• Бібліотеки Київської Русі та їх значення для розвитку культури

На території України найдавнішими були бібліотеки Софійського собору у Києві ( заснована 1037 р.),бібліотека Києво–Печерської лаври ( заснована у ХІ столітті).

Першу відому на Русі бібліотеку заснував київський князь Ярослав Мудрий у 1037 році при Софійському соборі . Тут же було відкрито й книгописну майстерню – скрип торій, де переписувалися та перекладалися книги, привезені з Греції і Болгарії. Це й зрозуміло, адже собор став релігійним та ідеологічним центром усієї держави А Ярослав і його сподвижники добре розуміли значення книги, зосереджуючи тут як церковні твори, так і літературу з питань світової історії, географії, астрономії, філософії та юридичні трактати.

Відомий знавець давньоруських літописів О.О.Шахматов вважає, що саме тут складено літописний звід 1037 – 1039 рр. У Софії було написано (десь між 1037 – 1051 рр). митрополитом Іларіоном знамените «Слово про закон і благодать». Тут розроблялися і складалися основи першого збірника законів давньоруської держави «Руська правда», створено «Ізборники Святослава» 1973 та 1976 р., диякон Григорій написав відоме «Остромирове Євангеліє» ( 1056 – 1057 рр).

У Софійському соборі могли зберігатися і слов’янські книги більш раннього періоду – початку Х століття, про що свідчить відкрита вченими ранньо-слов’янська азбука, написана на стіні Софійського собору.

У Ярославовій бібліотеці, де налічувалося понад 950 томів, було чимало історичних творів візантійських авторів: хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та інші, де описано події всесвітньої історії. Ними охоче користувалися автори давньоруських літописів. Популярними були на русі збірник «Олександрія» про життя Олександра Македонського та різні збірники притч з церковних життій і творів давньоруських авторів (Плутарх, Ксенофонт, Аристотель, Еврипід, Геродот, Демосфен та інші), такі, як «Плела», «Ізмарагд», «Злато струй», «Маргарит».

Та чи не найбільша заслуга Ярослава – книгозбірня й перепису вальні майстерні при ній у тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, послужили справі поширення писемності на Русі. Було створено велику бібліотеку Печерського монастиря, який з кінця ХІ століття стає центром руської «книжності». У різних куточках великої держави виникають бібліотеки, створюються літописні ізводи, літературні твори.

У 1916 році неподалік від Софійського Собору провалилася земля і було виявлено підземний хід. Дослідники київської старовини провели невеликі розкопки цього ходу й на земляній підлозі знайшли шматок березової кори з таким написом: « А ще кто знайде сей ход, той знайде великий скарб Ярославов». От на це «джерело» й посилаються ті, хто вважає, що саме тут і зберігається книгозбірня Ярослава. Але серйозне обстеження «джерела» доводить марність цих сподівань.

Кому потрібно було вказувати на місцезнаходження «скарбу Ярославова» і чому він не дістав його сам? А головне, що напис зроблено літерами, характерними для кінця ХУІІ – поч.. ХУІІІ ст.. До цього ж періоду належить і цегла, якою викладено всі відомі підземні ходи біля Софії. Як бачимо, цей напис аж ніяк не може бути достовірним джерелом. Але він показує, що бібліотекою Ярослава Мудрого цікавилися і у той час.

Отже, вагомих доказів, що книгозбірня зберігалася у підземеллі Софійського собору, на сьогодні немає.

Вірогіднішим здається припущення, що книги з бібліотеки Ярослава Мудрого розійшлися по бібліотеках різних соборів та монастирів, перейшли до рук його нащадків, сліди ведуть до інших значних на той час книгосховищ, наприклад, до книгозбірні сина Ярослава Мудрого – чернігівського князя Святослава, який згодом став великим князем київським ( 1037 – 1076 рр)..

У писемних джерелах є відомості, що Святослав охоче збирав книги. Звичайно, до нього потрапила частина батьківської бібліотеки. Про це свідчить хоча б «Ізборник» Святослава ( 1076 р.)

Коли Святослав став київським князем, він перевіз книги до Києва. Продовжувала працювати книгописна майстерня. І саме на основі матеріалів бібліотеки Київської Софії було складено «Ізборник».

Бібліотеку Ярослава згадують близько 20 рукописних книг ХІ ст.. І хоча на жодній із них не позначено місця написання, неважко здогадатися, що коли не всі, то більшість із них вийшли із книгописної майстерні, заснованої Ярославом. Крім того, до нас дійшли твори середини ХІ ст.., розмножені згодом багатьма поколіннями переписувачів. Їхні тексти походять від оригіналів, що зберігалися у княжій бібліотеці у Києві.

Книги з бібліотеки та книгописної майстерні Софійського собору тривалий час зберігалися у інших церквах і монастирях, про що свідчать згадки наступних століть. Книги Софійської бібліотеки служили цілям освіти і розходилися по всій Русі, сіючи добро, розповідаючи про велику і могутню державу наших предків.

Про багатющу книгозбірню Печерської лаври писав арабський мандрівник і письменник Павло Алепський: « Тут є прекрасне книгосховище, де знаходяться надзвичайно дорогі книги… У пошуках архімандрита Печерського ми бачили старі грамоти за 500 років на пергаменті…».

На жаль, ця величезна, неоціненна за своїми скарбами бібліотека згоріла під час пожежі у монастирі.

Як гадають учені, велика бібліотека діяла при Видубицькому монастирі, який заснував у 1070 році син Ярослава Мудрого Всеволод.

Бібліотеки були не лише при монастирях і княжих дворах, а й у приватних осіб. Велику бібліотеку мав Клим Смолятич – книжник і філософ, знайомий з працями давньогрецьких філософів. Згодом він став київським митрополитом.

Була власна бібліотека й у ченця Києво – Печерського монастиря Григорія.

Писемні та археологічні джерела свідчать, що книгозбірні Києва були не біднішими ( а Софійська та Печерська й значно більшими) від бібліотек Західної Європи тих часів.

• Основні типи книгозбірень Київської Русі та склад їх книжкових фондів

Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування.

Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами – вихідцями з Балкан та Греції. Рукописи привозили також ченці, які поверталися з Афонських монастирів.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських – від середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст. Саме тоді тут зберігалося Луцьке Євангеліє XIV ст. У першій половині XV ст. (приблизно в 20 – 30-х рр.) монастирська бібліотека складалася з 9 назв і близько 20 томів. Серед них були Євангеліє, Апостол, Пролог (6 томів), Устав, твори Іоанна Златоуста, Паремійник, Мінеї тощо.

• Бібліотека Ярослава Мудрого: склад фонду, організація діяльності.

У Софії Київській було укладено перший літописний звід 1037-39 років, написано і проголошено знамените «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона, створено «Ізборник Святослава», написано «Послання до Смоленського пресвітера Фоми» київського митрополита Климента Смолятича. Знайомство з творами Іларіона і Климента Смолятича переконує в тому, що їм були відомі основні положення філософських вчень Платона, Арістотеля та інших філософів давніх часів.

Є підстави стверджувати, що бібліотека Софії Київської і книгописна майстерня, заклали основу бібліотеки Києво-Печерського монастиря, а також бібліотек інших великих міст Київської Русі.

З приводу подальшої долі бібліотеки думки дослідників розділилися. Одні вважають, що частина її книг напередодні монголо-татарської навали розійшлася по бібліотеках різних соборів і монастирів, а решта загинула 1240 року при спаленні Києва. Інші сподіваються, що книги вдалося сховати десь у київських, а то навіть і прикиївських підземеллях. На думку відомого російського дослідника-книгознавця М. Розова, сліди бібліотеки Ярослава треба шукати в «Ізборніку Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, які зберігаються в Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Можливо, якісь книжки із Софії були переміщені в Києво-Печерський монастир. Павло Алеппський 1653 року писав, що в Києво-Печерському монастирі є прекрасне книгосховище з безліччю дорогих книг, у тому числі й пергаментних, яким не менше 500 років.

Проте бібліотека Києво-Печерського монастиря згоріла 1718 року, і визначити, які книжки із Софійського собору були в ній, вже неможливо.

• Історичне значення бібліотеки Ярослава Мудрого

Бібліотека Ярослава Мудрого в історії культури світу відіграла роль джерела не тільки нової культури, а й нових знань, джерела, в яке сягають корінням духовні та культурні традиції не лише українського народу, а й усього слов’янства; вона виконала функцію осередку давньоруського православ’я та координуючого органу великокнязівської влади. Софійська бібліотека перебирала на себе виховну і інформаційну функцію, функцію, що передавала знання; підґрунтя, на якому розвинувся наступний бібліотечний і книжний процес. Ми підтримуємо визначення системи-бібліотеки як сукупності елементів, і це зумовлює необхідність її описання, причому «маючи загальні властивості писемного джерела (елемент, підсистема бібліотеки, системи, рукописна книга – Н.С.) є <…> багатофункціональною культурологічною системою (за ієрархією частиною поліфункціональної системи – бібліотеки – Н.С.), яка вивчається спеціалістами різних галузей знань та містить величезну за обсягом і специфічну для неї як для джерела інформацію (є складовою, елементом вищого за обсягом інформації джерела – бібліотеки. – Н.С.), що існує у згорнутому вигляді (бібліотека – відкрита система. – Н.С.)». Складовими ДРБ як системи є рукописні книги, а також архівні документи (архівний фонд). Давньоруська бібліотека є особливою інформаційною та культурологічною системою, підсистемою якої є, за визначенням Л.А.Дубровіної, «своєрідна інформаційна система – рукописна книга».

