Микола бердяєв. І світ об'єктів. Досвід філософії самітності й спілкування.

Пізнання часте ототожнюється з раціоналізацією. І раціоналізація займає велике місце в пізнанні. Але всяка раціоналізація не є тільки об'єктивація, тобто відчуження, але є також досягнення «загального», замість «спілкування» і прилучення. Багато раз указували на те, що від раціонального пізнання вислизає індивідуальне. Ми бачили вже, що об'єктивація є роз'єднання. Але це роз'єднання затверджується в загальному. Пізнання ставить проблему ірраціонального й неминуче впирається в проблему ірраціонального. Німецька філософія з особливою гостротою ставила проблему ірраціонального й була спробою раціонального пізнання ірраціонального. На ірраціональну таємницю повинен бути кинуте світло розуму. У цій своїй великій справі розум зовсім не обов'язково повинен діяти раціонально. Розум не є тільки ratio, у розумі є також Логос. Визнання границі розуму в зустрічі з ірраціональністю буття, парадоксальності й суперечливості перед таємницею буття є показник не тільки слабості розуму й пізнання, але також і їхні сили. І найбільша слабість розуму виявляється саме в раціоналізації, тому що раціоналізм не має сил трансцендувати, у раціоналізмі розум не має сил перейти за власні границі, піднятися над собою. Тим часом як у цьому трансцендуванні вся сила розуму, вище досягнення пізнання — docta ignorantia ^*, апофатичне пізнання ³⁷. У пізнанні неминуче є не тільки іманентний, але й трансцендентний елемент. Але саме трансцендування — іманентно пізнанню, є пізнавальний акт. Об'єктивація є раціоналізація в тому розумінні, що вона продукти думки (наприклад, субстанція, універсалії й т.п.) ухвалює за реальності. В об'єктивації й раціоналізації думка не трансцендує до ірраціонального й індивідуального, тобто до існування й існуючому. І важливіше всього встановити два типи пізнання — пізнання, як об'єктивації, як раціоналізації, не трансцендуючий до границь розуму й сягаючої лише загального, і пізнання, як буття й існування, у якому розум трансцендує до ірраціонального й індивідуального, як спілкування й прилучення. Ці два типи пізнання завжди існують в історії людської думки. Пізнання може бути розглянуте у двох різних перспективах — у перспективах суспільства, повідомлення загалом, тобто об’єктивації, і в перспективах спілкування, тобто прилучення до існування, занурення в індивідуальне. Це і є головна моя тема. Об’єктивоване пізнання, що не бажає знати екзистенціального суб'єкта, є завжди соціалізація пізнання, і ми побачимо, що його загальнообов'язковість носить характер соціальний і залежить від ступеня спільності. Соціологія пізнання повинна бути ще створена ^**.Але соціологію отут потрібно розуміти зовсім не так, як її розуміє позитивізм. Навпаки, ця соціологія є метафізична дисципліна, вона ставить проблему суспільства, спільності й спілкування, як граничну проблему буття. Буття є або спілкування й прилучення або суспільство й повідомлення. Ідея доконаної раціоналізації й соціалізації всіх сфер життя через науку є неправильна й зовсім антихристиянська ідея. Отут наука розуміється як сиантизм, як універсалізація відомих щаблів і форм пізнання, що мають лише часткове значення. Неможливе досягнення єдності, монізму на ґрунті наукоподібного знання й організованих форм суспільства. Це означало б досягнення єдності поза таємницею людського існування або в існуванні, остаточно викинутому у світі, остаточно об’єктиванному і відчуженому. Досягнення остаточної єдності, що дозволяє всі протиріччя й антиномії людської думки й людського спілкування, досяжне лише апофатическі, як апофатичне пізнання Абсолютного, або спілкування в Богу й царстві Божієм. По цю сторону при катафатичному мисленні ³⁸ про Бога, при житті в об’єктививоному суспільстві залишається дуалізм, боротьба двох почав, протиріччя, трагізм. Уся проблема в тому, чи мислиме досягнення остаточної єдності, гармонії, спільності лише на вищому щаблі, що є апофатика, або воно мислиме й на нижчих щаблях, що є катафатика, як затверджує раціоналізм, позитивізм, сіантизм, комунізм. Отут проблема пізнання й проблема суспільства тісно зв'язані. Маркс прав був, коли це затверджував. Дотепер філософія не обертала достатньої уваги на зв'язок проблеми пізнання із проблемою суспільства, із щаблями спілкування або робила це у формі соціологічного позитивізму й історичного матеріалізму, надаючи соціології значення універсальної науки. Але проблему соціології пізнання потрібно підняти на вищий метафізичний щабель. Пізнання зв'язане із щаблями свідомості, щаблі ж свідомості зв'язані із щаблями спільності. Пізнання є розширення нашої спільності. Справжня ж спільність досяжна лише усередині справжнього існування, тобто як спілкування, а не тільки як об’єктивоване суспільство. Спілкування належить до царства духу, а не до царства природи. І в ньому пізнання здобуває інший характер. Людей інакше ставиться до іншій людині, якщо він знає його внутрішнє існування, знає його, як «я», або як «ти», а не як об'єкт. У цій перспективі й спільність пізнання інша. Філософія, по суті, завжди має справа з людиною в його внутрішньому існуванні й тому повинна пізнавати з погляду людини. Що відкриваються нам речі й об'єкти не розкривають нам змісту, зміст згідний із суб'єктом, що пізнає, він лежить в існуванні. Тому пізнання змісту перебуває поза раціоналізацією як об'єктивації. Пізнання розкривається з надр буття й дієприкметник існуванню. Але в бутті занепалому відбувається об'єктивація, у якій закривається існування. Для знання існування починає розкриватися знизу, а не зверху,- у Маркса, як голод, економіка, у Фрейда, як похіть, підлога, глибше в Гейдеггера, як турбота й страх. Зверху існування розкривається як дух. Найбільша таємниця пізнання в тому, що можливе пізнання матеріальних речей і предметів, коли пізнання по природі своєї не матеріально. Ця проблема стояла перед Фомою Аквінатом, як проблема інтелігенції. Але проблема розв'язна, тільки якщо визнати, що пізнання бутійне, що в ньому просвітлюється тьма буття, що воно здатне світ об’єктивований побрати усередину духу. Віра в непохитність законів природи, що сходить до грецької геометрії, є віра в розум, закладений у природі, тобто в духовність природи. Але отут духовність об'єктивується й нас давить. Ця об’єктивована духовність повинна бути взята усередину нашого існування й зрозуміла як доля нашого існування. «Закони природи» є лише доля людини. Уживаючи вираження «екзистенціальний суб'єкт», ми вживаємо ще гносеологічну термінологію. Це не остаточна термінологія. Остаточна екзистенціальність досягається лише тоді, коли суб'єкт перетворюється в людську особистість. Екзистенціальна філософія є персоналістична філософія. Пізнає людська особистість, і ми коштуємо перед питанням, чи є пізнання її творчий акт і чи припускає воно її волю.

Бердяєв Н. А. И мир об'єктів. Досвід філософії самітності й спілкування. Париж, 1931. С. 57-65

Метафізика й діалектика буття