79. Напрямки соціально-економічного розвитку Наддніпрянщини в 2 половині 19 ст.

1. Економічна політика імперського уряду Наддніпрянській Україні в пореформений період.

Реформи 60–70-х рр., попри їх обмеженість, створили умови для економічного розвитку, уможливили, хоч і запізнілу, індустріалізацію. Її темпи в пореформений період були дуже високими. Особливо це відчувалось у Наддніпрянській Україні, де за кілька років сформувалися цілком нові галузі промисловості. Промисловий розвиток супроводжувався змінами і в інших сферах життя: всі головні міста сполучили між собою новоутворені залізниці, розгорталися процеси урбанізації, складалися нові суспільні верстви підприємців і промислових робітників тощо.

Проте політика імперського уряду не була розрахована на те, щоб Наддніпрянщина скористалася зі свого економічного розвитку. Дотримуючись традиційної політики використання економічного потенціалу українських земель задля задоволення загальноімперських потреб, російський уряд використовував для цього у пореформену добу нові форми.

Одним із них стали залізниці. Вони розглядалися як найзручніший засіб переміщення, в разі потреби, військових контингентів до будь-якого регіону імперії. Після завершення будівництва залізниць ними з Наддніпрянщини до центру імперії доправляли продукти й сировину, а звідти надходили готові вироби з російських підприємств. Внаслідок цього Наддніпрянщина втягувалася до загальноросійського ринку, відповідно до тієї ролі, яку їй визначила імперія.

Наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянська Україна давала 26% загальноімперського прибутку, одначе на власні потреби використовувала не більше половини від цієї суми. Решта покривала потреби інших регіонів імперії. Засобом перекачування капіталів з українських губерній до центру стала також політика ціноутворення. Ціни на сировину, що відправлялася з Наддніпрянщини, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, які надходили з імперського центру. Внаслідок цього українські капітали фінансували розвиток інших регіонів.

Використання економічного потенціалу Наддніпрянщини проявлялося також у тому, що пріоритет надавався тим галузям української економіки, які мали задовольняти імперські потреби (вугледобувна, металургійна, залізорудна), тоді як ті, що могли скласти конкуренцію російським підприємцям (легка промисловість), підтримки не одержували. Внаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні галузі, а інші помітно відставали. Напередодні першої світової війни Наддніпрянщина давала 72% усього видобутку сировини в імперії та лише 15% виробництва готової продукції. Це стало свідченням того, що українська набула однобічного, залежного від центру характеру розвитку.

Економічна політика Російської імперії стосовно Наддніпрянської України у пореформений період не зазнала змін за своєю сутністю, а лише змінилася за формою, відповідно до нової історичної ситуації.

2. Особливості й перебіг промислової революції

Пореформений період став добою подальшого розгортання промислової революції. Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від кріпацтва і усунула цим головну перешкоду до формування ринку вільнонайманої робочої сили. Йти працювати на новостворюваних промислових підприємствах селян примушувало постійно зростаюче малоземелля внаслідок збільшення кількості сільського населення. Протягом другої половини століття Наддніпрянщина, як і інші регіони Європи, переживала демографічний вибух – різке зростання кількості населення. Внаслідок цього її населення зросло менше ніж за 40 років на 72%. Неможливість проіснувати в селі змушувала селян шукати роботу. Протягом 60–70-х рр. кількість робітників промислових підприємств збільшилася з 86 тис. до 330 тис. Пореформена доба стала часом залучення збіднілих селян до праці в промисловості, зростання міст, формування нових промислових центрів.

Бурхливе промислове зростання 60–80-х рр. спричинило затвердження в Наддніпрянській Україні великого фабрично-заводського виробництва. Нові підприємства базувалися на використанні передової техніки (парові двигуни, верстати, системи машин), більш досконалих організаційних форм виробництва. Основним паливом у промисловості стало кам’яне вугілля. Перехід до нових форм виробництва наприкінці 80-х рр. у цілому завершився в машинобудуванні. На той час уже близько 80% підприємств використовували парову енергію. Промислова революція на українських землях завершилась у 80-х рр. ХІХ ст. Її наслідком стала поява фабрично-заводської промисловості та формування нових суспільних верств.

Характерною рисою розвитку промисловості в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ ст. став початок процесу концентрації виробництва і появи перших монополій – товариств підприємців з виключним правом вироблення і збуту певної продукції. У цей час виникли: Союз рейкових фабрикантів (1882 р.), Союз мостобудівних заводів (1884 р.), Союз фабрикантів рейкових скріплень (1884 р.).

Друга половина ХІХ ст. стала періодом швидкого зростання міст. Поряд із великими промисловими підприємствами виникали фабрично-заводські поселення, які згодом перетворювалися на нові міста. Небаченій раніше рухомості населення, зростанню чисельності міського населення і виникненню нових міст сприяла поява залізниць. Залізничні вузли поступово, внаслідок розвитку промисловості й торгівлі, перетворювалися на міста. Чисельність міського населення Наддніпрянщини у 60–90-х рр. зросла більш як удвічі, а кількість міст, за переписом 1897 р., становила 130. І все ж, через загальне зростання населення в той час, міське населення наприкінці ХІХ ст. становило лише 13%.