Аналізуючи джерела, які опинялися в колі діяльності давньоруських книжників і читалися, перекладалися, переписувалися, відбиралися для поширення, можна дійти висновку про інтелектуальний розвиток києво-руського суспільства.

Вивчаючи фонд Бібліотеки Ярослава Мудрого, рукописні книги, зокрема, Остромирове Євангеліє, ми досліджуємо коріння і витоки української мови. О.Х.Востоков наголошував, що сьогоднішнє українське ї, так зване десятирічне, вживається в пам’ятці досить часто;; в Остромировому Євангелії ї, як правило, вживається в імені, що передає абсолютно точно подібний же напис грецьких рукописів, і в деяких інших іноземних словах, а також у кінці рядка, де не буває місця для и, зрідка в інших випадках – після попередньої голосної букви». На українізми в Остромировому Євангелії вказує і вживання нарощування складів, які сучасній російській мові не притаманні. Наприклад: синові, Богові тощо, а також вживання специфічних форм

дієслів, прислівників та ін.

Софійська бібліотека як історичний факт, історико-культурологічне явище; джерело бібліотечно-книжного процесу, базис, на якому постала надбудова (наступний бібліотечний процес і наука про нього) дає можливість реконструювати імовірний сукупний фонд ДРБ [15]; здійснити аналіз книжної культури, історію києво-руських бібліотек, а через цю призму, що є новим підходом, й історію та культуру Київської Русі.

• Бібліотеки України XI-XIII ст.: державні, монастирські, навчальних закладів, особисті.

Монастирі в усі часи були причетні до творення культурного та інтелектуального духу історичних епох. Стародруки, що зберігаються у фондах сучасних бібліотек, є цінним джерелом для багатогалузевих наукових досліджень, у тому числі з історії культури. Монастирі мали істотний вплив як на громадське і соціально-політичне, так і національно-культурне життя в Україні, ведучи літописи і переписуючи книги.

У ХІ ст. монастирі відіграють важливу роль у розповсюдженні грамоти й освіти. Статут монастирів передбачав посаду книгозберігача і зобов’язував монахів читати книги. До татаро-монгольської навали в Київській Русі існувало майже 70 монастирів із бібліотеками, фонди яких нараховували лише богослужбової літератури понад 90 тисяч назв. Збираючи і розповсюджуючи в першу чергу релігійну літературу, монастирські бібліотеки одночасно були і центрами світської літератури. В їх фондах зберігалися твори діячів церкви, псалтирі, служебники, молитовники, література з вітчизняної історії – староруські літописи, історичні пісні та сказання, повісті про великих князів, історію міст і монастирів. Книжкові фонди монастирських бібліотек поповнювалися за рахунок обміну книгами з бібліотеками інших монастирів, внесків князів, бояр, духовенства. Іноді книги для монастирських бібліотек переписувалися або привозилися з-за кордону.

Монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до руйнації бібліотечних зібрань, унаслідок чого залишилися лічені екземпляри Софійської бібліотеки. Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі. Від заснування Антонієм і Феодосієм монастир стає відомий як місце переписування і виготовлення богослужбових книг. Бібліотека Києво-Печерського монастиря здебільшого складалася з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Але з часом, дедалі більшої ваги набувають твори оригінальні. Під час великої пожежі 1718 р. він майже увесь згорів. Для відновлення бібліотеки докладено багато зусиль та все ж велика кількість давніх документів була втрачена.

Мав бібліотеку і Києво-Михайлівський монастир. Його рукописний каталог містить відомості про 70 стародруків.

У Західній Україні зі створенням Галицько-Волинського князівства також починається активне поширення книжкової культури. При дворі князя Володимира Васильковича, що проявив себе як блискучий дипломат, виважений державний діяч, мислячий стратег і покровитель вітчизняної книжності, створено потужний осередок давньоукраїнської книжності. До його складу входили скрипторій і бібліотека. Проте, нині наукові праці містять лише побіжні згадки про бібліотеку Володимира Васильовича. Галицько-Волинський літопис подає опис книг, подарованих князем храмам та монастирям та надає інформацію про книги, що були у його бібліотеці. Визначну роль в історії української культури, зокрема писемної, відіграв Почаївський монастир, бібліотекою якого налагоджене переписування книг. Славився монастир і своїм друкарством.

На Лівобережній Україні, крім духівництва, власні книгозбірні мали козацька старшина, заможні міщани, вищі державні й військові службовці. Звичайно, спосіб життя козацької старшини не налаштовував на книгозбирання. Та козацькі книгозбірні – факт незаперечний, підтверджений документами. Особливо виділяються праці, присвячені вивченню фондів бібліотек козацької старшини І.Дзири, П.Зленка, А.Лазаревського, Г.Папакіна, В.Соколова. Із розвитком друкарства в Україні книга стала одним із найважливіших засобів піднесення рівня освіти, науки, культури та зміни світогляду людей. Тематичний діапазон книгозбірень козацької еліти охоплював різні сфери духовного життя та соціальної практики. Це і релігійна література, і світська. У кожній бібліотеці була Біблія, іноді різними мовами, наукові книги з природничих, гуманітарних наук. Козацька старшина віддавала перевагу науковим працям із природознавства, зокрема з географії, медицини; картам і атласам. Користувалась популярністю й філософська, історична, художня та література з мовознавства. Окрім друкованих видань, вони збирали давні рукописи, хроніки, обмінювались книгами з іншими книголюбами. Великі за кількістю книгозбірні упорядковувались за галузевими відділами, що відображалось у рукописних каталогах.

Власні книгозбірні мали гетьмани України І.Мазепа, К.Розумовський, П.Орлик; представники козацької старшини Я.Маркович, М.Ханенко, Іновицький та ін.

Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи. З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, створило власну бібліотеку. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Вони створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі, захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. З кінця 16 – початку 17 ст. братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність. Вони створювали власні бібліотеки навколо яких збиралися культурні сили. Література з цих бібліотек, ознайомлювала учнів братських шкіл з українською мовою, історією, пропагувала християнську віру, відкривала учням твори грецьких, латинських, західноєвропейських майстрів писаного слова. Це заохочувало майбутню інтелігенцію боротися проти національного гноблення і насильницького окатоличення православного населення, боротися за право ставропігії, тобто за незалежність від місцевого духовного начальства. Найважливішою стороною діяльності братських бібліотек стала протидія єзуїтської пропаганди, поширення католицизму та уніатства, боротьба за національно-культурну самостійність України. Навколо братських бібліотек концентрувалися культурно-просвітницькі сили східно-слов'янського православ'я.

