27. Наукові конференції в Україні 90-х років

Бібліотекознавці називають цей етап ”на прехресті”, коли вертикальні централізовані зв'язки поступилися горизонтальному регіональному і місцевому суверенітету, свободі дій, чи то бездіяльності провінційних методичних центрів, їх самостійності, науково-методичному самозабезпеченню . Спостерігалася сумна тенденція послаблення (або ж повного припинення) діяльності колегіальних міжвідомчих бібліотечних органів (рад, комісій, секцій тощо) різного рівня та функціонального спрямування і, як наслідок, – паралелізм і дублювання у діях методичних центрів, що спричинило вагомі втрати в різних сферах бібліотечної справи. Все більшої уваги методичною службою надається питанням збереження документних ресурсів бібліотек. Багатопланові зміни, що відбулися в бібліотечній справі, позначилися і на процесах фондоутворення. Виникло чимало гострих проблем, для розв'язання яких потрібне було прийняття невідкладних рішень на загальнодержавному рівні, передусім у нормативно-правовому полі, втручання бібліотечної громадськості, обговорення теоретиками і практиками бібліотечної справи. ХДНБ організовує спільно з Міністерством культури України та Державною бібліотекою України республіканську міжвідомчу наукову конференцію “Фонди наукової бібліотеки: стан та перспективи розвитку” (Харків, 1992 р.), у роботі якої взяли участь 257 представників найбільших бібліотек України різного відомчого підпорядкування, національної бібліотеки Білорусі, а також інститутів культури, Держархіву України, Міністерства юстиції, Українського науково-дослідного Реставраційного центру, Інституту проблем реєстрації інформації АН України, бібліотечних товариств та асоціацій. На лекції “Сучасні тенденції розвитку фондів наукових бібліотек: проблеми їх збереження” обговорювалися питання про механізм забезпечення повноти національного бібліотечного фонду, організації та збереження фондів рукописних і друкованих пам’яток історії та культури, створення страхових фондів, юридично-правові аспекти збереження документних ресурсів. На секції “Проблемні питання створення і збереження фонду “Україніка” йшлося про стан та перспективи формування фондів україніки (зарубіжної, медичної, сільськогосподарської) у наукових бібліотеках України, організацію фондів екстеріорики в Національній бібліотеці Білорусі тощо. Питанням впровадження нових інформаційних технологій, автоматизації бібліотечно-бібліографічних процесів було присвячено засідання третьої секції. Делегати конференції розглянули проекти інструктивних матеріалів: про облік бібліотечних фондів у бібліотеках України; про збереження фондів державних бібліотек України; про порядок вилучення документів з бібліотечних та довідково-інформаційних фондів; про порядок продажу книг, інших видів документів з бібліотечних фондів, розроблених фахівцями ХДНБ, Державної бібліотеки України та Одеської державної наукової бібліотеки ім. О.М.Горького. Більшість із 35-ти заслуханих на конференції доповідей і повідомлень, а також ухвалені рекомендації, які і зараз не втратили актуальності, вміщені в збірнику ”Фонди наукової бібліотеки: стан та перспективи розвитку: Матеріали респ. міжвід. наук. конф.” (Х.,1993).

Пізніше фахівці ХДНБ репрезентували свої наукові розробки з фондознавчих питань на міжнародних та республіканських форумах бібліотечної громадськості (науково-практична конференція ”Збереження і доступність документів”, організована в межах ЮНЕСКО на базі Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, та семінар-нарада “Проблеми комплектування фондів бібліотек в умовах ринку та шляхи їх вирішення”, Київ, 1995 р., конференція “Інфор-маційно-видавничий ринок і бібліотеки”, Форос, 1995 р.).

Бібліотечна справа — га­лузь інформаційної, культурної, освітньої діяльності суспільства, що включає створення і розвиток мережі бібліотек, формування та обробку бібліотечних фон­дів, організацію бібліотечного, інформаційного та довідково-бібліографічного обслуговування користувачів бібліотек, підготов­ку бібліотечних кадрів, наукове та методичне забезпечення роз­витку бібліотек;

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу»^[дає таке визначення: бібліотека — інформаційний, культурний, освітній заклад (установа, організація) або структурний підрозділ, що має упорядкований фонд документів, доступ до інших джерел інформації та головним завданням якого є забезпечення інформаційних, науково-дослідних, освітніх, культурних та інших потреб користувачів бібліотеки.

Закон визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні. Цей Закон гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігаються в бібліотеках.

32.

За розпорядженням царського уряду 3 березня 1866 р. створено Київську російську публічну бібліотеку. Засновниками її виступили відомі громадські діячі, представники київського дворянства та купецтва: граф О. О. Бобринський (цукрозаводчик  та  меценат), книготорговці В. Г. Барщевський та С. І. Літов,  колишній  київський  губернатор І. І. Фундуклей, відомий поміщик-українофіл Г. П. Галаган, купці І. М. Бродський, М. І. Горовіц, Ф. П. Ліббе та ін. Основою фонду стали приватна книгозбірня письменника і книговидавця В. Г. Барщевського та пожертви киян. На момент відкриття фонд бібліотеки налічував 319 книг у 667 томах та 43 комплекти періодичних видань.

