55. Основні ідеї філософії мистецтва і.Канта

Один из величайших умов человечества, основоположник классического немецкого идеализма, возродивший идеи диалектики, был Иммануил Кант. Разработанная им концепция происхождения Солнечной системы из гигантской газовой туманности до сих пор является одной из фундаментальных научных идей в астрономии. Своими естественнонаучными работами он сделал попытку приложить принципы современного естествознания не только к строению Вселенной, но и к истории ее возникновения и развития. Он, кроме того, выдвинул идею распределения животных по порядку их возможного происхождения, а также идею о естественном происхождении человеческих рас.

Кант считал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установление его границ. Необходимые условия познания заложены, согласно Канту, в самом разуме и составляют основу знания. Они-то и придают знанию характер необходимости и всеобщности. Но они же суть и не переходимые границы достоверного знания. Кант различал воспринимаемые человеком явления вещей и вещи как они существуют сами по себе ("вещь в себе"). Мы познаем мир не так, как он нам является. Нашему знанию доступны только явления вещей (феномены), составляющие содержание нашего опыта. В результате воздействия "вещей самих по себе" на органы чувств возникает хаос ощущений. Приводим мы этот хаос в единство и порядок силами нашего разума. То, что мы считаем законами природы, на самом деле есть связь, вносимая разумом в мир явлений, то есть наш разум предписывает законы природы. Но миру явлений соответствует независимая от человеческого сознания сущность вещей — "вещи сами по себе". Абсолютное познание их невозможно. Кант не разделял безграничной веры просветителей в силы человеческого разума, называл эту веру догматизмом. Кант был убежден, что идеи пространства и времени человеку известны прежде восприятий. Пространство и время идеальны, а не реальны. Чувственные впечатления связываются между собой посредством суждений, в основе которых лежат категории, то есть априори (формы, усвоенные человеком в ходе его приобщения к сложившимся до него формам культуры). В своем учении о познании Кант большое место отводил диалектике: противоречие рассматривалось как необходимый момент познания. Но диалектика для него — лишь гносеологический (теорія пізнання) принцип, она субъективна, так как не отражает противоречий самих вещей, а только противоречия мыслительной деятельности. Отвергнув притязание науки на познание вещей самих по себе, указав человеческому рассудку его пределы, Кант, по его словам, ограничил знание, чтобы дать место вере. Именно вера в бессмертие души, свободу и бога, рациональное доказательство существования которых Кант отвергал, составляет основание, которое должно освятить обращенное к человеку требование быть нравственным существом.У философии Канта 2 периода: догматичный (по Христиану Вальфу) и критический.

Догматический период: включил физику (механику) Ньютона в свою философию. ("Единая небулярная история и теория неба"; небулярная — туманная). Потом Кант познакомился с теорией Девида Юма (сенсуалист) и становится на позиции субъективного идеализма (субъективный идеализм отрицает существование внешнего мира). Кант написал: "Критика чистого разума", 2 книга — "Критика практического разума", 3 книга — "Критика способности суждения". Субъективный идеализм — в центре внимания человеческие чувства. Кант совершил "контркоперниканский" переворот — поставил в центр внимания человека. (Одновременно с Кантом, но независимо от него, совершил такой переворот Г.С. Сковорода)

Дуализм — два равных начала. "Вещь в себе" — материальное начало, "Вещь для нас" — духовное.Априоризм ("априори" — до опыта) , знание, что дается с помощью опыта — апостеорное; до опыта — априорное.Последовательный субъективный идеализм — солипсизм (есть только "Я").Априоризм, накладываясь на дуализм, помогает Канту избежать солипсизма.