В XVI столітті Острог став одним з основних культурно-освітніх та ідеологічних центрів України.Історія бібліотеки починається із заснуванням першого у східній Європі вищого навчального закладу – Острозької слов`яно-греко-латинської академії - другої половини XVI століття. Відсутні конкретні свідчення сучасників про бібліотеку, не збереглися її інвентарі, списки. При школі, відомій серед сучасників під назвою "Академія", була і велика бібліотека. Про острозьку бібліотеку на початку створення можна судити лише на основі посередніх даних. Князь В-К. Острозький був першим фундатором бібліотеки. У її комплектуванні брали участь викладачі академії та працівники друкарні. Фонд бібліотеки налічував понад 3 тисячі книжкових одиниць. Серед них твори авторів античного світу, середньовіччя та відродження, праці з філософії, теології, медицини, астрономії, математики, історії, природознавства, мистецтва, словесності, риторики, граматики. Велику частину бібліотеки складали рукописні матеріали: курси лекцій, твори викладачів, студентів, матеріали з історії церкви,літописи, хроніки, полемічні твори, книги богослужбового змісту, твори отців церкви. У книгозбірні академії збереглася низка польських видань. Так, з передмови до "Біблії" 1581 року довідуємося про концентрацію в Острозі великої кількості літератури. Зокрема, від царя Івана IV при посередництві дипломата М.Галабурди було отримано список так званої Генадіївської "Біблії", перекладеної в Новгороді наприкінці XV століття інший біблейський список привіз з Риму до Острога Діонісій Галлі. Судячи з опублікованих в Острозі творів, крім традиційної богословської літератури, в бібліотеці були букварі, граматика старослов'янської мови, полемічні твори ("Послання Максима Грека", "О ісхождєнії Духа святого Василя, священника Никольського з Дольней Русі" 1511 р.). Багато було і західноєвропейських видань. З них до наших днів збереглося "Космографія" Себастьяна Монстера (Базель, 1550), подарована князю якимось Матвієм в 1580 р., "Греко-латиський словник" Каленіна (Базель, 1562), трагедії. Еврипіда (Базель,1551р.), видані в Базелі промови Цицерона, груцька граматика Кленарда. Були в бібліотеці і католицькі та протестантські видання. Тісний взаємозв’язок існував між бібліотекою академії та друкарями Волині, Києва, Львова, Москви, Білорусії, Литви, Венеції, Праги, Польщі. У фондах бібліотеки збереглися книги друкарні Вуковичів(Венеція), Мамоничів (Вільно), Друкарні Івана Федорова (Львів), друкарні Франциска Скорини (Прага) та ін. За припущенням дослідників, до Острога перейшла бібліотека Миляновецького літературно-перекладницького гуртка після смерті його засновника Андрія Курбського. Зрозуміло, що перераховані книжки - лише незначна частка тієї великої бібліотеки, яку було зібрано в Острозі. Це підтверджується різноманітністю і високим науковим рівнем випущених там видань українським першодрукарем І. Федоровим, запрошеним для видання книг для потреб школи. Бібліотека Острозької академії вже в кінці XVI століття дивувала своїми скарбами не тільки вихованців, але й освідчених мужів. Так польський поет того часу Симон Пекалід в поемі "Острозька війна" дає дуже високу оцінку Острозькій академії, друкані та бібліотеці, розглядаючи їх як вогнище освіти і науки, зазначаючи при цьому, що "...розуму до мистецтв яснішого ніколи не було."Після смерті князя К.К. Острозького (1608р.), його син Януш не приділяв належної уваги Острозькій Академії і вона стала занепадати.У 1620р. власницею Острога стала внучка князя Костянтина Ганна-Алоїза Ходкевич, яка під впливом єзуїтів стала фанатичною католичкою. У 1624 р. на противагу Академії по її повелінню створюється єзуїтський колегіум. Пізніше саму Академію було закрито, а її учбове приладдя та бібліотека перейшли у власність колегіуму. Острозький колегіум не відігравав помітної ролі ні в історії міста, ні в розвитку культури та освіти на території краю хоч би вже в силу свого короткого існування.

Бібліотека львівського колегіуму. Бібліотека була заснована як навчальна книгозбірня школи при єзуїтському колегіумі. Принципи її організації були обумовлені у навчальному статуті “Ratio Studiorum” – головному документі школи, а з 1661 р. – Академії. Окрім окреслення програмних цілей та завдань навчального закладу, зорієнтованого на виховання політичної та інтелектуальної еліти, статут містив приписи та рекомендації для їх досягнення, серед яких найголовнішою була відповідна книгозбірня. Провінціал ордену був зобов’язаний дбати про відповідне матеріальне забезпечення шкільної бібліотеки – з прибутків колегіуму на її утримання та комплектування виділялися кошти, які не могли бути використанні з іншою метою. Бібліотеку очолював префект, якого обирали з-поміж магістрів (хоча зрідка траплялися випадки обрання студента філософії або теології). Бібліотекарі мали старанно стежити за розвитком навчального процесу та потребами навчальних курсів і допомагати префектові формувати замовлення для книгозбірні: студенти не повинні були відчувати “ні браку потрібних книжок, ні надміру – непотрібних”. З цією метою до початку навчального року бібліотекарі мали упорядкувати та актуалізувати каталог, а ректор мав бути поінформований про стан забезпечення студентів та викладачів книгами. Щоправда, на той час окрім різноманіття та інтелектуальних потреб студентської молоді до уваги брався і їх духовний розвиток, особистісне формування – не можна було поповнювати бібліотеку та рекомендувати студентам книжки, які могли б виявитися “шкідливими” – не відповідали навчальним цілям чи церковному віровченню. Саме тому університетським бібліотекарям рекомендувалося сприяти тому, щоб студенти читали “не будь-які книжки, а тільки певні, з відома ректора і за порадою наставників”. Так, наприклад, завжди бажаними для студентів-теологів були твори св. Томи Аквінського, а для філософів – Арістотеля. З часом, упродовж XVIII ст., критерії комплектування бібліотеки змінювалися, відповідаючи стану розвитку наукових знань, зокрема у сфері природничих наук, та суспільним запитам – адже серед студентів, як часто виявлялося пізніше, було багато представників різних конфесій та переконань. Тому університетські викладачі та бібліотекарі сумлінно стежили за всіма книжковими новинками, особливо місцевих видавців, та поповнювали ними власну збірку. Так, наприклад 1691 р. в рукописній “Історії Львівської колегії”, оригінал якої зберігається у Національній бібліотеці у Відні, віднотовано появу нової книги відомого українського православного богослова ігумена Йоаникія (Галятовського), на яку, слід звернути увагу. Одним із важливих засобів заохочення студентів до користування бібліотекою, яка на кінець XVII ст. налічувала бл. 10000 книг, були “приватні нагороди” чи “переможні відзнаки”, які призначав ректор за рекомендацією викладачів за вивчену напам’ять книжку, або за блискуче володіння літературою під час диспутів.Ефективність організації навчання та бібліотечної справи у Львівському Університеті засвідчили й імена численних його вихованців. Адже серед читачів цієї бібліотеки були і майбутній гетьман України Богдан Хмельницький, і, можливо, за припущеннями деяких дослідників, майбутній митрополит Київський і Галицький св. Петро (Могила), звідси вирушав у багатолітні мандри 1724 р. Василь Григорович-Барський. Читачами і вихованцями Університетської Бібліотеки були Тома Ельжановський (1590-1656) – філософ, професор Львівської школи, автор трактатів з етики; Міхал Боїм (1612-1659) – відомий медик, місіонер і ботанік, автор першої монографії, присвяченої флорі Китаю; Каспер Нєсєцький (1682-1744) – відомий історик, геральдист, генеалог, упорядник виданого у Львові гербівника, який і сьогодні користується популярністю дослідників; Ян Ковальський (1711-1782) – філософ, професор Університету, автор низки трактатів про перипатетику та один із найактивніших критиків картезіанства та багато інших. Окрім головної книгозбірні у давньому Львівському Університеті XVII-XVIII ст. існували також “спеціалізовані” бібліотеки, орієнтовані на потреби певних груп викладачів чи студентів, наприклад, бібліотека новіціату, бібліотека професорів риторики, бібліотека професорів філософії і т. п. Окрему книгозбірню мала також аптека колегіуму – Університет на той час не мав права на організацію окремого медичного факультету, тому ця спеціалізована книгозбірня сприяла згуртуванню не тільки єзуїтських, але й інших міських медиків та аптекарів, забезпечувала потреби природознавчих навчальних курсів. Свідченням історії поповнення бібліотеки є екслібриси та провенієнційні записи, які й сьогодні нагадують читачам про минуле книгозбірні та її підрозділів: “Pro usu apothecae”, “Ex apotheca”, “Inscriptus catalogo librorum”, “Pro cubiculo professoris” і т. п.Користувалася університетська бібліотека і підтримкою численних фундаторів-меценатів. Серед них львівські архієпископи Ян Димітр Соліковський, Станіслав Гроховський (1610), Ян Анджей Прухніцький (1625), представники знаних міщанських і шляхетських родин – Сенявських (1613), Кроснерів (1624), Павловських (1639) та ін. Окрім коштів на закупівлю та збереження книгозбірні, вчені-бібліофіли часто дарували школі свої власні бібліотеки. Такий дар для бібліотеки був передбачений, наприклад, у заповіті Замойського декана Миколая Кісліцького, облятованому у книзі Львівського магістрату в грудні 1633 р. Незважаючи на пограбування шведами 1704 р. і нищівну пожежу 1734 р. академічна бібліотека швидко відродилася і 1784 р. стала основою книгозбірні оновленого Університету. На той час, як зазначав у своєму дослідженні історії Університету Л. Фінкель, “цензурованої” єзуїтської книгозбірні було уже недостатньо для забезпечення потреб державного університету, тому бібліотек отримала усталену річну фінансову дотацію (400 фл.) на утримання та комплектування, а фонди були поповнені унікальною збіркою Й.-П. Гареллі, перевезеною з Віденської Терезіанської Академії, книгами та рукописами численних монастирів Галичини та Буковини, закритих Австрійським урядом. Бібліотека поповнювалася також з приватних дарів – графа Ю. Куропатніцького, родини Третерів та ін.