Особливо швидко кількість міського населення збільшувалася на Півдні, де виникали нові фабрично-заводські підприємства. Типовим прикладом став розвиток Катеринослава, який з невеликого міста з населенням 19 тис. душ у середині століття перетворився за другу його половину в одне з найбільших українських міст, населення якого зросло у шість разів. Протягом цього часу відбувався процес побільшення міст. Кількість дрібних міст скоротилася майже вдвічі, тоді як великих і середніх міст подвоїлася.

Промислова революція швидко змінювала вигляд міст. Ті, в яких зосереджувалися фабрично-заводські підприємства, перетворилися на великі промислові центри. Найбільшими з них стали Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлисаветград, Кременчук, Луганськ, Юзівка, Маріуполь, Кривий Ріг. Щоправда, промислова революція не спричинила повного зникнення ремісничого й мануфактурного виробництва. Протягом другої половини століття ремісничі майстерні й мануфактури задовольняли потреби міщан і селян в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо.

Великі міста стали також значними культурними центрами, де діяли вищі й середні навчальні заклади, науково-культурні товариства, театри й музеї.

Життя тих губернських і повітових міст, які не перетворилися на промислові й торговельні центри, змінилося мало.

Розгортання промислової революції, зміни в житті пореформеного українського села сприяли пожвавленню торгівлі. Велике значення для її розвитку мала поява залізниць, яка зробила товарообіг значно дешевшим і швидшим. Внаслідок цього фактично зникло чумацтво. Більшість із тих, хто накопичив капітали, займаючись чумацьким промислом, вкладали їх в організацію промислових підприємств або торговельних фірм.

Залізничні станції перетворилися на торговельні центри. Дрібні торговці-посередники засновували тут свої контори і закуповували в селян товари, на які був попит у місті. Водночас вони продавали те, що було потрібно селянам. Внаслідок цього село дедалі більше втягувалось у товарно-грошові відносини, ставало частиною структури ринкової економіки.

Протягом 60–90-х рр. дедалі більше змінювалися форми торгівлі. Зростання міст і міського населення спричинило поступову заміну базарів стаціонарною торгівлею через крамниці й магазини. Стаціонарна торгівля зосереджувалась у великих промислових центрах, де виникали сотні магазинів і крамниць. Нові торговельні заклади створювались і поза межами міст – у фабрично-заводських поселеннях, інших населених пунктах. Мережа крамниць формувалася стихійно, відповідно до вимог задоволення попиту населення. Головне місце в їхньому асортименті посідали фабрично-заводські товари.

Одначе пожвавлення внутрішньої торгівлі у Наддніпрянській Україні збагачувало центральні російські губернії, оскільки саме звідти надходила більшість промислових товарів. Українське населення було вимушене купувати російські промислові товари (здебільшого вироблені з української сировини) за завищеними цінами. У такий спосіб українці фінансували розвиток промисловості в центрі імперії.

Питома вага традиційних українських ярмарків у загальному товарообороті зменшувалася. Замість торгівлі сільськогосподарськими продуктами і кустарними виробами, як раніше, набув поширення оптовий продаж за зразками. Внаслідок цього ярмаркова торгівля набула характеру біржових операцій.

Для задоволення щоденних потреб міського населення у містах і містечках збиралися базари, на яких продавалися продукти харчування. Зростання їхньої мережі у 60–90-х рр. було пов’язане з розвитком промисловості та зростанням міст. Наприкінці ХІХ ст. у Києві щоденно працювали шість базарів, у Харкові та Одесі – п’ять.

Купецтво у пореформені роки зросло чисельно і збільшило свій вплив у суспільстві. Але через обмеження попередніх десятиліть українське купецтво залишалось у меншості, поступаючись кількісно і за впливом російським купцям.

У пореформений період Наддніпрянщина посіла чільне місце у зовнішній торгівлі імперії. Через азово-чорноморські порти і розташовані на російсько-австрійському кордоні митниці Волині й Поділля вивозилася значна кількість товарів, вироблених в Україні. Більшість товарів експорту становила сировина. Поряд із зерном вивозилася чимала кількість продуктів тваринництва – м’ясо, сало, шкури, вовна тощо. Через Одеський порт у 80–90-х рр. експортувалися мільйони пудів українського цукру і сотні тисяч відер спирту. У більшості тогочасних європейських країн споживався саме український цукор.

