15

ВСТУП

Право користування землею у складі прав на землю посідає важливе місце. Воно відіграє важливу роль к передбачений законом спосіб вилучення та використання корисних властивостей землі.

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.  

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекористування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів.

Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі.

Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

  Право землекористування як правовий інститут закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.

Актуальність дослідження. Україна має найбільшу територію серед європейських держав і є однією з найбагатших країн світу за якісним складом грунтів і продуктивністю угідь. Земля як особливий вид багатства охороняється державою. Земельні відносини в Україні регулює Конституція, Земельний кодекс України, а також прийняті відповідно до них нормативно-правові акти. Але наявність великого масиву земельного законодавства ще не свідчить про його високу якість і потребує вдосконалення. Відсутність системного підходу у створенні земельного законодавства спричиняє його внутрішню структурну неузгодженість, яка підлягає врегулюванню.

Зокрема аналіз доктринальних підходів до вдосконалення земельного законодавства свідчить, що науковців, які представляють київську (П.Ф. Кулініч, В.В. Носік), харківську (А. М. Статівка, М.В. Шульга), одеську (І.І. Каракаш) наукові юридичні школи земельного права турбують такі проблеми у цій сфері:

1. Конституційні засади регулювання земельних відносин не повною мірою конкретизовано у чинному законодавстві;

2. Не в повній мірі встановлено механізми переходу однієї форми власності в іншу;

3. Приватизація земельних ділянок супроводжується численними порушеннями, про що свідчить судова практика.

А най гострою проблемою є потреба у вирішенні насамперед комплексу проблем землекористування, що сприятиме ефективному функціонуванню механізму набуття та реалізації права власності на землю та користування нею.

Отже, потрібно врегулювати земельні відносини з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Мета і завдання дослідження. Мета курсової роботи полягає у визначенні поняття, встановленні особливостей та конкретного змісту права землекористування.  Відповідно до поставленої мети завданнями дослідження є:

-розкрити поняття та зміст права землекористування;

-визначити основних суб’єктів та об’єктів права землекористування;

-проаналізувати види права землекористування;

-дослідити права та обов’язки землекористувачів.

Об’єктом дослідження є доктринальні підходи, наукові матеріали, що стосуються права землекористування, приписи нормативно-правових актів, що регламентують можливість реалізації та забезпечення відповідного права, практика їх застосування. 

Предметом дослідження є правовідносини щодо реалізації права землекористування. Методологічною основою виступає науковий аналіз правових доктрин та окремих правових норм. У ході підготовки курсової роботи були застосовані методи формально-логічного, структурно-функціонального, системного аналізу та комплексний метод. 

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

1.1 Поняття та принципи права землекористування

Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, розширення можливостей викорис­тання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Проте воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористу­вання в оновленому вигляді знайшло закріплення в чинному Земельному кодексі України й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.

В юридичній літературі право землекористування розгляда­ється як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад викорис­тання земельних ресурсів.

Право землекористу­вання є системою правових норм, закріплених у земель­ному законодавстві, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з використанням земельних ресурсів. [21, c.28]

Право землекористування є правомочністю фізичної або юри­дичної особи щодо користування земельною ділянкою, що вини­кає в процесі використання земельних ресурсів. Правомочність як суб'єктивне право землекористувача, надає його володарю можливості для добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки.

Право землекористування як важливий правовий інститут земельного правовідношення та правомочності землекористу­вача, базується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Виходячи з цього,йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст. 5 Земельного кодексу України, закріплені в його нормах, присвяче­них правовому регулюванню використання окремих категорій земель, включені у зміст прав і обов'язків землекористувачів тощо.

Основними принципами права землекористування є:

1. його похідність від права власності на землю;

2. використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням;

3. раціональне ви­користання й ефективна охорона земельних ресурсів;

4. поєднання особливостей використання землі як основного засобу вироб­ництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу;

5. пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів;

6. гарантованість прав на земельні ділянки і прав земле­користувачів тощо.

Не усі ці принципи належать виключно до права землекористування, і тому не дістали повного відображення у земельному законі. Це обумовлює необхідність розгляду де­яких з них стосовно права землекористування.

