Морфологія та анатомічна будова стебла

План:

1. Стебло — вісь пагона: визначення, загальна характеристика і функції стебла.

2. Поняття про стелу. Стелярна теорія, типи та еволюція стел.

3. Первинна анатомічна будова стебла дводольних рослин.

4. Анатомічна будова стебла однодольних рослин.

5. Листкові сліди і їх типи. Перехід до вторинної будови стебла.

6. Вторинна анатомічна будова стебла дводольних.

7. Анатомічна будова стебла дерев’янистих рослин на прикладі трирічної гілки липи.

1. Стебло — вісь пагона: визначення, загальна характеристика і функції стебла.

Стебло (лат. caullis) — осьовий елемент пагона, на якому містяться листки, бруньки, а інколи квітки. Стебло складається з вузлів і меживузлів. За формою поперечного перерізу розрізняють форми стебла: округле (злаки, ситник, деякі деревні рослини), тригранне (види роду осока), чотиригранне (у видів родини губоцвітих), багатогранне (у видів роду щавель), сплюснуте (в опунції), крилате (у чини) та ін. за положенням у просторі розрізняють типи стебел: прямостояче (у дуба, сосни, кукурудзи, жита), висхідне (у вероніки, воронячого ока, купини), витке (у березки польової, деяких сортів картоплі), чіпке (у плюща), повзуче (у перстача гусячого, жовтецю повзучого, суниць та ін.), лежаче (у споришу).

За консистенцією стебла бувають : трав’янисті (трав’янисті рослини), дерев’янисті (дерева, чагарники, чагарнички), напівдерев’янисті (деякі види полинів).

2. Поняття про стелу. Стелярна теорія, типи та еволюція стел.

Стела (стель) – (лат. stela, від грец. stele — стовп) — сукупність провідних та інших видів тканин і перициклу, що межує з первинною корою.

Стелярна теорія – (від грец. stele — стовп) — вчення про будову, типи та закономірності еволюції стели. Основоположниками стелярної теорії є французькі ботаніки Ф. ван Тігем і А. Дуліо, які запровадили поняття стели (1886) і розробили першу класифікацію її типів. Згідно з стелярною теорією найпримітивнішим типом стели є протестела, характерна для псилофітів та сучасних папоротеподібних. Дещо складнішою за будовою є актиностела, що траплялась у вимерлих хвощеподібних. Вище організованою вважається сифоностела, яка властива багатьом сучасним папоротеподібним. Із сифоностели виникла диктіостела, що спостерігається у папоротеподібних. На наступному етапі еволюції виникла еустела, характерна для насінних рослин, крім однодольних. Останньою в еволюції стели виникла атактостела, в провідних пучках якої відсутній камбій, властива однодольним рослинам. Стела кореня, в якій ксилема і флоема радіальне чергуються між собою, мабуть, виникла з протостели, але її еволюція пішла в іншому напрямі, ніж у стеблі, що пояснюється пристосуванням стели кореня до ґрунтового живлення. Стелярна теорія допомагає розкрити процес становлення провідної системи стебла і кореня в їхньому філогенетичному і онтогенетичному розвитку.

Згідно з стелярною теорією розрізняють такі типи стели: протостела, актиностела, стела кореня, плектостела, ектофлойна сифоностела, артростела, амфіфлойна сифоностела, диктіостела, еустела, атактостела. Термін "стела" запровадили французькі ботаніки Ф. ван Тігем і А. Дуліо (1886).

Протостела – (від грец. protos — перший і stele— стовп) — тип будови центрального циліндра (стели), в якого ксилема розташована всередині у вигляді суцільного круга, а флоема навколо неї. П. — примітивний тип стели (характерна, напр., для пагонів псилофітових та деяких папоротеподібних).

Актиностела – (від грец. аctis – промінь і stele – стовп) – тип будови центрального циліндра, на поперечному перетині якого ксилема має вигляд зірки, а між її променями розміщені ділянки флоеми (характерна, напр., для плаунів, папоротеподібних).

Стела кореня - (лат. stela, від грец. stele — стовп) — сукупність провідних та ін. тканин кореня з перициклом, що прилягяє до ендодерми первинної кори.

Плектостела – (від грец. plektos — сплетений і stele— стовп) — один із типів центрального циліндра, в якого ксилема розчленована на систему з'єднаних між собою тяжів, розташованих серед флоеми та основної паренхіми. П. утворилась з протостели (трапляється, напр., у плаунів).

Ектофлойна сифоностела – (від грец. ektós — поза, ззовні i phloiós — кора) — сифоностела, в якої флоема розташована лише назовні від ксилеми; даний тип стели характерний для папоротепо­дібних і був вихідним для розвитку стели голонасінних та покритонасінних рослин.

Артростела - (від лат. arthrus – членистий і грец. stele – стовп) – стела, що складається з різних за будовою ділянок вздовж стебла (характерна, напр., для деяких хвощеподібних).

Амфіфлойна сифоностела – (від грец. amphy – навколо і phloios – кора) – сифоностела, в якої флоема оточує ксилему ззовні і зсередини (напр., у деяких папоротеподібних).

Диктіостела – (від грец. diction – сітка і stele – стовп) – тип будови центрального циліндра, в якого амфіфлойна сифоностела розірвана в багатьох місцях (трапляється, напр., у папоротеподібних з дуже обмеженим стеблом).

Еустела – (від грец. éu — справжній, добре і stēlē — стовп) — тип центрального циліндра, на поперечному перерізі якого відкриті колатеральні провідні пучки розташовуються по колу (напр., у голонасінних та дводольних покритонасінних рослин).

Із названих типів стели найпримітивнішою є протостела (гаплостела), від якої еволюціонували інші типи стели. Найпрогресивнішим типом стели вчені вважають атактостелу, яка характерна для стебла однодольних рослин.