Одначе розвиток зовнішньої торгівлі не приносив значної користь українському народові. Для відсталої від провідних європейських країн Російської імперії експорт української сировини був одним із важливих джерел прибутків. У той час, коли українські селяни не бачили цукру, він установлював премії цукрозаводчикам на його вивезення. У Наддніпрянській Україні ціни на цукор завищували (адже прибутки йшли до імперської казни), внаслідок чого в Лондоні цукор продавався втричі дешевше, ніж удома. Як висловився міністр фінансів імперії про зміст її зовнішньої торгівлі: «Недоїмо, але вивеземо!»

Через порти і митниці Наддніпрянщини ввозилися в той час бавовняні, шовкові й вовняні тканини, чай, кава, прянощі, рис, вина тощо. Митні збори з імпортних товарів були, як і раніше, джерелом поповнення імперської казни.

Аграрні відносини

Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. У 1914 р. на тій самій кількості надільної землі, що й у 1861 р., у Наддніпрянській Україні вело господарство майже вдвічі більше селян. До того ж селян обклали занадто високими податками і виплатами за землю. За офіційними даними, наприкінці ХІХ ст. селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни.

Поява нужденного села стала прямим наслідком реформи 1861 р. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг, зобов’язуючись потім відробити. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Використання вільнонайманої праці переважало в господарствах Правобережжя й Півдня, а на Лівобережжі були поширені обидві системи.

Попри бідування більшості селянства Наддніпрянщини, вона зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Врожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна.

Рівночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. існувало більше тисячі кінних заводів, де вирощували високопорідних коней на продаж в імперії та за кордон. Чільне місце посідали українські губернії у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва.

Розвиток товарного виробництва сприяв наприкінці ХІХ ст. деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувались у розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в імперії. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіоном переважання цукробурякового виробництва. Наведена спеціалізація дозволяла збагнути не лише те, наскільки вагомим був внесок Наддніпрянщини до імперської економіки, а й те, чому імперія завжди наполягала на тому, що ці багаті терени – «исконно русская земля».

Переселення селян на Схід

Гостра нестача землі в Наддніпрянській Україні змушувала селян шукати інших засобів для існування. Земля значно зросла в ціні, у деяких регіонах проти 1861 р.– у три-чотири рази. Більшість селян була неспроможна придбати землю або знайти собі роботу в сільському господарстві. Місто з його новим життям відлякувало багатьох селян. Селяни зазвичай трималися громади, а якщо виїздили, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами та працювати на землі. Водночас в Україну переїздили російські селяни, які йшли працювати на фабрики і заводи. Отож, російська міграція була спрямована в міста Наддніпрянщини, українська – до сіл у східних регіонах імперії. За підрахунками економістів, надлишок робочої сили в Наддніпрянській Україні сягав 68% працездатного населення.

Переселення українських селян на землі російського Далекого Сходу, Сибіру та Казахстану, як і еміграція селян із західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в 70–90-х рр., стали двома потоками першої хвилі масової української трудової еміграції.

Українській еміграції на Схід були притаманні такі особливості:

• переселенці з Наддніпрянщини залишалися на землях у межах Російської імперії та не були емігрантами у традиційному значенні цього слова;

• переселення мали переважно стихійний характер вільної колонізації незаселених земель;

• основну масу переселенців складали селяни, які переселялися на нові місця, переважно разом зі своїми сім’ями;

• регіонами, які дали основну масу переселенців, стали спершу Лівобережжя, а згодом і Правобережжя;

• на відміну від селян, які переселялись із західноукраїнських земель на Американський континент, мешканці з Наддніпрянщини, оселившись у східних регіонах Російської імперії, не мали можливостей створювати свої національно-культурні інституції.

Ставлення імперського уряду до українських переселенців було неоднозначним. З одного боку, його інтересам відповідало освоєння вільних земель на околицях імперії, можливість у зв’язку з цим знайти застосування зайвим робочим рукам та збільшити водночас російське населення в Наддніпрянській Україні. З іншого боку, перейматися облаштуванням переселенців уряд не бажав, а тому видавалися таємні інституції, у яких рекомендувалося не задовольняти прохань на переселення бідних і багатодітних сімей.

Українські переселенці дали назви новим землям, що їх вони заселяли. Вузьку смугу своїх поселень на південній околиці киргизо-казахстанських степів українські переселенці наприкінці ХІХ ст. назвали Сірим Клином, або Сірою Україною. На початку ХХ ст. українці складали понад 50% загальної кількості переселенців, що становило близько 33 тис. душ. Зелений Клин об’єднував землі, заселені українцями в південній частині Далекого Сходу – Приморському краї, Амурській області та південній частині Хабаровського краю. Освоївши цей регіон, українські поселенці часто називали його також Зеленою, або Далекосхідною Україною.

На початку ХХ ст. Сірий Клин та Зелений Клин стали двома найбільшими суцільними просторами української колонізації в Азії. Українські поселенці заплатили за освоєну ними землю каторжною працею та життями тисяч співвітчизників. У підросійській Азії переселенці з Наддніпрянщини започаткували появу української діаспори – сукупності українців, які проживають за кордоном, за межами суцільної етнічної української території.