Принцип похідності права землекористування від права влас­ності на землю полягає у тому, що саме виникнення цього права залежить від особи, яка володіє правом власності на зе­мельну ділянку. Якщо право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якого він добуває корисні влас­тивості земельної ділянки, то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених влас­ником. Таким чином, правомочність землекористувача на вико­ристання земельної ділянки спирається на право користування власника. При цьому власник може передавати землекористу­вачу своє право користування, як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, держава як власник землі, що надає земель­ну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користуван­ня в повному обсязі. Юридична або фізична особа - власник земельної ділянки, передаючи її у володіння і користування за договором оренди, може обмовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою.

Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглянутого принципу, тому що субарендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип похідності права землекористування від права власності виявля­ється й у тім, що власник земельної ділянки може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом.

Принцип використання землі за основним цільовим призна­ченням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів країни. Не зважаючи на його традиційне закріплення в нормах земельного права, у чинному Земельного кодексі України цей принцип зазнав деяких змін. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на наступні кате­горії:

1. землі сільськогосподарського призначення;

2. землі житлової та громадської забудови;

3. землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

4. землі оздоровчого призна­чення;

5. землі рекреаційного призначення;

6. землі історико-культурного призначення;

7. землі лісогосподарського призначення;

8. землі водного фонду;

9. землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Якщо раніше землі розподілялися на категорії за цільовим призначенням, що не враховувало інші цілі їхнього вико­ристання, то тепер вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке припускає можливості їх використання й у супутніх цілях.

Законодавчий поділ земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права землекористування на них. Про це свідчать реальні обставини, коли, наприклад, землі сільськогосподарського призначення використовуються не тільки з метою виробництва сільсько­господарської продукції, а й для зведення внутрішньогоспо­дарських споруд та дорожнього будівництва, землі житлової та громадської забудови використовуються не тільки у будівельних цілях, а й для спорудження комунікацій, здійснення благо­устрою тощо.

Водночас реалізація розглянутого принципу здійснюється і на рівні визначення основного цільового призначення конкрет­ної земельної ділянки. Основне цільове призначення передба­чається в рішенні про надання земельної ділянки у постійне користування і відображається в державному акті, обумовлю­ється в договорі оренди земельної ділянки та фіксується у державному реєстрі. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення є правопорушенням і може стати підста­вою для припинення права землекористування. Тому актуальною є проблема законодавчого розмежування ознак основного та супутнього цільового призначення відповідних категорій земель.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель також має місце у земельному законодавстві. Проте правові вимоги щодо раціонального використання й ефективної охорони земельних ресурсів не містять законодавчих критеріїв щодо землекористування. Через це вони мають юридично невизначений характер, що ускладнює забезпечення раціональ­ного використання та ефективної охорони земель правовими засобами.

Проте раціональне землекорис­тування є ефективним засобом їх ефективної охорони. Більш того, основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища визначені через раціональне використання природних ресурсів. Реалізація цих пріоритетів передба­чається за допомогою охорони земельних ресурсів від забруд­нення та нераціонального використання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель при здійсненні землекористування реалізується в дво­єдиному нерозривному процесі. Він становить економічно необ­хідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресур­сів, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земельних багатств країни є додержання вимог щодо забезпечення їх родю­чості та екологічно обґрунтованого використання.

Законодавчі вимоги щодо раціонального використання земельних ресурсів досить різноманітні. До них, зокрема нале­жать вимоги щодо забезпечення максимального виходу про­дукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передових і науково обґрунтованих технологій під час освоєння земельних площ тощо. Особливо жорсткими є вимоги ЗК присвячені використан­ню техногенно забруднених земель. Так, згідно з ч. 1 ст. 170 Земельного кодексу України техногенно забруднені землі сільськогосподарського призна­чення, на яких не забезпечується одержання продукції, що від­повідає вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

Більш конкретними є вимоги щодо охорони земель. Так, згідно ст. 164 Земельного кодексу України до них віднесено: захист сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших несприят­ливих природних і техногенних процесів; попередження погір­шення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь та інші вимоги.

Особливі вимоги передбачені для охорони ґрунтового шару земельних ділянок. Так, при здій­сненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Додержання зазначених вимог в процесі землекористування забезпечує досягнення максимальних економічних результатів та ефективну охорону земель від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.

Ці принципи тісно і нерозривно пов’язані з такими принципами як цільовий характер використання земель та стабільність прав на землю. [29, c.32]