У 1911 р. на конкурсній основі, на кошти, зібрані жителями міста через розповсюджену спеціальну облігаційну позику, для бібліотеки було зведено спеціальну будівлю (архітектор З. Клаве). Вона є найдавнішою київською спорудою такого призначення, що увійшла до переліку пам'яток архітектури початку ХХ ст.

У 1957 р. бібліотека стала Державною республіканською бібліотекою УРСР імені КПРС.Після проголошення незалежності книгозбірня стала називатися Державною бібліотекою України, а у 1994 р., згідно з Указом Президента, вона одержала статус Національної парламентської бібліотеки України.

Національна парламентська бібліотека підпорядкована Міністерству культури України.

33.

Заснована 2(15) серпня 1918 року як Національна бібліотека Української Держави. Заснування бібліотеки було проведено на підставі Закону про утворення фонду «Національної Бібліотеки Української держави», ухваленого Радою Міністрів Української Держави. 23 серпня (5 вересня) 1918 року було утворено Тимчасовий Комітет для заснування Національної Бібліотеки Української Держави в м. Києві. Перший склад Тимчасового Комітету: голова В. І. Вернадський (перший президент Української Академії наук) і його члени: С. О. Єфремов, А. Ю. Кримський, Г. П. Житецький і В. О. Кордт.

На початку 1919 року бібліотеці було надано одну кімнату в будинку Міністерства освіти (вулиця Терещенківська, № 2). У березні 1919 року бібліотека одержала тимчасове приміщення — головний корпус Колегії Павла Галагана на вулиці Фундуклеївській. Згодом бібліотеку було переведено до 4 кімнат у найменшому корпусі Колегії (на розі вулиць Пушкінської та Фундуклеївської).

3 травня 1919 року Спільне зібрання Академії наук ухвалило змінити термін «Національна» терміном «Всенародна». тож бібліотека стала називатися «Всенародна Бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук у м. Києві» (ВБУ). 30 серпня 1919 року головою Ради Бібліотекарів ВБУ обрано члена Тимчасового Комітету Євгена Олександровича Кивлицького, який у 1919–1920 роках став першим завідувачем Всенародної бібліотеки України. У жовтні 1920 року Кивлицького на посаді завідувача Всенародної бібліотеки змінив Ю. Іванів—Меженко.

З ініціативи завідуючого Подільським краєвим архівом Ю. С. Олександровича і за допомогою Всенародної бібліотеки України було засновано Вінницьку філію ВБУ. 1923 року її очолив В. Д. Отамановський.

З 1923 року бібліотека почала одержувати два обов'язкових примірники творів друку УРСР, на базі його розпочато створення фонду архівного примірника творів друку УРСР. Першим офіційним директором став Постернак Степан Пилипович.

У серпні 1941 року бібліотеку було евакуйовано в столицю Башкирії Уфу, де у приміщенні Державного педагогічного інституту було відкрито читальний зал з фондом відкритого доступу. У травні 1944 року бібліотека повернулася до Києва.

1946 року під керівництвом тодішнього директора Бібліотеки Ю. О. Меженка відроджується традиція видання фахового бібліотечного журналу, починає виходити «Журнал Бібліотеки Академії наук УРСР» (відповідно до тодішньої назви бібліотеки).

З 1957 року бібліотека включається до системи міжнародного абонемента.

До 1965 р. — Державна Публічна Бібліотека АН УРСР.

24 травня 1964 року у відділі бібліотеки, де зберігалися видання і матеріали періоду української державності (1917–1920), спалахнула пожежа, що тривала кілька днів. Кола українських дисидентів приписували цю дію шовіністові Погружальському, що свідомо виконав цей злочин при мовчазній згоді органів безпеки^[3].

1965 року отримала назву Центральна Наукова Бібліотека Академії Наук УРСР.

У 1980 її фонди нараховували понад 10 млн назв, у тому числі 516 інкунабул, близько 300 000 рукописів, понад 6 500 книг церковнослов'янським шрифтом 15 — 16 ст. Найповніша в Україні збірка комплектів газет і журналів (понад 119 тис.).

19 лютого 1988 згідно з постановою Ради Міністрів УРСР Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР було присвоєно ім'я академіка Володимира Івановича Вернадського.

5 квітня 1996 р. указом Президента України^[4] Бібліотеці надано статус національної бібліотеки. Тим саме указом у Бібліотеці утворено Фонд Президентів України.

 1998 р. Бібліотека спільно з Інститутом проблем реєстрації інформації НАН України розпочала формування реферативної бази даних «Україніка наукова» та видання українського реферативного журналу «Джерело».

22 жовтня 2002 р. у філії № 1 Бібліотеки сталася аварія, спричинена неполадками в тепломережі, під час якої близько 6 тонн гарячої води вилилося на літературні та рукописні пам'ятки. Від води та пару постраждали понад 200 тисяч документів, вийшла з ладу система опалення.

У грудні 2003 р. Бібліотека виступила одним зі співзасновників технопарку «Інтелектуальні інформаційні технології».