Достовірно не відома дата створення Могилянської книгозбірні. Вірогідно, вона почала функціонувати ще за часів Київської братської школи, приблизно з 1615 року. Вагомий внесок у формування бібліотеки пізніше зробив Петро Могила, який виявляв особливу турботу, збагачуючи бібліотечний фонд. За кілька днів до своєї смерті він заповів Академії власну книжкову колекцію, що складалась із 2 130 унікальних видань – вітчизняних та зарубіжних. Так зародилась традиція дарування приватних книг видатними діячами України. Але жахлива пожежа 1658 р., зруйнування колегіуму польськими завойовниками 1665 р. майже повністю знищили бібліотеку. Частина книжок згоріла, частину розікрали загарбники і міщани. До XVIІI ст. фонд бібліотеки нараховував вже 3 500 книжок різними мовами, передусім латиною. Крім друкованих видань, тут зберігалась велика кількість рукописів, хронік, літописів, лекцій професорів, конспекти студентів та їх наукові праці, а також рідкісні видання XVI-XVIІ ст. Фонд також продовжував збагачуватись коштом пожертвувань меценатів. Для придбання книг за кордоном Академія підтримувала постійні зв’язки з окремими книговидавцями з Шльонська, Варшави, Братислави, Бреславля та інших міст Західної Європи. 1768 року з ініціативи М. Бантиш-Каменського, який у минулому був вихованцем академії, була заснована окрема бурсацька бібліотека для незаможних студентів, що не мали змоги купувати книжки. Як перший внесок бібліотеці бурси М. Бантиш-Каменський подарував 145 книжок, передусім по декілька примірників різних підручників, що були особливо необхідними для навчання. Так він здійснив благодійний почин для інших «доброхотів» − колишніх вихованців, викладачів, єпископів, митрополитів, просто священиків, службовців, військових, купців, міщан. На початку XVIІI ст. бібліотека поповнювалась тільки коштом подарованих книг, втім, вже в другій половині століття фонд почав зростати ще й завдяки закупівлі, і швидко зріс майже до 7 000 примірників. Пожежі 1775 і 1780 рр. на київському Подолі знову завдали величезної шкоди бібліотеці. Зокрема, 1780 р. згоріло близько 9 000 книжок з академічної бібліотеки, пощастило зберегти лише 1670 томів. Після всіх лихоліть бібліотеку бурси об’єднали із навчальною академічною, де разом нараховувалось близько 12 000 книжок: словників, цінних вітчизняних і зарубіжних видань з літератури, богослов’я, історії, географії, філософії, граматики, медицини, математики, астрономії, публіцистики тощо. В останнє десятиліття XVIІI ст. було здійснено спробу укласти більш-менш повний каталог книжок бібліотеки Академії. Разом із богословськими, церковнослов’янськими та іноземними книгами тут були різноманітні лексикони-довідники, літописи, хронічки та історичні твори, не кажучи вже про десятки примірників навчальної літератури, яка формувала світогляд києвомогилянців. Каталог книжок бібліотеки був досить промовистим і займав 150 сторінок друку. На кінець ХІХ ст. бібліотека Києво-Могилянської академії, що перейшла до Духовної академії, нараховувала 150 000 різноманітних видань – від елементарних підручників до творів стародавніх і сучасних класиків науки і культури. Колекція КМА-КДА, що збереглась, нині знаходиться в Національній бібліотеці України ім. Вернадського.

Наукова бібліотека НаУКМА — навчально-допоміжний, інформаційний, науковий, культурно-освітній структурний підрозділ Національного університету "Києво-Могилянська академія".Директор бібліотеки-Ярошенко Тетяна Олександрівна Загальний фонд бібліотеки складає майже мільйон томів, включно з 330 тис. назв електронних ресурсів: (електронних журналів та книг, баз даних тощо). Щодня до бібліотеки звертаються понад 2000 користувачів. Науковий архів бібліотеки нараховує 97 особових фондів, розміщених на першому поверсі Староакадемічного корпусу. Бібліотечна колекція повністю представлена в електронному каталозі. У фондах бібліотеки зберігаються 52 приватні колекції відомих учених, культурних та громадських діячів, серед яких Омелян Пріцак, Олег Зуєвський, Петро Одарченко, Курт Зонтгаймер, В'ячеслав Брюховецький, Володимир Панченко, Михайло Брик, Сергій Квіт, Дмитро Павличко, Віра Вовк, Сергій Іванюк та інші. Бібліотека підтримує проект відкритого електронного архіву публікацій учених університету — інституційного репозитарію EKMAIR. Бібліотека — член Української Бібліотечної Асоціації та Асоціації Дослідницьких бібліотек Європи LIBER, ініціатор багатьох проектів в царині новітніх інформаційних технологій в Україні.Бібліотека об'єднує 10 підбібліотек: Бакалаврську бібліотеку ім. Антоновичів, Дослідницьку, Філологічну, Мистецьку, американську бібліотеки, а також бібліотеки Школи охорони здоров'я, Центру довузівської підготовки та бібліотеку-архів-музей Омеляна Пріцака та Меморіальну Бібліотеку Джеймса Мейса. До складу бібліотеки входять також фонд рідкісної книги та науковий архів. Загальний бібліотечний фонд (станом на 1 січня 2012) становив 995 890 прим. / 664 775 назв, включно з 307 836 назв електронних видань.Бібліотечна колекція повністю представлена в Електронному каталозі: Бази даних (A-Z), Е-журнали (A-Z), Патенти тощо. Фонд Наукової бібліотеки НаУКМА почав формуватися практично від нуля з лютого 1992 року. Зараз 70 % фонду складають книжки та періодичні видання, подаровані понад 5 тисячами фізичних осіб, установ та організацій з різних країн світу. Лише половину Колекції складають видання українською мовою (51 %), англійською — 23 %, решта — іншими мовами світу (99 мов). Щорічне поповнення фонду становить 25-30 тис. примірників.Велику історичну й наукову цінність бібліотеки НаУКМА становить Фонд колекцій — 54 (станом на 1.01.2012 р.): приватні книгозбірні українських вчених та діячів української діаспори зі США, Канади, Бразилії, Німеччини, Польщі та ін. Дві колекції склали основу для самостійних підрозділів Бібліотеки: Кабінет Омеляна Пріцака та Бібліотека-Архів Джеймса Мейса. Фонд рідкісних та цінних видань нараховує понад 4000 томів. Науковий архів бібліотеки містить матеріали викладачів та науковців НаУКМА, діячів культури, освіти та науки України та діаспори. Науковий архів було створено 2001 року з метою впорядкування та зберігання колекцій документів приватних осіб, що виявили бажання передати разом з книжковими колекціями творчі, наукові, особисті та інші документи на постійне зберігання до Наукової бібліотеки НаУКМА. Разом з тим метою архіву стало створення документального комплексу, що відображатиме історію університету та української науки в цілому. У бібліотеці зберігається понад 10 000 назв рідкісних і особливо цінних видань. Більшість цих видань знаходиться у персональних колекціях видатних українських вчених та діячів української діаспори США, Канади, Бразилії, Німеччини, Польщі тощо, зокрема таких як Вячеслав Брюховецький, Володимир Старицький, Омелян Пріцак, Олег Зуєвський та ін.У загальному Фонді рідкісних та цінних видань нараховується понад 4 000 назв видань. 80 відсотків фонду складають видання кінця XIX-початку ХХ століття. Фонд був започаткований з виданнями про історію Києво-Могилянської академії В. Аскоченського, Хведора Вовка, Степана Голубєва, а також «Систематичний каталог книг бібліотеки Київської Духовної Академії. 1890–1905» А. С. Криловського. Серед особливо цінних видань початку ХХ ст. — прижиттєві видання видатних діячів політичного та наукового життя України Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Дмитра Чижевського, Сергія Єфремова, Михайла Туган-Барановського, В'ячеслава Липинського, Степана Сірополка та інших. Велику кількість видань фонду становлять малотиражні публікації української діаспори до 1947 року, а також рідкісні видання, що вирізняються за зовнішнім виглядом: (формат, папір, ілюстрації, оправа, розміщення тексту та ілюстрації тощо). Важливим внеском до загального Фонду рідкісних та цінних видань був дар доктора Юрія Мулика-Луцика (1913–1991), який Києво-Могилянській Академії передала його дружина, пані Валентина Мулик-Луцик (Бонітенко) 2 листопада 1997 року.Найдавнішою друкованою книжкою загального Фонду рідкісних книг є видання 1676 року, надруковане в Єні (Німеччина). Це коментар та тлумачення до відомої книги Гуго Гроція «Про право війни і миру» (De Jure Belli ac Pacis), написані ректором Єнського університету Валентином Фельтаймом.Найбільша частина рідкісних та цінних книжок належать колекції Омеляна Пріцака (створена в 2007 р.) — особова колекція ученого світового рівня: історика-сходознавця, філософа, філолога-лінгвіста, джерелознавця, професора Гарвардського університету (США), засновника і першого директора Інституту українських студій Гарвардського університету на основі приватної колекції ученого, що складається з бібліотеки, архіву, музейних експонатів, творів мистецтва, подарованої НаУКМА його вдовою, пані Ларисою Пріцак. Найстарша книга бібліотеки знаходиться в колекції Омеляна Пріцака. Це одна з перших друкованих арабських книг знаменитого арабського географа, картографа та мандрівника аль-Ідрісі.Провадиться робота по створенню повнотекстової електронної колекції цінних та рідкісних видань, що зберігаються в бібліотеці. Тимчасове розміщення — в інституційному репозитарії.

