Вільгельм дильтей. Начерки до критики історичного розуму

I. Переживання й автобіографія

Завдання критики історичного розуму

Сполученість духовного миру зароджується в суб'єктові, і вона полягає в русі духу до визначення значеннєвої основи сполученості цього світу, що поєднує окремі логічні процеси один з одним. Отже, з одного боку, духовний світ — твір суб'єкта, що осягає, а з іншого сторони, рух духу спрямований на те, щоб досягти в цьому світі об'єктивного знання. Тим самим ми підходимо уводити, увести до ладу питанню, яким образом структура духовного миру суб'єкта уможливлює пізнання духовної дійсності. Раніше я назвав це завданням критики історичного розуму. Розв'язок даного завдання можливо лише за умови виділення окремих дій, що сприяють створенню цієї сполученості, якщо потім можна фіксувати участь кожної такої дії в структурі історичного розгортання духовного миру й у розкритті його систематики. Це історичне розгортання повинне показати, наскільки можливо усунути труднощів, що виникають із взаємозалежності істин. Воно також буде виводити реальний принцип гуманітарно-наукового збагнення поступово з досвіду. Розуміння є знаходження знову Я в Ти; дух знаходить себе, сходячи до усе більш високих щаблів сполученості; ця тотожність (Selbigkeit) духу в Я, у Ти, у кожному суб'єктові співтовариства, у кожній системі культури, нарешті, у цілісності духу й всесвітньої історії уможливлює взаємовплив різних дій у науках про дух. Тут суб'єкт пізнання єдиний зі своїм предметом, і цей предмет той самий на всіх щаблях об'єктивації. Якщо в цьому полягає спосіб пізнання об'єктивності духовного миру, створеного суб'єктом, виникає питання, наскільки це може сприяти вирішенню проблем пізнання взагалі. При розробці проблеми пізнання Кант виходив з основоположень, які у формальній логіці й математику служать засобом розгляду проблеми пізнання, формальна логіка в часи Канта вбачала в граничних логічних абстракціях, законах і формах мислення останню логічну основу правомірності всіх наукових законів. Закони й форми мислення, і в першу чергу судження, у якому, на його думку, представлені ці категорії, містили умова пізнання. Він розширив ці умови за рахунок тих, які, з його погляду, уможливлюють математикові. Велич підходу Канта полягала у вичерпному аналізі математичного й наукового знання. Питання, однак, у тому, можлива чи в рамках його понять теорія пізнання історії, яку сам Кант не розробив.

Об'єктивний дух і елементарне розуміння

Я описав роль об'єктивного духу в самій можливості пізнання в науках про дух. Під об'єктивним духом я розумію різноманітні форми, у яких спільність, що існує між індивідами, об'єктивувалася в почуттєвому світі. У цьому об'єктивному дусі минуле є для нас стійко триваюче сьогодення. Область духу охоплює стиль життя, форми спілкування, цільові зв'язки, утворені суспільством, звичаї, право, державу, релігію, мистецтво, науки й філософію. Адже й добуток генія також представляє спільність ідей, щиросердечному життя, ідеалів певної епохи й середовища. Світ об'єктивного духу надає їжу нашому Я с самого дитинства. Цей мир утворює той медіум, у якому досягається розуміння інших людей і проявів їх життя. Адже всі, у чому об'єктивувався дух, містить у собі щось загальне для Я и Ти. Оточена деревами площа, кімната, де стільці розставлені в певному порядку, зрозумілі нам з дитинства, тому що постановка людиною цілей, порядок, ціннісне визначення, будучи чимсь загальним, відводить кожної площі й кожному предмету в кімнаті своє місце. Дитина росте в певних сімейних правилах, вдачах, які він розділяє з іншими членами сім'ї і які містять у собі й розпорядження матері. До того, як дитина навчається говорити, він уже цілком занурений у медіум співтовариства. І жести, і вираження особи, руху й вигуки, слова й речення дитина навчається розуміти тільки тому, що вони постійно, зустрічаються йому як тотожне за формою й стосовно того, що вони означають і виражають. Таким чином, індивід орієнтується у світі об'єктивного духу.

Із цього виникає один важливий наслідок для процесу розуміння. Прояв життя, що осягається індивідом, як правило, виявляється для нього не тільки відособленим проявом, воно як би наповнене знанням про спільність я відношенням до внутрішнього життя, що існує в спільності.

Це підпорядкування окремого прояву життя чомусь загальному полегшене тим, що об'єктивний дух містить у собі якийсь розчленований порядок. Об'єктивний дух містить у собі окремі однорідні зв'язки, такі, як право або релігія, і ці зв'язки мають стійку, закономірну структуру. Таким чином, імперативи цивільного права, виражені в параграфах закону й покликані забезпечити можливий ступінь досконалості при реалізації життєвих відносин, пов'язані із процесуальним порядком, із судами й установами для здійснення своїх розв'язків. Далі, усередині подібного зв'язку існує різноманіття типових відмінностей. Окремі прояви життя, що зустрічаються суб'єктові розуміння, можуть бути зрозуміли як приналежні однієї сфері спільності, одному типу. І, отже, згідно зі співвідношенням, що існує усередині цієї спільності між проявом життя й свідомим початком, заповнення свідом, що належить прояву життя, дане разом з його включенням у щось більш загальне. Речення стає зрозумілим завдяки тій спільності, яка існує в язиковому співтоваристві щодо значення слів і форм флексій, а також щодо змісту синтаксичного розчленовування. Правила поведінки, установлені в певній культурі, уможливлюють те, що вітання або уклони у своїх відтінках характеризують певне духовне відношення до інших людей і розуміються в якості таких. Ремесла обумовили розвиненість у різних країнах певних приймань і інструментів для досягнення мети, і завдяки цим інструментам для нас стає зрозуміла мета ремесла, коли ремісник використовує молоток або пилку. Тут скрізь визначене відношення між проявом життя й свідомим початком завдяки організованості спільності. Тим самим стає ясно, чому це відношення присутнє в збагненні окремого прояву життя й чому без усвідомленої процедури висновку, ґрунтуючись на відношенні вираження, що й виражається, обоє члена відношення цілком і повністю злиті в єдності розуміння.