25 серпня 2004 р. Кабінетом міністрів України затверджено Державну програму розвитку діяльності Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського на 2005–2010 роки, яка визначає Бібліотеку як головний науково-інформаційний центр держави. Завданнями програми, зокрема, є нарощення технологічної потужності установи та запровадження нових інформаційних технологій формування та використання документних ресурсів^[

34.

Сірополко Степан Онисимович (1872-1959) - визначний український книгознавець, бібліотекознавець, культуролог, журналіст, педагог, з листопада 1917 по липень 1919 р. жив і працював у приміщенні книгозбірні; дуже часто дарував свої друковані твори. Зібрані вченим унікальні приватна бібліотека та архів довгий час зберігала у Празі його дочка - професор педагогіки Олександра Сірополко. За її заповітом, у 1997 р. зібрання С.Сірополка (4709 од.) поповнило фонди НПБ України.  Закінчив Прилуцьку гімназію, а в 1897 р. - правничий факультет Московського університету. Просвітницьку діяльність розпочав завідувачем відділу народної освіти спочатку Тульської, а потім Московської губернських земських управ. Редагував журнали "Педагогический листок", "Украинская жизнь", "Народное образование", викладав у Народному університеті ім. Л.А. Шанявського, був членом Державного комітету народної освіти у Петербурзі. Як учений, Степан Онисимович керує роботою бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти, який формував державну політику в галузі бібліотечного будівництва. У розробленій Сірополком до 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів програмі були накреслені головні напрями бібліотечної політики молодої держави -- заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати, розвиток та впорядкування бібліотечної мережі тощо. Особлива увага приділялася правовому й матеріальному стану бібліотекаря, фаховій підготовці, а також утворенню об'єднань, спілок, проведенню з'їздів, що сприяло б запровадженню демократичних засад у бібліотечній справі. Програма відповідала загальноєвропейському процесу, будівництву національної позашкільної освіти.  Найбільш ґрунтовною його працею цієї доби вважають "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія і практика бібліотечної справи" (Львів, 1924). В основу книги покладено лекції, прочитані автором у Київському Фребелівському інституті та на курсах з підготовки діячів позашкільної освіти у 1917-1918 рр. Автор чітко формулює головні засади, яких мають дотримуватись народні, а зараз публічні бібліотеки в процесі комплектування, зокрема: 1) враховувати попит, думку читачів і ступінь їх підготовки; 2) при формуванні фонду уникати будь-якої однобічної політичної, національної та релігійної орієнтації: бібліотека «... повинна по змозі задовольняти різні напрями й погляди читачів, дбаючи про те, щоб кожна літературна, наукова, філософська та інша течія знайшла собі місце в бібліотеці, як вона найшла собі місце в житті»; 3) «говорити народу правду і лише правду. Ніякого затемнення, ніякого накручування в цей або інший бік, хоч би політична потреба хвилі вимагала прихилення світогляду. Девізою нашою повинно бути в тім напрямі незабутні ніколи слова М. Драгоманова «Неправда - не просвіта!»;4) найбільша увага - підростаючому поколінню, яке повинне мати вільний доступ до шедеврів світового письменства у перекладі рідною мовою;5) пріоритетне місце у фонді має належати художній літературі.

Хавкіна Любов Борисівна - засновник перших бібліотечних курсів

З 1888 року Л.Б.Хавкіна викладає у недільній школі під керівництвом Х.Д.Алчевської та О.М.Калмикової і водночас є активним членом Харківського товариства розповсюдження грамотності серед народу, працює у першій безплатній читальні-бібліотеці. В 1896-1897 рр. веде музичний відділ у “Харьковских губернских ведомостях”, де публікує майже 100 статей і нотаток. Особливо плідним для неї виявився період роботи в Харківській громадській бібліотеці (1890-1918). Саме в ХГБ широко розгорнулася її наукова та педагогічна діяльність, а організаторські здібності й професійний досвід допомогли у формуванні теоретичних обґрунтувань і висновків для подальшого розвитку бібліотекознавства як науки.

Переважну більшість доробку Л.Б.Хавкіної складають матеріали з питань бібліотекознавства, бібліографознавства та самоосвіти.

У 1904 р. виходить перша її книга “Библиотеки, их организация и техника. Руководство по биб-лиотековедению”. А в 1911 р. - посібник “Руководство для небольших библиотек”, який до 1930 року перевидавався шість разів. Ім'я Любові Борисівни Хавкіної стає відомим серед бібліотечної громадськості. Любов Борисівна зробила значний внесок у розвиток періодичного друку, була членом редколегій кількох журналів: “Просвещение”, “Русская школа”, “Для народного учителя”, “Вестник воспитания”. Разом з А.Ахматовою, О.Блоком, М.Шагінян входила до складу редколегії “Северных записок”. Їй належать передмови, післямови та примітки до книг, редакції перекладів.

35.

Назва	Заснована	Фонди, млн примірників
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського	1918	15
Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника НАН України	1940	7
Національна парламентська бібліотека України	1866	4
Національна наукова медична бібліотека України	1932
Національна бібліотека України для дітей	1967	0,4
Одеська національна наукова бібліотека	1830	5