45. Етапи масового терору в Україні.

Можна виділити п'ять етапів сталінської репресивної політики в Україні:

1. Боротьба зі «шкідництвом)». Штурмівщина в роки індустріалізації призводила до частих аварій на підприємствах, анархії й марнотратства. У травні 1928 року відбувся показовий процес над фахівцями вугільної промисловості (Шахтинська справа). До суду були притягнуті особи, які звинувачувалися в контрреволюційній діяльно^. 2. Боротьба проти громадських діячів та інтелігенції. Один з перших політичних процесів, який сфабрикувала сгалінщина, — справа «СВУ». На лаві підсудних опинилося 45 представників української інтелігенції, серед них С.Єфремов, В.Чеховський, Й. Гермайзе та ін. Після «СВУ» настала черга сфальсифікованої справи «Українського національного центру» («УНЦ»). Пізніше органи ДПУ розпочали розслідування справи «Української військової організації», яка нібито організовувала саботаж у сільському господарстві. Усього в Україні з 1930 по 1941 рр. виявлено понад 100 ворожих до радянської влади «організацій». 3. Боротьба з «рештками ворожих класів». 4. Ліквідація переродженців і дворушників в партії. Репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто приблизно 170 тис. осіб. За спогадами М. Хрущова, українська компартія була «вичищена до блиску». 5. Чистка військових кадрів. Найбільших утрат зазнали Київський і Харківський військові округи. Серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір, Є. Ковпох, І. Федько, Д. Шмідт, Б. Думенко.

Отже, всі негаразди в державі тоталітарний режим списував на так званих «ворогів народу» і в ті часи будь-яка людина могла потрапити під цю категорію громадян за надуманими обвинуваченнями, а це в свою чергу виливалося у масові репресії проти українського народу.

45. Доведіть, що політика урядів Польщі та Румунії щодо українського населення своїх країн у міжвоєнний період мала колонізаторський характер.

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах. У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви. Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.

Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі польським, румунським і чеським колоністам. Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.

52. УПА.

Українська повстанська армія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів. Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько- радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустиш його частину, він повів своїх бійців "у ліси", щоб воювати як і з німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН, що ховались від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярної українській армії. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопіла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30-40 тис. бійців. Порівняно з іншими рухами окупованої нацичтами Європи УПА не мала чужеземну допомогу. Тому зростання її свідчить про дуже відчутну підтримку українців.

Коли під час відступу радянських війск берієвські прислужники розстріляли у західноукраїнських тторьмах тисячі невиних, а війська вермахту зупинили цей кривавий терор, їх зустріли як визволителів. Але "новий порядок" виявився не менш жорстоким. Виходячі із реальної спуації в Україні, Головний провід ОУН у постанові від 4 грудня 1941 р. окреслив стратегічне завдання організації: "Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил".