6.2. Особливості економіки Румунії

Розвиток румунської економіки у 90-ті роки був достатньо схожим на болгарський, хоча мала місце і своя специфіка, пов’язана із запровадженням як елементів градуалізму, так і «шокової терапії».

Після повали комуністичного режиму (1989 р.) і страти його лідера М.Чаушеску надії на швидкий розвиток і стрімке просування до числа розвинутих європейських держав виявилися багато у чому марними перш за все тому, що стартові умови реформування країни були багато у чому гіршими ніж, приміром, у сусідній Угорщині. Найпроблемнішими при цьому вважалася відстала промислова база, обмеженість ресурсів та екстенсивний характер їх використання. Мало місце також скорочення видобування нафти, яка у минулі часи дозволяла практично повністю забезпечувати потреби своєї країни. Часткові і багато у чому непослідовні реформи 1990-1996 рр. не принесли очікуваного сталого зростання економіки, а тому про системне реформування заговорили лише у лютому 1997 року, коли була прийнята програма всебічної макроекономічної стабілізації і розпочалися структурні реформи в румунській економіці. Трансформаційні зміни торкнулися усіх секторів національного господарства, проте найважливішими напрямками стали:

• ліквідація великих енергоспоживачів, що мали високий рівень технологічної відсталості та наднормативну енергомістськість готової продукції;

• реформування крупних сільськогосподарських підприємств та встановлення нового типу аграрних відносин;

• модернізація кредитно-фінансового сектору.

Разом з тим, на початковому етапі реформування національної економіки не вдалося досягти значного ефекту: ВВП країни продовжував скорочуватися, щоправда більш повільними темпами (1997 – 6,6%, 1998 – 4,5%, 1999 – 2%). У відповідності із угодою з МВФ (серпень 1999) Румунія отримала кредит від цієї організації в межах 547 млн. дол., проте вже через два місяці було заблоковано надходження другого траншу через розходження поглядів уряду на МВФ на бюджетне фінансування та кредитування приватного сектору. Саме у цей період країна була дуже близькою до оголошення дефолту, хоча його вдалося запобігти через низку малопопулярних заходів: прискорену приватизацію, проведення жорсткої податкової політики, реструктуризацію збиткових підприємств тощо. Одним із заходів макроекономічної стабілізації було використання валютних резервів Національного Банку Румунії, які у кризовий період скоротилися на 1,5 млрд. дол.

У ХХІ столітті країна входила із складними макроекономічними проблемами, які умовно можна було звести до наступного:

1) Низький рівень ринкової капіталізації, яка у 1999 році становила 0,36 млрд. дол., що складало лише 0,6% ВВП (в Угорщині, відповідно, 13 млрд. дол. та 25,7%; в Польщі – 23 млрд. та 14,6%).

2) Низька інвестиційна активність зарубіжних компаній. Загальний обсяг (кумулятивний) ПІІ досяг у 2000-му році 7 млрд. дол. (333 дол. на душу населення) (В Угорщині відповідно 22,5 млрд. та 2200 дол. на душу населення, у Польщі – 36 млрд. дол. та 947 дол. на душу населення).

3) Значним перевищенням імпорту над експортом (в 2000-му році в 1,3) і як наслідок 5-ти відсотковим дефіцитом платіжного балансу за відношенням до ВВП) . Дефіцит бюджету у 2000-му році дещо зменшився проте все одно перевищував 3% ВВП.

4) Невисока підприємницька активність прослідковувалася і на мікрорівні. Лідерами тут стали три румунські компанії – «Alro Slatina» (ринкова капіталізація 58 млн. дол., 1999) - лідер у виробництві металів, «Dасіа» (41 млн.) – автомобілебудування, «Terapia» (24 млн.) – фармацевтика. Для порівняння: рівень капіталізації трьох провідних польських та угорських компаній знаходився в межах 1-7 млрд. дол., що яскраво говорить про слабку розвинутість ринку цінних паперів.

