Георг гегель. Філософія права

§187

Індивіди як громадяни цієї держави – приватні особи, метою яких є їхній власний інтерес. Оскільки ж ця мета опосередкована загальним, яке тим самим представляється їм засобом, то вона може бути ними досягнута тільки остільки, оскільки вони самі визначають свої бажання, воління й діяння загальним образом і роблять себе ланкою цього сполучного ланцюга. Інтерес ідеї, не присутній у свідомості цих членів громадянського суспільства як таких, полягає в процесі, призначення якого полягає в тому, щоб підняти їхню одиничність і природность через природню необхідність і через сваволю потреб до формальної волі й формальної загальності знання й воления, щоб формувати суб'єктивність у її особливості.

Примітка. З виставами про безвинність природнього стану, про простоту вдач примітивних народів, з одного боку, з поглядом, що розглядають потреби, їх задоволення, задоволення й зручності приватному життя й т.п. як абсолютні цілі – з іншої, зв'язана та обставина, що в одному випадку утвір розглядається як щось лише зовнішні, що веде до занепаду, в іншому – тільки як засіб для досягнення названих цілей; обоє погляду свідчать про незнайомство із природою духу й метою розуму. Дух має свою дійсність лише за допомогою того, що роздвоюється в собі самому, повідомляє себе в природних потребах і у зв'язку із цією зовнішньою необхідністю межа й кінцівка, і саме тим, що він у них вбудовується, він долає їх і знаходить у них своє об'єктивне наявне буття. Тому метою paзума не є ні природня простота вдач, ні задоволення як так, що виникають при розвитку особливості, що й досягаються за допомогою росту утвори; вона полягає в тому, щоб усунути природну простоту, тобто частиною пасивну самовідданість, частиною брутальність знання й бажання, тобто безпосередність і одиничність, у які занурений дух, і щоб насамперед ця його зовнішність знайшла розумність, на яку вона здатна, а саме форму загальності, безстрасність. Лише в такий спосіб дух почуває себе в цій зовнішності як такий у своїй стихії й у себе. Його воля має, таким чином, у ній наявне буття, і він стає в цій у собі далекої його призначенню до волі стихії для себе, має справа лише з тим, на що накладена його печатка й що зроблене ім. Тим самим форма загальності досягає для себе в думці існування, – форма, яка тільки і є гідна стихія для існування ідеї. Тому утвір у його абсолютному визначенні є звільнення й робота вищого звільнення, абсолютний перехідний пункт до вже не безпосередньої, природної, а духовної, також піднятої до образа загальності, нескінченно суб'єктивної субстанціальності моральності. Це звільнення є в суб'єктові тяжка праця, спрямований на подолання голої суб'єктивності поведінки, безпосередності прагнення, а також суб'єктивної суєтності почуття й сваволі бажань. Та обставина, що звільнення являє собою ця тяжка праця, і є почасти причиною тієї неприхильності, з яким до нього ставляться. Однак за допомогою цієї праці, пов'язаного з утвором, суб'єктивна воля сама знаходить у собі об'єктивність, у якій вона зі своєї сторони тільки гідна й здатна бути дійсністю ідеї. Разом з тим ця форма загальності, до якої особливість піднімається за допомогою праці й утвору, становить пояснення того, що особливість стає дійсним для-себе-буттям одиничності й, передаючи загальності ее зміст, що наповнює, і її нескінченне самовизначення, сама є в моральності як нескінченно для себе суща, вільна суб'єктивність. Це точка зору, що показує, що утвір є іманентним моментом абсолютного й має свою нескінченну цінність.