Етапи історичного розвитку Галицько-Волинського князівства

Аналіз історичного розвитку Галицько-Волинської держави дає підстави окреслити певні етапи в її політичній еволюції. Розвиток Галичини і Волині в рамках Київської Русі Віддаленість Галичини і Волині від Києва зумовлювала відносну незалежність і самостійність цих земель. Із розпадом Київської Русі над Дністром виникло Галицьке князівство (кін. XI ст.), а над Бугом - Волинське князівство (сер. XII ст.) з центром у м. Володимирі.

Самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.

Галицьке князівство спочатку було більш сильним. Зміцнення Галичини відбулося за князя Володимира (1141-1153 рр.) та його сина Ярослава (1153-1187 рр.). Ярослав був наймогутнішим галицьким князем, за великий розум і спритність його прозвали Осмомислом. До його князівства були приєднані землі в пониззі Дунаю. Ярослав зміцнив союз із Угорщиною шлюбом своєї доньки з королем Стефаном, вів боротьбу з половцями, на кордонах галицьких земель будував укріплені міста. Але після смерті Ярослава князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між галицькими боярами, багато з яких були в союзі з польськими й угорськими феодалами.

Волинське князівство, відокремившись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства, які ворогували між собою. Забезпечити єдність Волинської землі вдалося талановитому князю Роману Мстиславовичу (1170-1205 рр.), який у своїй об'єднавчій політиці зробив ставку не на верхівку бояр, а на середнє боярство і городян. Роман Мстиславович забезпечив внутрішню стабільність Волинського князівства, що дозволило йому розпочати активну боротьбу за розширення своїх володінь. У результаті, у 1199 р. Роману Мстиславовичу вдалося вперше об'єднати Волинську і Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань польських і угорських феодалів.

Так утворилося Галицько-Волинське князівство.

1199-1205 рр. Розвиток об'єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

Роман склав проект дотримання "Доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик XVIII ст. В. Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, очевидно, з давньоруського джерела, яке не дійшло до наших днів. У проекті "Доброго порядку" передбачалося, що у випадку смерті київського володаря, нового великого князя повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. Роман, прагнучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого "одвічно не було", а значить, і не повинно бути.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності.

Після трагічної загибелі Романа - великого полководця й політика - залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа - Анна - розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, приведені Романом із Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Усі вони потерпали від утисків великих бояр, які зосередили у своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство.

1205-1238 рр. Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу

Бояри прогнали малолітніх синів Романа - Данила і Василька - та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опинилась у безладі, чим скористалися поляки та мадяри, які захопили Галич та Володимир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь.

Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і зазіхав на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удатний у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон із Галича.

Із появою Мстислава Удатного на західноукраїнських землях утворилися сприятливі умови для боротьби проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючись на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство.

Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

1238-1264 рр. Розвиток Галицько-Волинського князівства за Данила Романовича

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, у період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди.

У руслі цієї антимонгольської політики князь:

- уклав союз з угорським королем;

Пам'ятник Данилу Галицькому у Львові

- уклав союз з Папою римським: Папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від Папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла;

- організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 р.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Головної своєї мети Данило не досяг - не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

Українська історіографія вважає Данила Галицького одним із най - видатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство на високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

1264-1340 рр. Розвиток Галицько-Волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, поступове політичне ослаблення князівства

При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося і поступово втрачало колишню велич. У цей період князювали сини Данила - Шварно (1264-1269 рр.) і Лев І (1264-1301 р.), син Лева І - Юрій І (1301-1308 рр.), сини Юрія І - Андрій та Лев II (1308-1323 рр.). Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Особливе місце у цій політиці відводилося Польщі, Тевтонському ордену та Литві, підтримка яких могла забезпечити незалежність від Золотої Орди.

Андрій та Лев II закріпили політичні стосунки з Литвою династичним шлюбом доньки Андрія та Любарта - сина великого князя литовського Гедиміна (1316-1341 рр.). Цей шлюб виявився однією із передумов литовського панування в українських землях.

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева II - Юрій II Болеслав (1325-1340 рр.). Він був українсько-польського походження (мати - сестра Лева II та Андрія, батько - польський князь Тройдент), був охрещений в католицькій вірі й отримав ім'я Болеслав. Коли ж з'явилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім'я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари.

Юрій II Болеслав, вихований на традиціях західної культури, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія II була трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя - литовського князя Любарта.

Галицько-Волинське князівство опинилося у складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимір Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини.

У цю боротьбу вступила й Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Галицько-Волинське князівство, ослаблене боротьбою з татарами, боротьбою між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

Значення Галицько-Волинського князівства.

- Це друга велика держава на українських землях після Київської Русі, спадкоємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції.

- Забезпечила високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель.

- Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

18.

1. Українські землі під владу Великого князівства Литовського  перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 рр.) та Ольгерда (1341-1377 рр.), а саме:  у 1340 р. - Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. - Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.

У 1362 р. відбулася битва   на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар.  Українські землі   звільнилися з під влади Золотої Орди.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння  нащадків Гедиміна. На думку            М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських  та  інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були  якнайсприятливіші.

Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був  великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам  належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з  пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним   землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства  у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

2. Сприятливі умови для розвитку українських  земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об'єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським.  Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 - 1430 рр.).

За  Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали  литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 - 20-х рр. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта, з утворенням Кримського ханства та  завоюванням  Туреччиною Північного Причорномор'я  Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів-Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.

У 1430 - 1435 рр.  у Великому князівстві Литовському тривала міжусобна війна між Свидригайлом,  якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435-1452 рр.), Київське (Олельковичі у 1435-1471 рр.). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а  українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.

3. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, яка заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван ІІІ офіційно взяв титул "государь всея Руси"). У 1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її  було розкрито, а ватажків страчено.

У 1481 р. відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).

У 1508 р. відбулася повстання під проводом Михайла Глинського.

Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV - на початку XVI ст. програло кілька воєн  Московській державі і втратило Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину.

Експансія Московської держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час  Лівонської війни  (1558 - 1583 рр.), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562-1570 рр. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об'єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.

19. Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем.

Зміст

  [сховати] 

• 1 Передумови

• 2 Зміст

• 3 Наслідки

• 4 Див. також