У XIX ст. – на початку XX ст. суттєвий вплив на становлення та розвиток бібліотечної справи мали соціально-економічні та політичні процеси, які відбувалися в цей час на території України. Функціонування бібліотек, їх типи і види, фінансування значною мірою пояснювалися раціональними потребами держави, коли бібліотека стала необхідним підґрунтям розвитку діяльності міністерств та відомств, урядових комітетів, органів місцевого самоврядування, судово-адміністративних та воєнізованих установ тощо. Оскільки Україна не мала самостійного державного статусу, не було бібліотек при вищих органах влади, а існували бібліотеки губернські та намісницькі, окружних та повітових управлінь, місцевих органів влади. Бібліотеки цього типу створювалися за кошти установи або відомства, не мали публічного доступу (або цей доступ значно обмежувався) і були, як правило, платними.

У цей період за призначенням склалися три типи бібліотек: спеціальні, публічні та наукові. Стосовно наукових бібліотек необхідно відзначити, що в цей час поширюється їх спеціалізація за галузями знань та визначається профіль комплектування. Загальнодоступні бібліотеки були націлені, насамперед, на виконання функції обслуговування користувачів і зорієнтовані на широкі верстви населення без яких-небудь обмежень. Рух за створення загальнодоступних бібліотек був обумовлений, насамперед, розвитком місцевого самоврядування та виникненням відносин між інститутом місцевої влади й бібліотекою. Рівень впливу місцевих народних бібліотек на суспільство залежав як від ступеня впливу органів місцевого самоврядування на суспільство в цілому, так і від характеру ставлення держави до цих бібліотек. У 1833 р. Микола І видає указ про щорічний перегляд каталогів публічних бібліотек з метою вилучення заборонених книг. У зв’язку з цим публічні бібліотеки передаються із відання Міністерства внутрішніх справ у Міністерство народної освіти, яке відало цензурними комітетами. Україна була поділена на навчальні округи. Попечитель округу відав системою освіти і зобов’язаний був доглядати за всіма бібліотеками, які функціонували в системі вищої та народної освіти, за публічними, шкільними й народними бібліотеками. Право дозволу та нагляду за публічними бібліотеками губернського, повітового та сільського рівнів здійснював особисто губернатор.

Нагляд за публічними бібліотеками посилюється у 1865 р. у зв’язку з виданням нового закону про друк. Зокрема, ст. 175 вводила так званий «дозвільний порядок», який вимагав подачу прохання на ім’я міністра внутрішніх справ або губернатора у зв’язку з відкриттям публічних та громадських бібліотек. У 1888 р. уряд розпорядився допускати в народні бібліотеки тільки книги, схвалені вченим комітетом Міністерства народної освіти, обов’язком якого був перегляд каталогів народних бібліотек та читалень. У 1890 р. були видані «Правила про безкоштовні народні читальні та порядок нагляду за ними», які передбачали додатковий нагляд з боку чиновників та духовного відомства за 6 діяльністю публічних бібліотек та їх фондом. Міністерство народної освіти почало видавати каталоги книг, дозволених для народних читалень.

• Бібліотеки навчальних закладів в Україні у першій половині XIX століття.

Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна — одна з найстаріших та найкрупніших книгозбірень України. Бібліотеку засновано 1804 року разом з самим Університетом за ініціативи В. Н. Каразіна. Бібліотека є освітнім, інформаційним та культурно-просвітницьким підрозділом університету. У бібліотеці зберігаються примірники журналів та газет, що вийшли з університетської друкарні: «Харьковские известия» (1817–1823), «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816–1820), «Украинский журнал» (1823–1825) та інші. Нині наукова бібліотека Одеського Національного Університету ім. І. І. Мечникова, існує  з 1817 року і була організована, як бібліотека Рішельєвського ліцею - першого на півдні вищого навчального закладу. Одні з перших книг для бібліотеки ліцею були придбані на гроші, які пожертвував новому навчальному закладу в Одесі генерал-губернатор Новоросійського краю герцог Рішельє. На ці кошти (15 тис. франків) у Франції були придбані книги грецькою, латинською та французькою мовами. Гімназія вищих наук у Ніжині (нині Ні́жинський держа́вний університе́т і́мені Мико́ли Го́голя) - 1805, 25 липня. — Царський сенат прийняв постанову про заснування і будівництво в Ніжині Гімназії вищих наук князя Безбородька; 1815 Граф О. Г. Кушелєв-Безбородько подарував Гімназії книгозбірню, близько 1900 томів, що лягла в основу майбутньої наукової бібліотеки. В гімназії створився потужний науковий колектив викладачів, чому немало сприяв директор Інституту, професор, таємний радник, автор багатьох наукових праць, у майбутньому – академік Петербурзької Академії наук (з 1890 р.) Микола Олексійович Лаврівський (1825 -1899) . М. О. Лавровському належить видатна роль в організації навчання університетського рівня в Інституті та його бібліотеки, яка набула великого значення як підґрунтя для навчального процесу та як документальна база наукових досліджень рукописів, документів та книжкових пам’яток, що їх проводили викладачі та студенти. Бібліотека Волинського ліцею, навчального закладу, який виник 1805 р. в Кременці як Волинська гімназія, а 1818 р. отримав статус ліцею^. Чималу частину надходжень до бібліотеки цього осередку освіти й культури, яка почала формуватися ще до його появи, становили цілісні книжкові колекції. Крім сформованих уже збірок бібліотека ліцею поповнювалася й поточною купівлею нових видань. Після ліцею, який 1833 р. за розпорядженням царя закрили, його книжкову колекцію з усіма складовими успадкував заснований у Києві університет св. Володимира, куди 1834 р. її поступово перевезли. Книжкова збірка нараховувала тоді бл. 35 тис. томів. У бібліотеці університету вона зберігалася без порушення давніх шифрів під назвою «Кременецька колекція».

• Бібліотеки України в другій половині XIX століття.

Ха́рківська жіно́ча неді́льна шко́ла — школа для навчання грамоти й загальної освіти дорослих, заснована 1862 Христиною Данилівною Алчевською. В Харківській приватній жіночій недільній школі популяризувався звуковий метод навчання грамоти, розроблений К.Ушинським, метод бесіди, пояснювального та позакласного читання, центром якого була шкільна бібліотека, видавалися розроблені у школі “Програми з усіх предметів навчання в недільній школі для дорослих і малолітніх учнів”. Для поповнення бібліотеки існувала особлива “Комісія з розгляду нових книг”. Від перших же днів діяльності школи запроваджено чіткий порядок видачі і прийому літератури: працівники бібліотеки (всього 24 особи) з метою визначення придатності книги для читання, з’ясування її переваг та недоліків обов’язково проводили з ученицями бесіди. Єлисаветградське благодійне товариство поширення грамотності й ремесел (1873 -1914). Згідно зі статутом, воно мало право відкривати недільні школи для ремісників, засновувати для них бібліотеки, видавати посібники й брошури про ремісничі виробництва та книги. Щодо бібліотек, то їх Товариство заснувало в Єлисаветграді декілька. У 1894 році безплатну народну бібліотеку було відкрито на Ковалівці (800 абонементів). Головна книгозбірня Товариства під назвою „Народна бібліотека-читальня” заснована в 1897 році на вул. Олексіївській, напроти громади Червоного Хреста. Одним з її фундаторів була Надія Веніамінівна Рябкова, на влаштування бібліотеки вона пожертвувала 400 руб. Також дала кошти на влаштування філіалу книгозбірні на Кущівці. Київське товариство грамотності. (Засноване у 1882 році буржуазно-демократичною інтелігенцією для поширення грамотності серед населення) Найбільш успішний напрям діяльності КТГ у справі налагодження селянського читання, без сумніву, полягав у комплектуванні бібліотек-читалень. За затвердженими в 1888 р. “Правилами для сільських бібліотек”, останні на Правобережжі можна було влаштовувати за клопотанням засновників при церковних попечительствах і братствах, волосних правліннях, шкільних закладах; книжками (безкоштовно, у кредит або за помірковану платню) їх мало забезпечувати Київське товариство грамотності. У літературі в основному згадується про організацію КТГ самостійних безкош­товних бібліотек і бібліотек для Київського комітету народної тверезості. КТГ було вирішено влаштувати мережу самостійних народних бібліотек. Розпочали з “іменних” – відкритих на честь О.С.Пушкіна, Т.Г.Шевченка та Є.Шунтової.

• Бібліотеки Ніжинського, Кременецького, Рішельєвського ліцеїв.

Бібліотека Кременецького(Волинського) ліцею. Кременецький ліцей рідко поступався якомусь університетові бібліотекою унікальних творів (манускрипти, класичні твори та рідкісні видання). Як свiдчать записи в iнвентарних книгах, зробленi у Кременцi, що збереглися донинi, це були колекцi, купленi у рiзнi часи, подарованi та переданi з численних установ. Основна складова частина цих фондiв так звана Королiвська бібліотека - широко вiдоме у ХV ст. зiбрання останнього польського короля Станiслава-Августа Понятовського (1723-1798), яке зберiгалося у Варшавi. Бібліотека Рішельєвського ліцею. Одні з перших книг для бібліотеки ліцею були придбані на гроші, які пожертвував новому навчальному закладу в Одесі генерал-губернатор Новоросійського краю герцог Рішельє. На ці кошти (15 тис. франків) у Франції були придбані книги грецькою, латинською та французькою мовами. Після перетворення Рішельєвського ліцею в Новоросійський університет ( в 1865 році ) ліцейська бібліотека увійшла до складу університету як фундаментальна бібліотека.