Категоричний імператив (гід лат. ітрегаігуиі — наказовий) — термін, введений І. Кантом для позначення безумовного веління моральній свідомості слідувати в поведінді законові: “дій так, щоб ти ніколи не ставився до людей тільки як до засобу, а завжди як і до мети», “поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами заг. законодавства (тобто були визнані моральними всіма)». Умовою К. і., за Кантом, є свобода волі. Кант надавав К. і. універсального характеру, вважав його обов'язковим для всіх членів суспільства, незалежно від їхнього соціального становища. К. і.— суто абстрактний моральний постулат, повністю відірваний від реального життя, суспільно-істор. практики. Вчення Канта про К. і. було спрямоване проти матеріалістич. етики, зокрема етика франц. матеріалістів 18 ст., які вважали джерелом формування моральних норм умови реального життя і виховання.

Гносеология — теория познания(от греч. gno-sis — знание, logos — слово, понятие), раздел философии, исследующий природу человеческого познания, его источники и предпосылки, отношение знания к предмету познания, условия достоверности и истинности знания.Первый вопрос, с которым сталкивается Т.п., это вопрос о познаваемости мира: способен ли человек узнать, каков на самом деле окружающий его мир? Главными познавательными способностями человека являются чувства и разум. Одной из важнейших проблем Т.п. стал вопрос об их роли в получении знания. Центральной проблемой Т.п. является проблема истины. Эта проблема состоит из ряда вопросов: что такое истина? как отличить истину от заблуждения? как оценивать историю развития человеческого познания?

56. Основні ідеї філософії мистецтва Аристотеля

Арістотель (384—322 до н. е.) — один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він прибуває до Афін і стає тут учнем Платона.

Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона . Йдеться про окреме від реальності речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Критика Платона Арістотелем мала принциповий характер (Арістотелю навіть приписують афоризм: «Платон мені друг, та істина дорожча»). Арістотель рішуче повертає причини, начала, сутність у світ речей, категорично вважаючи, що загальне не може існувати окремо від одиничних речей.

Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому в «чистому вигляді» може тільки мислитися. Реально ж існувати матерія може тільки будучи «оформленою», тобто вступаючи в контакт із формою. Отже, причиною існування речі (як «оформленої матерії») є форма.

Лише запровадження категорій можливості та дійсності створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетворюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність.

Отже, за Арістотелем, філософія постає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні Як уже зазначалось, Арістотель будує свою концепцію в полеміці з поглядами свого вчителя, але з метою не спростування вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елементів міфології.

Насамперед-Арістотель звертається до тогочасного наукового матеріалу. Проте, відкидаючи платонівський відрив загального (ідей) від одиничного, внаслідок чого зв'язок ідей з одиничними речами і набуває містично-міфологічного характеру, Арістотель врешті-решт здійснює аналогічний відрив форми від матерії, яка внаслідок цього виноситься «назовні».

Первісне, буквальне значення слова “категорія” — “звинувачення, осудження”, так воно зустрічається в діалогах Платона і в творах Аристотеля. Але у Аристотеля вперше слово категорія починає вже мати зміст, висловлюватись, стверджувати щось і чимось. Слово “Категорія” поступово набуває відтінок вказівки на вищи кількісні роди, що супроводжують сутність, розкривають і фіксують головні сторони в розумінні буття. Списик складених Аристотелем родів сущого налічує 10 категорій.

Велич Аристотеля не в тому, що він спробував узагальнити й систематизувати класичну філософську спадщину античності, а в тому, що йому вдалося зберегти саме поліфонію (багатоголосся) еллінської філософської думки, її «вагання», «шукання», «пробний» характер систем. Всі ці здобутки античність через Аристотеля передала ніби в спадок наступним поколінням.

Арістотель у трактаті «Категорії» розглядав їх як відображення та найвище узагальнення об'ективаої реальності й вихіляв десять К.: сутність (субстанція), кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія і підпадання дії.

У трактаті “Метафізика” Арістотель не погоджується з платонівськими припущеннями про ідеї як самостійне буття, що не залежать від існування чуттєвих речей. По-перше, Платон вводячи ідеї, тільки подвоює світ існуючих речейвін настільки відокремлює світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для відносин між ними. Плптон позбавив себе моживості пояснити факти народження, заглибленні і рху