2. Характеристика школи як соціального інституту

Школа як соціальний інститут (соціальний інститут - історично складена стійка форма спільної діяльності членів суспільства щодо використання суспільних ресурсів для задоволення тих чи інших соціальних потреб) виконує свою соціальну місію - задовольняє потребу суспільства у вихованні підростаючого покоління, підготовку їх до соціалізації в суспільстві. Школа – специфічна соціальний інститут, оскільки:

• справжні результати роботи школи можна оцінити лише через тривалий час після закінчення перебування в ній;

• школа суспільно підзвітна, обов’язкова для учнів, тож тут присутні елементи примусу;

• вчителі в школі мають реальну автономію;

• учні як члени організації мають особливий, тимчасовий статус;

• основними компонентами соціальної організації школи є зміст освіти, процес оцінювання й розподіл учнів за статусом, групами, соціальне середовище;

• соціальний замовлення на роботу школи інтерпретується самою школою;

• школа є внутрішньоконфліктним інститутом.

Соціальна система школи – це комплекс соціальних ролей усіх суб`єктів навчально-виховного процесу, який має певну ієрархію та диференціацію залежно від типу школи. Ця система ґрунтується на людських переконаннях, звичаях, мотиваціях, очікуваннях. У соціальному контексті, таким чином, школа реалізує такі функції:

• зовнішньоцільову (осягнення загальносоціальних цілей);

• внутрішньоцільову (інтеграція загальношкільних ресурсів);

• зовнішньоінструментальну (пристосування соціальної системи школи до зовнішніх умов діяльності соціуму);

• внутрішньоінструментальну (утримання соціальної структури школи, врегулювання прихованих конфліктів системи).

В шкільній життєдіяльності наявні всі механізми соціалізації, вирізнені А.Мудриком:

• психологічні й соціально-психологічні механізми соціалізації:

• імпринтинг (фіксація) – фіксування на рецепторному й підсвідомому рівнях особливостей об’єктів, що важливі для людини;

• екзистенційний натиск – оволодіння мовою й неусвідомлене засвоєння норм соціальної поведінки, обов’язкових в процесі взаємодії із значущими людьми;

• наслідування – копіювання якогось зразка, прикладу;

• ідентифікація (ототожнення) – процес неусвідомленого ототожнення себе з іншою людиною, групою, зразком;

• рефлексія – внутрішній діалог, в якому людина розглядає, оцінює, приймає чи заперечує ті чи інші цінності, що притаманні різним інститутам суспільства (сім’ї, референтній групі тощо);

• соціально-педагогічні механізми соціалізації:

• традиційний механізм соціалізації (стихійний) – засвоєння норм людського співжиття, еталонів поведінки, норм, поглядів, стереотипів, характерних для найближчого оточення;

• інституційний механізм соціалізації, що проявляється в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства й різними організаціями;

• стилізований механізм соціалізації, що діє в рамках певної субкультури;

• міжособистісний механізм соціалізації, що діє в процесі взаємодії людини з суб’єктивно значущими для неї особистостями.

Школа є соціально-культурним середовищем, де відбувається соціальне виховання підростаючого покоління. Шкільна соціалізація пов’язана із тривалістю й обов’язковістю перебування дитини в школі, що перетворює її в нормативну. За тисячоліття свого розвитку школа виробила потужні засоби соціалізації особистості. Серед них – зміст освіти, педагоги як агенти соціалізації, шкільний колектив, побут школи, життєдіяльність школи та ін.

Освіта на сьогодні залишається однією з найбільш соціально значущих орієнтацій для молодих людей. З освітою пов`язується успішність їх самореалізації у всіх сферах діяльності. Зміст освіти містить:

• знання (про природу, суспільство, техніку, людину, способи діяльності тощо);

• вміння;

• досвід творчої діяльності;

• досвід емоційно-ціннісних стосунків людини до людей, світу, себе.

При цьому відбір змісту освіти до навчальних планів закладів різного рівня й спрямування має відповідати інваріантній базисній структурі діяльності: пізнавальної, комунікативної, ціннісно-орієнтаційної, трудової (перетворювальної), естетичної, фізичної. Кожен з цих видів діяльності має наповнюватися конкретним змістом – змістом освіти.

Для з`ясування соціально-педагогічної сутності змісту освіти необхідно знайти відповідь на питання про те, чим має завершуватися процес навчання (чи засвоєння змісту освіти) у соціальному контексті: навичкою (як складовою системи «знання-вміння-навички») для безпосередньої практичної діяльності або ж ціннісним ставленням до оточуючого соціуму (як елементом соціальної компетентності). Від вибору відповіді на поставлене запитання залежатиме комплекс цілей, ідеалів та цінностей, на які орієнтується людина у повсякденному житті, професійній діяльності, тобто, залежатиме зміст її самоактуалізації й соціалізації в цілому. При цьому слід зауважити, що навичка як результат засвоєння змісту освіти є більш пасивним соціальним феноменом, вона звужує активний характер діяльності.

Емоційно-ціннісна орієнтація є більш спрямованою на активний пошук підтвердження своїм нормативно-ціннісним установкам. Формування ціннісних орієнтацій у процесі засвоєння змісту освіти сприяє самоідентифікації, оскільки школяр постійно співвідносить себе з суспільними цінностями.

Звичайно, не всі обрані школярами майбутні професії є достатньо творчими, однак сучасна професійна діяльність дедалі більше інтелектуалізується, тому підвищуються соціалізаційні вимоги до рівня освіченості людини, а саме:

• загальної й функціональної грамотності;

• професійної компетентності;

• орієнтації у суміжних галузях діяльності;

• високої культури спілкування й праці.