12.2. Системотехнічна діяльність

У другій половині XX ст. змінюється не тільки об’єкт інженерної діяльності (замість окремого технічного пристрою, механізму, машини і т. п. об’єктом дослідження й проектування стає складна людино-машинна система), але змінюється і сама інженерна діяльність, яка стала складною й тому потребувала організації та управління. Поряд із прогресуючою диференціацією інженерної діяльності зростав процес її інтеграції. Для здійснення останньої виникла потреба в спеціалістах – інженерах-системотехніках.

Системотехнічна діяльність здійснюється різними групами спеціалістів, які займаються розробленням окремих підсистем. Кожній підсистемі відповідає позиція визначеного спеціаліста (групи спеціалістів або цілого інституту). Ці спеціалісти (групи, інститути) пов’язані між собою загальними цілями, послідовністю етапів роботи, розподілом праці тощо. Для реалізації системотехнічної діяльності потрібна група особливих спеціалістів – координаторів (головний конструктор, керівник теми, головний спеціаліст проекту і т. ін.). Вони здійснюють координацію, науково-тематичне керівництво роботою різних підсистем в єдине ціле системотехнічної діяльності.

Системотехнічна діяльність розпадається на наступні шість фаз: підготовка технічного завдання (розроблення ескізного проекту, виготовлення та впровадження, експлуатація й оцінка). Іноді додається фаза „знищення системи”. На кожній фазі системотехнічної діяльності виконується одна і та ж послідовність узагальнених операцій, яка включає аналіз проблемної ситуації, синтез рішень, оцінку і вибір альтернатив, моделювання, коректування та реалізацію рішення.

Системотехнічна діяльність є комплексним видом діяльності, який уключає велику кількість виконавців і функцій. Її метою є утворення великих технічних систем та організація всіх робіт і спеціалістів, залучених до їх розроблення. Виділяють „горизонтальну” й „вертикальну” структури системотехнічної діяльності. Перша відповідає типам компонентів і аспектів системи (розроблення машинних блоків, економічних, організаційних, соціальних аспектів системи та ін.), друга відповідає послідовності робіт системотехнічної діяльності (проектування, конструювання, виготовлення, впровадження, експлуатація).

Якщо раніше традиційне проектування було складовою частиною інженерної діяльності, то системне проектування може включати в себе інженерну діяльність.

Диференціація інженерної діяльності веде до відокремлення інженера від споживача. Складається ілюзія, що задача інженера – це лише конструювання артефакту, а його впровадження відбувається автоматично. Сучасний інженер – це не просто технічний спеціаліст, який розв’язує чисто професійні завдання. Його діяльність тісно пов’язана з природним середовищем і самою людиною. Тому орієнтація сучасного інженера тільки на природознавство, технічні науки й математику, яка звичайно формується у вищому навчальному закладі, не відповідає його дійсному місцю в науково-технічному розвитку сучасного суспільства.

Завдання сучасного інженерного корпусу – це не просто створення технічного пристрою, механізму, машини і т. ін. У його функції входить забезпечення їх нормального функціонування в суспільстві (не тільки в технічному змісті), зручність обслуговування, обережне ставлення до навколишнього середовища, естетичний вплив тощо. Необхідно організувати соціальні умови їх впровадження й функціонування з максимальними зручностями та користю для людини.

Сучасне соціопроектування характеризується перш за все гуманітаризацією, стає видом культурно-історичної діяльності. На прикладі ергономічного й інженерно-психологічного проектування чітко видно, що тут здійснюється проектування саме людської діяльності (в людино-машинних системах). Це – комплексний вид діяльності, методологічною основою якого є системний підхід. Задачею ергономіки є розроблення методів урахування людських факторів при модернізації і розробленні нової техніки. Близьким до ергономічного проектування за об’єктом, структурою і методами є інженерно-психологічне проектування. В останньому виділяють три основних установки: системотехнічну, інженерно-психологічну і соціотехнічну. Ергономічне проектування велику увагу приділяє психологічним, фізіологічним, анатомічним, гігієнічним аспектам людської праці, а також соціально-психологічним й економічним факторам. Ергономіка аналізує специфічні риси діяльності складної людино-машинної системи, в яку включені технічні засоби.

Таким чином, соціотехнічне проектування виходить за межі традиційної схеми „наука – інженерія – виробництво”, де класична інженерна установа перестає діяти. Гуманітарна складова стає необхідною рисою сучасного інженерного мислення.

Коли вплив інженерної діяльності стає глобальним, її проекти перестають бути вузькопрофесійною справою, стають предметом загального обговорення, а іноді й осудження. І хоча науково-технічне розроблення залишається справою спеціалістів, прийняття рішення щодо таких проектів – прерогатива суспільства. Ніякі посилання на економіку, технічну або державну доцільність не можуть виправдати соціальних, моральних, екологічних втрат, які можуть бути наслідком реалізації деяких проектів. Їх відкрите обговорення, з’ясування переваг і недоліків, конструктивна та об’єктивна критика в пресі, соціальна експертиза, висування альтернативних проектів і планів стають важливими атрибутами сучасного життя, умовою демократизації суспільства.

Вихідна мета інженерної діяльності – служити людині, задовольняти її потреби. Але сучасна техніка часто використовується на шкоду людині й людству в цілому. Тому в сучасному суспільстві на перший план виходить проблема етики і соціальної відповідальності інженера та проектувальника. З іншого боку, в сучасному світі виникає необхідність у контролі за діяльністю технічних спеціалістів. Так, після численних дискусій у США в 1972 р. президент підписав закон про оцінювання техніки, в якому передбачалось утворення бюро з оцінки техніки. В той же час при конгресі США було сформовано відповідну Раду з оцінки наслідків техніки.