45. Проблема визначення категорії прекрасного

Проблемикрасивизначаютьсяважливоюскладовоюантичноїфілософії, щоосмислюєкрасуяконтологічнуякістьсвіту.Іншою вагомою проблемою, яка досліджувала спрямованість філософії в русло естетичної проблематики, стала проблема мистецтва, що саме у Давній Греції почала виділятися в особливий предмет дослідницької уваги з двох причин. Перша — це осмислення мистецтва як особливого виду духовної діяльності, спрямованої на формування ідеальної предметності через наслідування (мімесіс ) чуттєво осяжних форм. Утверджуючись досвідом переживання в образах мистецтва, предмети небайдужості постають єдністю внутрішньої життєвості доцільних у собі форм та досвіду переживаючого ставлення до них (єдність ідеї й образу). Ще одна причина інтересу — "практичніша". Це дослідження впливу мистецтва на почуття сприймаючого суб'єкта та формування їх досконалості змістом досконалих творів мистецтва. У добу античності з'явилася низка понять, що були визначальними для естетики й у подальшому. Це поняття архетип (грец. arche — початок, typos — образ) — першообраз, ідея, зокрема художня ідея; асоціація (лат. associo — з'єдную, пов'язую) — засіб художньої виразності; калокагатія (грец. calos — прекрасний; agathos — добрий) — гармонія зовнішнього та внутрішнього у людини; катарсис (грец. katharsis — очищення) — характеристика дії мистецтва на розум та почуття людини; мімесіс (грец. mimesis — наслідування) — принцип творчої діяльності митця.

Зазначені фундаментальні ідеї античної філософії стосовно чуттєвої краси світу, краси духу, втіленого у художніх феноменах, ідея переживаючого ставлення до краси заклали фундамент для подальшого розроблення названого кола проблем, що згодом утворили сферу естетичного як особливої галузі філософського знання.

У добу Середньовіччя предметом (центральною проблемою) естетики постає духовно особистісний абсолют, тому вона відображає не тілесно-чуттєву даність краси світу, а певний позатілесний, духовний зміст. Як такий він може бути чуттєвими засобами відображений лише приблизно, тобто символічно" Тому проблема символу набуває у середньовічній естетиці провідного характеру. Символічні художні форми покликані чуттєво сприйманими засобами відображати надчуттєві духовні ідеї.

Доба Відродження (XIV—XVI ст.) поглиблює увагу до проблем краси, змінюючи акценти в її розумінні. Уособленням краси постає творча людська особистість. її розглядають як поєднання природної та духовної краси, єдність розумного та чуттєвого начал духу. З потреби визначення природної досконалості людини поширюється практика виміру параметрів краси: пропорція, гармонія, міра. Естетична свідомість Відродження характеризується живописністю, оскільки ритм, пропорції належать уже не до пластичності космосу, а передусім, до суб'єктивної оптичної видимост

46. Формальне і змістовне визначення категорії прекрасного в історії естетики

Категорія "прекрасне" відображаєзаконигармонійноївзаємодіїякостейвоб'єктітаздатністьдуховнихструктурсуб'єктадогармонійноївзаємодіїзними. Прекрасне — найширшакатегоріяестетики, щовідображаєдоцільніусобіформибуттяявищсвіту, формилюдськогожиттяувластивійїмсамоорганізації, згіднозідеєюдосконалості, тасамоорганізаціюсвідомостінагармонійнізв'язкизісвітом.

Потреба гармонізації існує в людині, адже створює психічно комфортний стан: відчуття злагоди зі світом. Згадаємо властиву міфології потребу творення злагоди з природним світом шляхом "введення" його у простір людського життя і надання якостей людської життєвості. У прекрасному гармонійність зв'язків "ініціюється" об'єктом: своїми якостями він налаштовує на взаємодії й гармонізує цей процес. Об'єкт залучає у співпереживання, налаштовуючи на милування, захоплення, натхнення. Теорія прекрасного, становлення якої пов'язане з естетикою Давньої Греції, розвивається у взаємодії двох основних тенденцій. Перша зосереджена на пошуках ідеальних мірок прекрасного, покладених у самому предметному світі (Піфагор, Арістотель). Друга намагається вивести умоглядну ідею прекрасного, застосування якої до конкретних речей і явищ давало б змогу осягнути їх досконалість (Платон, Плотін). Взаємодія двох підходів у розумінні прекрасного, зрештою, відкрила сутність феномену прекрасного та категоріальний його зміст.

Прекрасне у його категоріальному значенні постає єдністю буттєвих характеристик явищ та здатності суб'єкта визначатися у своєму ставленні до них. Характерно, що І. Кант естетичне милування красою природи пов'язує з моральним почуттям, виокремлюючи його від практичної зорієнтованості інтересу. "Є підстава вважати, — пише філософ, — що у того, кого безпосередньо цікавить краса природи, наявні принаймні задатки морально доброго способу мислення" [12, с. 1161]. Зв'язок прекрасного з моральним у світі суб'єкта відображає єдність інтелектуального та чуттєвого відношення.