Три шкури
Найвидатнішим анатомом епохи Відродження був Андрій Везалій. Він почав свою освіту в Парижі, а закінчив у Падуї. В університетах Європи анатомію вивчали за малюнками, у крайньому разі — на трупах тварин, а розтини людських тіл якщо й робили, то дуже рідко, і не самі анатоми, а служителі чи цирульники. Проте в Падуї, де Везалій залишився працювати, можна було проводити анатомічні дослідження. За шість років він опублікував «Сім книжок про будову людського тіла», де навів 200 прикладів помилок Галена, який вважався класиком анатомії. Це дуже не подобалося католицькій церкві, і вона вирішила вчинити розправу над Везалієм, засудивши його за те, що він нібито зробив розтин тіла живої людини.
Розтини живих тварин мають довгу історію. Особливо широких масштабів вони набули у Сирії в часи царювання царя Селевка Нікатора, одного з видатних полководців з когорти Александра Македонського. Селевк піклувався про розвиток наук, і заснована Нікатором нова столиця Антіохії була великим культурним центром. Вівісекціями займався придворний лікар царя Еразістрат. Жорстокі експерименти він здійснював зазвичай у присутності самого Селевка та всього численного двору. Ймовірно, не любов до знань, а бажання гострих відчуттів збирало таку велику аудиторію.
Дві тисячі років тому людське життя недорого коштувало. Цариця Клеопатра, зацікавившись розвитком людського зародка, повторила експеримент Гіппократа, який розтинав курячі яйця на різних стадіях розвитку. Проте вона вибрала для цього своїх рабинь, яких убивали через певні проміжки часу після зачаття ними дитини.
Християнська церква навіть через півтори тисячі років виправдовувала розтини живих людей. Вірменський богослов XIII століття Ованес Ерзкаці підтримав цей варварський спосіб дослідження в одній зі своїх проповідей. Він сказав: «Досвідчений і мудрий лікар, отримавши злочинця, засудженого на смерть, завдаючи йому багатьох мук і страждань, вбиває його злою смертю, поки вивчить стан його органів, нервів, судин та нутрощів. Таким чином, шляхом страждань, завданих комусь одному, він приносить користь багатьом людям».
Ми виходимо з лісу
Поява на нашій планеті найбільш розвиненої істоти — людини — пов'язана безпосередньо з лісом. Тропічні нетрі значно вплинули на формування наших далеких предків. Лісові хащі створили для своїх «квартирантів» багатоповерхове середовище для проживання, де основні блага, як-от зручні, а часто й надійні схованки і головне — харчові запаси — розміщені аж ніяк не на «першому» поверсі. Звідси природне прагнення лісових мешканців селитися у кронах дерев. Як і в наших містах, перші поверхи у лісних нетрях не мають попиту. І чим ліс густіший і вищий, тим більше видів тварин зуміли обжити «другий поверх, горище і дах».
Життя у кронах дерев потребувало спеціальних пристроїв. Насамперед зазнали реконструкції кінцівки. Найкращим пристосуванням для подорожі по гілках дерев виявилася рука.
Мавпам ліс подарував п'ятипалі руки, і не дві, як нам, а чотири. їх головна цінність — не в наявності п'яти пальців (їх могло бути й менше), а в тому, що один із них протиставлений до інших. Це дозволяє обхоплювати гілки дерев, а отже, легше пересуватися у кронах дерев і таким чином мандри верхолазів стають менш небезпечними. Звичайно, для цього знадобився серйозний розвиток м'язів, що змушують пальці рухатися.
Кігті виявилися непотрібними. Чіпляючись за кору, вони не дозволяли швидко відпускати гілку й лише заважали тваринам. Тому замість кігтів з'явилися нігті.
Щоб лазити по деревах, кінцівки мають бути досконалими. Розвиток кінцівок давав верхолазам зайвий шанс для виживання. На відміну від гризунів, які під час їди тримають великі шматки їжі обома передніми лапками, більшість тварин, що лазять по деревах, можуть брати предмет однією кінцівкою, маніпулювати ним, підносити його до рота чи дзьоба. Для цього придатні і руки мавп, і лапи великих папуг, які віртуозно користуються ними. Птах упевнено бере в лапу плід чи горіх і підносить його до дзьоба. «Рука» папуги така довершена, що він здатен одночасно втримати в «кулаці» 3—5 кедрових горішків.
Конфігурація кисті дозволяє обхоплювати гілки і стовбури дерев, але важливо ще й те, що на руці з'явилися подушечки на внутрішніх поверхнях пальців, зокрема на перших зовнішніх фалангах. Погляньте на пальці своєї руки. На пальцевих фалангах практично немає м'язів, а м'які потовщення утворені не ними. Подушечки призначені для того, щоб внутрішня поверхня пальців щільно прилягала до гілки, яку вони обхоплюють, забезпечуючи надійне зчеплення руки з об'єктом. Проте цим їхні функції не вичерпуються. Вони мають ще одне важливе призначення — слугують «полігоном», на якому дуже зручно розмістилися безліч шкірних рецепторів, — спеціальних утворень, здатних сприймати зовнішні впливи, забезпечивши високу точність тактильної чутливості внутрішньої поверхні кисті. Це дозволяє руці людини та мавпи маніпулювати предметами, діючи на дотик.
Наявність руки, тобто унікального органа, здатного виконувати складні маніпуляції, природно, вимагала звільнити його від такої малокваліфікованої роботи, як ходьба. Але були й інші причини. Коли клімат на нашій планеті змінився і на місці густих тропічних лісів стали виникати степи, нашим предкам хоч-не-хоч довелося пристосовуватися до життя на відкритій рівнині. Це, у свою чергу, дало великий поштовх до прямоходіння. Справа в тому, що рівнини заселили копитні та їхні одвічні вороги — великі хижаки. Тому для первісних мавп було важливо, щоб їх не застали зненацька, а для цього доводилося увесь час зберігати вертикальну позу, забезпечуючи собі широкий огляд. Вивільнення рук від участі у пересуванні створило найсприятливіші передумови для використання їх у різноманітній діяльності.