Тема 25. Державне регулювання підприємництва

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання еко­номіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирі­шальна роль при цьому належить державному регулюван­ню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

§1. Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність виникає з часу формуван­ня капіталістичного способу виробництва, тобто з початку XVI ст. З того часу і до кінця XIX ст. існувала нижча стадія розвитку капіталізму, яку з погляду критеріїв розвитку то­варного виробництва в економічній літературі називають вільною ринковою економікою. Таку назву вона отримала внаслідок того, що протягом майже чотирьох століть здійснювалось переважно стихійне саморегулювання еко­номіки за допомогою механізму вільної (досконалої) кон­куренції, стихійного переливання капіталу між галузями, вільного ціноутворення тощо, але без широкомасштабно­го втручання держави в економіку.

Державі в цей період відводилась роль “нічного сторо­жа”, вона повинна була оберігати приватну власність, сте­жити за дотриманням правил вільної конкуренції й вико­нувати лише ті функції, які окремі підприємці неспро­можні були виконати або робили це економічно неефек­тивно. До таких функцій належать контроль за громадсь­ким порядком, заснування державної поштової служби; введення обов’язкового шкільного навчання; забезпечен­ня національної оборони; будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані.

З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями, держава насаджує роз­виток мануфактур, регламентує їх діяльність; за допомо­гою відповідного законодавства регулює тривалість робо­чого дня, частково — розмір заробітної плати та ін. Проте регулюючий вплив держави носить фрагментарний харак­тер, внаслідок чого розвиток економічної системи загалом відбувається не регульовано.

Підприємницька діяльність на нижчій стадії розвитку капіталізму здійснюється здебільшого на дрібних за розмі­рами підприємствах. Так, у Парижі в 50-х роках XIX ст. переважали підприємства з кількістю зайнятих до 5 осіб, а до середніх належали підприємства з чисельністю зайня­тих до 50 найманих працівників. Водночас були відсутні маркетингова діяльність на підприємстві, широке викори­стання праці найманих менеджерів. Пануючою формою власності була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. За цих умов певна організованість і пла­номірність існували у незрілих формах, здебільшого лише у межах дрібних та середніх підприємств. Таку економіку не можна називати регульованою.

Ця переважно неконтрольована підприємницька ді­яльність, яка здійснювалась у межах механізму вільної конкуренції, поступово зумовила появу суспільного ха­рактеру виробництва (внаслідок розвитку і поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації, кооперування між підприємствами, зростання їх обсягів тощо), що за умов панування приватнокапіталістичної форми влас­ності, а загалом поглиблення основної суперечності капіталізму, спричинило першу економічну кризу 1825 р. Такі кризи надалі повторювалися через 10-11 років. Для послаблення глибини криз необхідне державне регулю­вання економіки, в тому числі підприємницької діяль­ності.

Поступово вільний ринковий механізм з притаманною йому некоординованою, слабо контрольованою і регульо­ваною у масштабі суспільства діяльністю приватних підприємців призвів до-появи ще однієї істотної вади еко­номічної системи — монополістичних тенденцій в народ­ному господарстві та виникнення монополій. Щоб посла­бити ці тенденції, не допустити повного придушення кон­куренції як могутньої рушійної сили розвитку, необхідні досконале антимонопольне законодавство та надійний контроль держави за його дотриманням.

Іншими серйозними вадами, які породжує підприєм­ництво за умов ринкового саморегулювання економіки, є нерівномірний і диспропорційний розвиток продуктивних сил суспільства, окремих регіонів певної країни, неспра­ведливий розподіл багатства (що посилює класову поляри­зацію суспільства), відсутність соціальної захищеності лю­дей, екологічні кризи та ін.

Наприкінці XIX ст. почався перехід нижчої стадії капіталізму у вищу, який завершився на рубежі двох століть. Домінуюче місце в економічній системі посіли крупні монополістичні підприємства, найадекватнішою формою існування яких стала акціонерна власність. Такі підприємства почали вивчати ринок, залучати до уп­равління виробництвом і власністю широке коло менед­жерів (завдяки чому відбулось відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції), впроваджувати досягнен­ня науки у виробництво, нові форми організації вироб­ництва і праці. Вони сприяли подальшому поглибленню суспільного поділу праці, розширенню масштабів ор­ганізованості та планомірності.

Водночас підприємницька діяльність у межах моно­полізованого сектора економіки супроводжувалась вста­новленням монопольне високих цін, що гальмувало на­уково-технічний прогрес; перерозподілом частини вар­тості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь крупних монополій, що ще більше посилило нерівномірність у розподілі багатства; поглибленням внаслідок названих процесів економічних криз перевиробництва (свідченням чого була найглибша криза 1929-1933 рр.).

Все це зумовило необхідність державного регулювання різних організаційних форм підприємництва (індивідуаль­них підприємств, партнерств і корпорацій), різних типів і форм власності, у межах яких здійснюється це підпри­ємництво.