• Діяльність народних, земських, публічних бібліотек (к. XIX – поч.. XX століття)

У другій пол. 19 ст. земства активно відкривали бібліотеки при земських початкових школах. Це був перший етап у народно-бібліотечній справі – відкриття земствами шкільних бібліотек, які обслуговували не лише учнів земських шкіл, а й доросле населення. (клопотання про відкриття бібліотек при земських школах підняли повітові та губернські земства України: Суражське, Чернігівське, Конотопське та ін.). Створення бібліотек при земських початкових школах розпоч. З 70-х рр. 19 ст. Часто книги, які пропонував затверджений владою каталог, не задовольняли доросле населення. Тому, з к. 70-х рр. земські установи відкривають новий тип земської бібліотеки – спеціальну народну бібліотеку. Ці бібліотеки підпорядковувались Міністерству внутр. справ і мали необмежені права в підборі книг , особливо із сер. 80-х рр. починається швидке зростання бібліотек і Міністерство внутр. Справ вводить каталог народних бібліотек. Із загальної кількості книг, які були на книжковому ринку, в народні бібліотеки були допущені лише 10%, причому, значна частина книг з цієї цифри була релігійного й патріотичного змісту. Зростання кількості земських читалень сприяло широкому обсягу просвітницької діяльності (щорічно земства поповнювали книж. фонди, проводилися лекції). Перші публічні бібліотеки в Україні виникли при університетах та академіях - при Києво-Могилянській Академії (засновано в 1701 році), при Львівському університеті (1608), Харківському (1805), Новоросійському (Одеса, 1817), Київському (1834). Протягом радянського періоду всі великі публічні бібліотеки були націоналізовані, отримали державне фінансування і почали розглядатись як важливі ідеологічні установи (тим часом тисячі бібліотек ліквідованого товариства „Просвіта” було закрито). Формувалися списки “шкідливих” (тобто заборонених) книжок, які періодично вилучалися з обігу. З іншого боку, організована владою “культурна революція” 20–30-х років передбачала також створення десятків тисяч публічних бібліотек - в кожному місті, селі, технікумі, школі, навіть на кожному підприємстві. Зокрема, протягом цього суперечливого періоду більшість творів української класичної літератури вперше в історії України було видано багатотисячними накладами й розіслано по сотнях тисяч публічних бібліотек в усіх містах, селах, ВНЗ та школах.

• Виникнення губернських публічних бібліотек на українських землях, особливості їх діяльності.

Публічні платні бібліотеки, які створювались для обслуговування «состоятельных слоёв населения». В їх статутах зазначалось, що ці бібліотеки доступні всьому місцевому населенню, книги видають за помірну плату; але тим читачам, які бажають читати безкоштовно, книги видають безкоштовно, але з задатком. Харківська губернія. (поч. 20 ст) Для освіти дорослого населення працювали публічні бібліотеки, безкоштовні бібліотеки-читальні, народні читання, вечірні курси для робітників і повторювальні уроки для дорослих. Безкоштовних народних бібліотек-читалень було близько 300.  Подільська губернія. В Кам’янці-Подільському у 1866 році 14 січня відбулося відкриття першої на Поділлі публічної російської бібліотеки. Бібліотекою керував розпорядчий комітет, за роботою якого пильно слідкував губернатор. Книжковий фонд складала переважно релігійно-богословська література та книги монархо-політичного змісту виключно російською мовою. Це було природно для царського уряду з його політикою русифікації "Малоросії”. Бібліотека була відкрита для всіх, за виключенням дітей. Користування бібліотекою було платне. Книжки можна було одержувати як в читальному залі, так і брати додому. На організацію бібліотеки було відпущено лише 3000 крб. Розміщалась вона в найманій квартирі, за яку сплачувалось 450 крб. на рік. Як не дивно, в одному з найбільших міст Поділля – Вінниці тривалий час не було бібліотеки. Лише в 1902р.міська дума під тиском громадськості змушена була підтримати ідею заснування публічної книгозбірні. 12 січня 1903 р. міністерство внутрішніх справ затвердило Статус бiблiотеки, а Міська влада приступила до спорудження окремого приміщення. Урочисте відкриття Вінницької міської бібліотеки ім. Гоголя відбулося 2 лютого 1907 року.

• Бібліотеки громадських організацій і товариств в Україні (кін.XIX початокXX ст..)

У 1877 р. було відкрито Харківське історико-філологічне товариство,мета якого полягала в розповсюдженні історичних і філологічних знань. Членами цього товариства були відомі вчені О.О.Потебня,Д.І.Багалій,М.Ф Сумцов та інші.На 1 січня 1897 р. воно складалось із 44-х членів.Цікаво,що до Харківського історико-філологічного товариства приймали не тільки вчених,які мали науковий ступінь чи вчене звання,але й осіб,які без офіційного наукового статусу займалися науковими дослідженнями:Д.П.Міллер,П.В.Іванов,М.О.Лащенков та ін. Цим харківське об’єднання відрізнялось від інших. Документографічне забезпечення його плідних досліджень здійснювали архів,очолюваний Д.І.Багалієм,і бібліотека. Остання комплектувалась переважно за рахунок книжкових пожертв і книгообміну. НаприкінціXIXст..,книгозбірня налічувала 2 тис. примірників. З У звітах Товариства зафіксовано, з яких установ надходила література до бібліотеки:Московське товариство історії та старожитностей,однойменне Одеське Товариство,редакції російських часописів,у т.ч. «Вестник Европы», «Киевская старина» та ін..Таким чином,щорічно надходило 150-200 назв різних документів. У свою чергу,ці організації отримували від харків’ян «СборникиХарьковскогоисторико-филологическогообщества». Читачами бібліотеки були не тільки члени товариства,але й сторонні вчені,студенти,інші особи за клопотанням членів ХІФТ.

На теренах Західної України було засновано Наукове товариство ім..Т.Г.Шевченка(НТШ),аналогу якому не було у під російській Україні. Так,лише на початкуXXст.. у Києві було організовано Українське наукове товариство за зразком НТШ. На відміну від інших наукових товариств,діяльність яких обмежувалась окремими галузями знань,НТШ охоплювало майже весь універсум знань за винятком деяких прикладних дисциплін. За всіма показниками, що характеризують наукову установу,НТШ можна вважати академією наук. До того ж, це була єдина установа, офіційною мовою якої була українська. Десятки,сотні назв друкованої продукції характеризують її інтенсивну наукову діяльність. Звичайно,що вона не могла ефективно функціонувати без формування у складі Товариства потужної наукової бібліотеки,яку було засновано у 1892 р. Крім комплектування науковою літературою з різних галузей знань, її головним завданням було збирання документів про Україну й її народ,тобто формування фонду «україніки».

На сході України науковці гуртувались навколо Українського наукового товариства та чисельних наукових товариств за інтересами. У їхній структурі функціонували архіви та бібліотеки, зорієнтовані на задоволення конкретних інформаційних потреб.

Таким чином,бібліотеки наукових товариств обслуговували інформаційні потреби науки і вчених. Вони органічно доповнювали універсальні та багатогалузеві фонди університетських і наукових публічних бібліотек. Їхньою особливістю було те, що переважно у товариствах гуманітарного профілю(Київське історичне товариство ім.. Нестора Літописця, Харківське історико-філологічне товариство, Одеське товариство історії та старожитностей тощо) було створено українознавчий та краєзнавчий фонди. Щодо рівня бібліотечно-бібліографічного обслуговування, то у цих спеціальних бібліотеках він був достатньо високим, зважаючи на солідну матеріальну базу(у цьому в першу чергу заслуга наукової громадськості)та кваліфікованих кадрів.

• Бібліотека Київського товариства Просвіта

Багатогранна діяльність просвітянських бібліотек сприяла соціальному визнанню бібліотечної справи як такої, що має власну структуру, функції, організацію,методи і технологію діяльності. Через фахову пресу та друк все більшого поширення набув по бібліотеках цікавий вітчизняний і зарубіжний досвід роботи з читачами та спеціальні знання з бібліотечної техніки. Так,у періодичному органі «Письмо з «Просвіти»існувала рубрика «Бібліотечна справа»,де регулярно публікувались такого роду матеріали.

Київська,Катеринославська й Одеська «Просвіти» змогли організувати бібліотечну мережу,піднести на новий рівень діяльність окремих бібліотек,залучити значне коло читачів. Річ у тім,що «Просвіти» об’єднували свідому,соціально активну українську інтелігенцію, котра за допомогою культурологічних засобів і заходів протистояла російській асиміляції,намагалася «бути» через створення політичних партій,депутатських фракцій у Думі,видання національної преси,друкування наукових і художніх творів,організацію на громадських засадах національних бібліотечних інституцій.

