68. Причини та наслідки ліквідації Гетьманщини та зруйнування Запорізької Січі. Історичне значення Запорізької Січі.

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.

Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.

П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.

Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).

У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.

Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).

У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

Передумови зруйнування Запорізької Січі

Після знищення автономії Гетьманщини дійшла черга і до Запорожжя. Причини знищення Запорозької Січі не можна пояснювати тільки тим, що вона з виходом Росії до Чорного моря втратила своє значення захисту від татарських нападів і стала непотрібною. Це невірно хоча б тому, що через 12 років, коли загострилися відносини з Туреччиною і потрібно було збільшити збройні сили імперії царський уряд із залишків запорозьких козаків створив нове козацьке військо — Чорноморське.

Причини ліквідації Січі більш значні. Одна з них: якщо в центральних районах Росії давно існувало і дедалі ширилось кріпацтво, то на Запорожжі його не було. Цей факт надзвичайно важливий. Замість кріпосницьких відносин тут розвивались нові, буржуазні відносини. Як ми вже показали, зимівчанське (хуторське) господарство на Запорожжі, не кажучи вже про промислове (рибальство та ін.), мало товарний характер. Продукція його йшла на ринок, робочою силою ж були не кріпаки, а наймані робітники. Багаті зимівники, в тому числі й старшинські, були своєрідними фермами, на зразок американських, на яких іноді працювало по кілька десятків постійних найманих робітників-молодиків. Те ж саме стосується промислів. На великих рибних, промислах (сапетах), де не тільки ловили рибу, а й обробляли її — сушили, солили, добували ікру, виварювали жир, виготовляли клей — були також зайняті десятки найманих робітників. Такі промисли являли собою прості капіталістичні кооперації або первинні мануфактури. Таким чином, на Запорожжі переважали і успішно розвивалися передові форми господарства і соціальних відносин, насамперед в сільському господарстві.

Деякі сучасні автори, аби дати своє пояснення причин зруйнування Запорозької Січі, абстрагуються від соціально-економічного і політичного устрою цієї козацької республіки, а також від ролі, яку вона відіграла у героїчній боротьбі народних мас проти чужоземних загарбників і кріпацтва. Усупереч логіці вони оголошують історичним пережитком, анахронізмом, не феодально-кріпосницький лад, не самодержавство, а Запорозьку Січ, де буйно розвивалися нові прогресивні соціальні відносини.

Не менш важливою причиною ліквідації Січі було й те, що російський уряд не хотів «терпіти,— писав М. С. Грушевський,— таке гніздо свобідного духу, як автономна січова громада — хоч як вона поскромніла і похилилася в порівнянню з Січею Гордієнка!». Зруйнування Запорожжя слід розглядати в контексті з ліквідацією автономії Гетьманщини. Це був дальший крок на шляху перетворення України у: звичайну область Російської імперії. Історик кубанською козацтва Ф. Щербина доречно зауважив: «Абсолютизм, що досяг за Катерини II крайнього ступеня свого розвитку, не міг ужитися з такою волелюбною окраїною. І ось, у силу невідповідності внутрішньої політики козацьким ідеалам свободи і самоврядування, впало вільне козацтво і знищена була Запорозька Січ».

Слід брати до уваги і те, що в цей час царський уряд провадив колонізацію і загосподарення півдня України в інтересах зміцнення імперії. З 1774 року на чолі величезної території півдня України стояв головний командир новоствореної Новоросійської губернії Г. О. Потьомкін. Він був безконтрольним, необмеженим правителем усієї цієї величезної області. Ясна річ, Потьомкін не міг спокійно дивитися на існування Запорозької республіки, яка намагалась протистояти його планам колонізації півдня України. До того ж, між запорожцями й поселенцями не вщухали суперечки. Доходило й до збройних сутичок запорожців з російськими гарнізонами, що стояли поблизу Запорожжя. Запорозька старшина часто не мала можливості стримувати ці виступи рядового козацтва. Між сіромою і старшиною що далі то більше зростало непорозуміння. Старшина в окремих випадках навіть зверталася за допомогою до царського уряду.

Прагнучи Зберегти бодай крихітки автономії Січі, запорозька старшина на початку 1775 року відрядила до Петербурга делегацію, яка повинна була умовити російський уряд реорганізувати запорозьке козацтво. Усі, хто не підкорявся наказам влади, будь то сірома чи старшина, говорилось в проекті, мусили залишити військо, яке тепер нагадувало б Донське козацтво. Але цей проект прийшов запізно. Уряд вже мав інше вирішення запорозької проблеми. Про це з відвертим глузуванням заявив Г. Потьомкін, який перебував на той час у Петербурзі, старшині А. Головатому: «Не можна вам оставатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете вже приносити користь:». Справа ліквідації Запорожжя була російським урядом остаточно вирішена.