Тим не менше, наслідки реформування економіки країни у перші роки нового століття були більш обнадійливими, що відбивалося й на результатах національного виробництва. Якщо у 2000-му році констатувалося 1,8-відсоткове зростання, то вже у 2001 році темпи приросту ВВП були на рівні 5,3%, а його загальний обсяг досяг 39,7 млрд. дол. Мала місце лібералізація у банківській діяльності, а загальна чисельність банків зросла з 5 у 1990-му році до 45 у 2000-му, серед яких 37 були румунськими і 8 представляли відділення провідних закордонних фінансових установ. Найбільший з них є Banca Comerciala Romana, активи якого сягнули – 2,4 млрд. дол. (2002).

Основними галузями сучасного виробництва Румунії є вуглевидобування, целюлозопаперова та деревообробна промисловість, металургія (як чорна, так і кольорова), нафтохімія, машинобудування, харчова промисловість. Аграрний сектор представлений вирощуванням пшениці, кукурудзи, цукрового буряку, насіння соняшника, винограду, а також розведенням великої рогатої худоби та птахівництвом.

В рамках міжнародного поділу праці Румунія представлена експортом взуття та текстилю (понад 33% загального обсягу, 1998), металів (19%), машин та обладнання. В структурі імпорту переважають машини та обладнання (23%), паливо та мінеральна сировина (14,2%), хімічні товари (8,7%).

Перспективним напрямком надходження валюти в країну є іноземний туризм. Упродовж 1999 року Румунію відвідало 3,2 млн. іноземних туристів, що принесло 254 млн. дол. прибутку, проте у структурі ВВП це становить лише 0,5%, що є значно нижчим ніж в сусідніх Угорщині та Болгарії.

Вступ у 2007 році Румунії до Європейського Союзу вимагає подальших значних зрушень в її економіці і проведення цілої низки адаптаційних заходів:

1. Поглиблення структурної реформи виробництва передусім в аграрному секторі, частка якого в ВВП становить 13%, а відсоток зайнятих трудових ресурсів у ньому взагалі виглядає рекордним для всієї Європи – 37,7% (2002).

2. Подальше наближення країни до маастрихтських критеріїв у першу чергу передбачає приборкання інфляції (у 2000-му році вона становила 45,8%, в Болгарії – 2,6%, в Угорщині – 10%, в Польщі – 7,2%).

3. Посилення темпів імплементації «спільного доробку» у румунське законодавство і завершення переговорів по 31-му пакету, що є необхідною процедурою для вступу.

4. Боротьба із бідністю. У 2002 році на соціальну безпеку було витрачено 10,4% ВВП, проте навіть і зараз майже 40% населення країни перебуває за межею бідності, що аж ніяк не відповідає вимогам ЄС отримати «ефект розширення».

5. Долання регіональних диспропорцій шляхом створення зон пріоритетного розвитку, надання допомоги депресивним регіонам (у 2002-му році майже 50% ПІІ припадало на столицю – Бухарест; суттєво різняться також і рівні доходів населення, зростають регіональні суперечки).

Українсько-румунські відносини як політичні, так і економічні є доволі непростими, що пов’язано перш за все з проблемою делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, посиленням конкуренції в зоні судноплавства Нижнього Дунаю. Підписання у 1997 році Договору про відносини добросусідства і співробітництва, а в 2003-му році Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань дозволили певною мірою нормалізувати відносини, проте не усунути всі їх суперечності. Країни добре розуміють, що після вступу Румунії до ЄС остання повинна мати кордон (це 531 км) добросусідства з Україною. У зв’язку із цим розроблено новий спільний з Румунією проект єврорегіону «Нижній Дунай», діяльність якого не обмежуватиметься тільки економічними заходами, а сприятиме гармонізації природоохоронних та соціальних відносин у прикордонній частині двох країн.

Також має місце посилення товарообігу між двома країнами, який у січні-серпні 2003-го року досяг 365 млн. євро, що на 36% більше у порівнянні з аналогічним періодом минулого року.