Найуспішнішою та довготривалою була діяльність Київської Просвіти.На чолі бібліотечної діяльності були Ольга Косач,Б.Грінченко й ін.. Бібліотеку біло засновано у 1906 р. У 1907 р.її фонд налічував 5 тис.примірників,у 1908-6 тис. прим. Головним чином бібліотека комплектувалась за рахунок пожертв. Серед дарувальників слід відзначити подружжя Грінченків,Д.І.Дорошенко,А.Ф.Кащенко,В.Б.Антоновича,Х.Д.Алчевську, М.В.Лисенка,та багатьох інших.

• Бібліотечна справа України на поч. XX ст.(1901-1916)

На початку XX ст. найчисленнішою була мережа публічних бібліотек, яка створювалась за ініціативою громадськості для поширення освіти та просвітництва серед широких верств населення. Її складали платні міські публічні бібліотеки,комерційні,бібліотеки різних соціальних груп(дворян,офіцерів,купців тощо),народні безплатні,котрі засновувались громадськими товариствами і земствами. В Українідо народних бібліотек можна віднести також бібліотеки «Просвіт»»,які діяли постійно у Західній Україні та певний час - у Наддніпрянщині, народні безплатні, котрі засновувалися громадськими товариствами і земствами. Усі публічні бібліотеки були фінансово незалежні від держави,проте перебували під пильним контролем з боку власних структур,що впливали на політику комплектування та кадрове забезпечення.

Українські книги до 1905 р. потрапляли до народних бібліотек випадково. Комітети чи бібліотечні ради,котрі керували бібліотеками, були змушені шукати обхідні шляхи, щоб поповнювати фонди українськими виданнями. Певні зрушення сталися лише після Першої революції 1905-1907 рр. Згідно з царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. та урядовим указом від 2 грудня 1905 р. до бібліотечних фондів почали потрапляти друковані твори,заборонені цензурою.

У 1911 р. відбувся I Всеросійський з’їзд з бібліотечної справи в Петербурзі.

З’їзд прийняв пропозиції,які мали сприяти покращенню рівня бібліотечного обслуговування. Зокрема рекомендувалось створити губернські та повітові бібліотечні комісії при земствах для забезпечення керівництва бібліотечною справою в регіонах. Вони мали відповідати за формування місцевої бібліотечної мережі,котра повинна складатись із центральних губернських і повітових бібліотек,народних – у містах селах,пунктів видачі-у невеличких селищах. До того ж пропонувалось створити самостійні дитячі бібліотеки, розширити репертуар книг і періодичних видань як об’єктів комплектування фондів публічних і народних бібліотек, удосконалити каталогізацію, передбачалося скласти «Нормальний каталог» для народних бібліотек.

• Бібліотечна справа України періоду укр.революції (1917-1921 рр. )

Важливим вектором керівництва бібліотечною справою була підтримка просвітянських бібліотек. У 1918 р. кількість «Просвіт» сягала 1,5 тис. В структурі цих бібліотек функціонували потужні книгозбірні, фонд яких налічував до декількох тисяч книг. Кожна із них по-особливому плекала українську самосвідомість. Отже, український уряд,маючи досить обмежені фінансові ресурси, все ж таки виділяв кошти на підтримку просвітянських бібліотек Херсонщини,Кам’янця-Подільського,Полтавщини, де їх було найбільше.

За часів гетьмана Скоропадського не меншає увага до бібліотек. У цей період було розпочато титанічну організаційну роботу щодо створення Національної бібліотеки Української держави.

Наступний український уряд – Директорія – також приділяв належну увагу бібліотечній справі. Бібліотеки зростали, їхня кількість не зменшувалась, вони не закривались, як у добу радянської влади.

Таким чином, усі українські уряди 1917-1921 рр. вважали бібліотечну справу важливим атрибутом державності, тому опікувались вже існуючими бібліотеками, прагнули до їх українізації, створювали нові книгозбірні, за власної ініціативи не закрили жодної з них, хоча загальна кількість бібліотек з відомих причин все ж зменшилась. Хто знає,яким би був результат їхньої бібліотечної політики,якби вдалося реалізувати розроблені бібліотечні проекти.

• Основи бібліотечної політики в добу укр.революції 1917-1921 рр.

У 1917-1918 рр. для вирішення таких першочергових завдань, як врятування книг, ліквідованих книгозбірень, збереження бібліотечних фондів, налагодження безперебійного обслуговування читачів необхідно було мати уявлення про реальний стан бібліотечної мережі, насамперед загальнодоступних бібліотек, як головних осередків у піднесенні культурно-освітнього рівня народу. Зокрема з серпня 1918 по серпень 1919 р. відділами позашкільної роботи Харківської губернської та повітових управ було зібрано інформацію щодо типів книгозбірень, документ них фондів, складу читачів та їх інтересів, кадрів, фінансування місцевих бібліотек. Ці цінні матеріали були взяті до уваги бібліотечно-архівним відділом Міністерства народної освіти під час розробки стратегічного плану бібліотечного будівництва в Україні.

Нова економічна політика(НЕП), проголошена X з’їздом РКП(б) у 1921 році,а також курс на коренізацію,сприяли поступовому економічному зростанню, поліпшенню політичних настроїв, що позитивно впливало на всі сфери духовного життя,зокрема на відновлення бібліотечної мережі України.

Радянська влада,прагнучи довести свої переваги, була змушена піти на підняття освітнього й культурного рівня свого народу. Комуністичні догми без цього опанувати було б неможливо. Для ідеологічного просвітництва принципове значення мала ліквідація неграмотності,і саме про це йшлося у постанові Раднаркому УРСР від травня 1921р. «По боротьбу з не писемністю». Тут зазначалося, що громадяни від 8 до 50 років мають навчитися читати і писати.

Діяльність влади не була марною, всього за два десятиріччя не писемність ліквідували майже на 10 млн. осіб.

• Утворення українських радянських органів керівництва бібліотеками.

Народний комісаріат просвіти — державний орган РРФСР, що контролював у 1920-30-их роках практично всі культурно-гуманітарні сфери: освіту, бібліотечну справу, книговидавництво, музеї, театри й кіно, клуби, парки культури й відпочинку, охорону пам'яток архітектури й культури, творчі об'єднання, міжнародні культурні зв'язки тощо.

У складі позашкільного відділу Наркомосу, яким керувала С.І. Гопнер, був організований бібліотечний підвідділ, на який покладалася організація та охорона належного функціонування існуючих і нових бібліотек, забезпечення книжками, підготовка кадрів. У позашкільному відділі були створені секції охорони бібліотек та книжкових фондів, секція нормального каталогу - для вирішення питань опрацьовування каталогів для різних типів бібліотек, підсекція статистики - для напрацювання методичних та практичних рекомендацій стосовно обліку роботи бібліотек.

• Заснування книгозбірень різних видів в Україні у 20-ті роки ХХ ст.

У 1919 р. з встановленням радянської влади в Україні реалізується завдання державного управління бібліотечною справою та створення єдиної мережі безплатних державних бібліотек різного рівня, публічних обласних, районних та місцевих, а також галузевих, масових та наукових. Усі бібліотеки, за винятком галузевих та відомчих, були передані у відання Наркомату освіти.

Державна політика планового формування бібліотечних фондів здійснювалася під контролем створеного в жовтні 1963 р. Державного комітету Ради Міністрів УРСР з питань друку. У 1970-х рр. здійснюються спроби централізації бібліотечної мережі, створення єдиної системи бібліотек усіх типів та видів, відомчої належності. Починається невдалий експеримент із централізації мережі масових бібліотек.У більшості бібліотек були введені єдині правила користування, єдина класифікація книг, єдиний мінімум бібліотечної техніки, єдині правила опису книг у каталогах, бібліографічних посібниках і т. п. Усі бібліотеки країни обліковувалися державними органами народногосподарського обліку за єдиними формами.

• Бібліотечна справа України періоду Другої світової війни(1939-1945 рр.).

ДСВ принесла негативні наслідки у діяльність бібліотек України.

Бібліотеки використовувалися не за призначенням, книги зберігалися в поганих умовах. Відбувалось зменшення тиражу видань. Сільські бібліотеки об`єднуються з хатами-читальнями. Закриваються шкільні бібліотеки у містах та селах. З приходом нової влади у 1941 році відбулося знищення бібліотек, їх вивезення. Багато бібліотек було спалено, розкрадено, знищено у ході війни, постраждали під час воєнних дій (бомбардування).Були евакуйовані фонди бібліотек великих міст:Києва,Харкова,Львова, та бібліотек їх університетів.У жовтні 1941 р. – наказ НАРКОМ освіти “Про роботу масових бібліотек у воєнний час”.

Бібліотекам допомагали студенти, яких не взяли на фронт.(у Чернігові, Ніжині). У бібліотеках створювалися курси по шиттю, та інші гуртки. Навесні 1942 р. в Києві та Москві відбулася сессія про роботу в перші місяці війни. Наукові конференції у Києві, Харкові, Дніпропетровську.

У 1943 р. вийшла монографія Хавкіної “Зведені каталоги”.

За роки ДСВ знищено близько 43 тис. мільйонів бібліотек. Знищено мільйони книг. Кількість фондів бібліотек усіх типів зменшилася на 65%.

• Бібліотечна справа України у 50-80-ті роки ХХ ст.

Основними напрямами діяльності бібліотек у цей період є відновлення втрачених у попередні роки фондів.

Бібліотечна справа в Україні була відновлена за допомогою політичної допомоги.

Було вирішено відкрити державни фонд, організувати перепис знищених, розкрадених книг.Ухвалили ряд документів щодо покрашення матеріального стану бібліотек.

Організовувалось бібліотечне обслуговування в кожному селі.Бібліотеки на хуторах,у колгоспах, приклубні бібліотеки.У кожному селі було по декілька бібліотек, мали маленький фонд, який в основному складався з періодичних видань “Труд“, “Комсомолка“.

Розвитку бібліотек сприяли постанови ЦККПРС. У 1959 р. “Про стан і заходи вдосконалення бібліотечної справи в країні“. У 1974 р. “Про підвищення ролі бібліотек у комуністичному вихованні трудящих і науково-технічному прогресі“.Це все посприяло методичній допомозі біббліотекам. Відкриті філіали бібліотек у селах. Комплектування фондів. Відкриваються факультуте в університетах. Бібліотекам дозволено здійснювати безоплатну передачу невикористаних фондів із одних бібліотек до інших. В наукових-відкритий доступ в читальних залах. У 1976 р. в Україні 69 централізованих бібліотечних систем. Які об`єднували в собі 2,5 тис. бібліотек. У 80-х діяло 600 централізованих бібліотечних систем (які об`єднували в собі 22 тис. бібліотек). Багато бібліотек отримали нові приміщення.

• Централізація мережі бібліотек: здобуття та втрати (70-80-ті роки ХХ ст.).

Централізація забезпечила: покрашила якість обслуговування, матеріально-технічну базу(це стосується тільки велиих міст Одеса, Київ, Дніпропетровськ, Львів, Івано-Франківськ). У інших-нічого не змінилося. Централізація покрашила ситуацію тільки у центральних містах. Фонди філіалів збіднілию З філіалів найкращі фонди переносилися до центрів. Також у цей час формуються масові бібліотеки що мали спрямованість на масового читача. Головне їх завдання-формування нового типу нової людини на засадах марксисько-ленінської ідеї.

• Відродження національних бібліотек в Україні

Створення бібліотечних та інформаційних систем національного та світового рівня, реалізація бібліотечних програм, розвиток бібліотекознавства, розповсюдження професійних знань, бібліотечна освіта, преса - усе це є сформованими частинами БСІ. Головною бібліотекою України є національна бібліотека (НБ), яка посідає ведуче місце серед наукових бібліотек. Їх чисельність зросла,вони стали різноманітними за видами носіїв інформації, за мовним складом фондів. У багатьох випадках функції національних продовжують виконувати академічні, музейні, університетські і навіть масові бібліотеки.

З 50-х рр. роль національних виконують не окремі бібліотеки, а групи бібліотек. Це можуть бути власні національні бібліотеки, територіальні та спеціальні. Національна бібліотека – центральний інститут, від стану якого значною мірою залежить рівень бібліотечно-інформаційного обслуговування в країні. Сьогодні НБ зазнають динамічного розвитку, який залежить від конкретних умов окремої держави. В останні десятиріччя НБ перетворились у науково-інформаційні центри з широким використанням новітньої техніки, створеними галузевими і багатогалузевими інформаційними центрами, що значно підвищує якість інформаційного обслуговування держави і суспільства в цілому. НБ – це головна, універсальна чи спеціалізована бібліотека держави, що забезпечує її потреби в національних і світових документах, здійснюючи:

– формування фонду іноземних документів;

– формування фонду вітчизняних документів на основі принципу вичерпної

повноти комплектування;

– створення джерел бібліографічної інформації на основі принципу загальнодержавного за територією й універсального за тематикою охоплення відомостей, що включаються;

27. Сучасні проблеми бібліотечного будівництва в Україні

Будівництво в Україні бібліотечних приміщень триває й сьогодні. У грудні 2009 р. відкрито нове приміщення Наукової бібліотеки Української академії банківської справи НБУ (м. Суми) Проект приміщення відповідає вимогам сучасного науково інформаційногоі соціокультурного центру із застосуванням інноваційних технологій. Історично складалося так, що більшість бібліотек розташовували в пристосованих приміщеннях (так звані “проекти пристосування”). Те саме стосується й бібліотек вищих навчальних закладів. Як і навчальні заклади, бібліотеки функціонують у приміщеннях старих архітектурних комплексів – колишніх монастирів, гімназій та інших громадських будівлях. Пристосування таких приміщень триває й сьогодні. Одна з таких бібліотек – Дослідницька бібліотека Національного університету “Києво-Могилянська академія”, де загальний читальний зал, зал періодики, відділ книгозберігання, фонд колекцій та рідкісних видань, науковий архів розміщено в Староакадемічному (Мазепиному) корпусі Братського монастиря. У багатьох приміщеннях збереглися історичні інтер’єри, автентичні меблі та обладнання, які можна віднести до пам’яток історії бібліотек. “У таких випадках необхідно виважено підходити до модернізації архітектурно предметного середовища (до нового опорядження фасадів, благоустрою територій, заміни обладнання та меблів, пристосування стрихових та допоміжних приміщень)”. Частину бібліотек вищих навчальних закладів України розкидано по новозбудованих навчальних і адміністративних корпусах. Можна сперечатися щодо недоліків і переваг розташування спеціалізованих фондів і кафедр видачі. Однак така ситуація, як правило, складалася не планово, як втілення бібліотечних технологій, а під впливом недостатнього матеріально технічного забезпечення.

27. Бібліотечна справа в Україні на сучасному етапі.

Сучасний етап розвитку бібліотечної справи в Україні характеризується динамічним оновленням теоретичних концепцій та започаткуванням нових напрямів практичної діяльності у цій сфері. З’являються нові терміни, розробляються інноваційні напрями та форми діяльності бібліотек. Практичну діяльність у бібліотечній сфері визначають процеси бібліотечної інтеграції, розвитку нових інформаційних технологій, соціокультурної діяльності.

Останнім часом бібліотечна справа в Україні перебуває під помітним впливом світових тенденції розвитку інформаційного суспільства – вітчизняні бібліотеки все активніше долучаються до процесів глобалізації й уніфікації інформаційно-бібліотечної сфери.

Разом із тим актуальним залишається завдання зберігати національні традиції і особливості в організації діяльності бібліотек. Розвиток бібліотечної справи і бібліотекознавства в Україні досяг того рівня, коли необхідною стає потреба в систематизації та узагальнення знань у цій сфері, що може бути здійснено шляхом укладання спеціалізованої галузевої енциклопедії.

27. Державна політика в галузі бібліотечної справи в Україні.

На активізацію процесу інформатизації суспільства та створення інформаційно-технологічного середовища вплинули дві важливі події. Це прийняття Указу Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України “Про невідкладні заходи щодо впровадження системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулування інформаційних відносин” і Закону України “Про національну програму інформатизації”. Національна програма інформатизації передбачає розв’язання проблемних питань, що виникли у процесі використання інформаційних ресурсів, зменшення розриву між зростаючими потребами в інформації і рівнем її використання, досягнення Україною рівня інформатизації розвинутих країн світу. Вона включає комплекс взаємопов’язаних завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики, координацію діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення різних галузей виробничої і соціальної сфери.

Стосовно сфери культури головні завдання підпорядковуються забезпеченню збереження інформації про пам’ятки культури, створення комп’ютерної інформаційної системи, електронних копій творів і архівів видатних діячів національної культури, представлення їх у системах глобальних комп’ютерних комунікацій.

Таким чином, вирішення проблеми доступності національних і світових інформаційних ресурсів для широкого кола споживачів відбудеться за рахунок створення, у першу чергу, бібліотечної інформаційно-телекомунікативної мережі.

Прийняття вищезгаданого Закону сприяло визначеності Міністерством культури і мистецтв України у підходах до формування державної політики і розробки державної міжвідомчої бібліотечно-інформаційної програми “Елібр”. При Міністерстві створена міжвідомча рада з питань інформатизації бібліотек, до складу якої входять не тільки фахівці бібліотечної справи, але й програмісти, вчені, працівники Національного агенства з питань інформатизації, представники інших державних органів управління, Книжкової палати України. Головна мета ради - вироблення спільних дій для розвитку міжвідомчої кооперації бібліотек, формування і використання електронних баз даних, розвиток сітьових технологій взаємодії бібліотек, формування телекомунікаційного середовища для взаємного доступу у використанні інформаційних ресурсів.

Бібліотеки України, як і бібліотеки інших країн світу, є основними накопичувачами, зберігачами і розповсюджувачами знань, що зафіксовані у друкованих джерелах і на інших носіях інформації. Їх роль у процесі інформатизації суспільства - основна. Але для виконання цієї ролі бібліотеки повинні володіти не тільки відповідними ресурсами, але й технологією доставки документів на базі сучасних засобів телекомунікацій.