Тема: Суцільна колективізація в Україні

1. Кооперування і колективізація

На початку 20-х рр. XX ст. відбулася реорганізація діючої протягом Громадянської війни системи кооперації.

У період «воєнного комунізму» через кооперацію держава здійснюва­ла централізоване забезпечення населення продуктами спо­живання.

Після X з'їзду більшовицької партії (який пройшов у березні 1921 р.) і проголошеного на ньому переходу до НЕПу всі форми кооперації (споживча, сільськогосподарська і кустарна) були виведені з-під контролю Наркомпроду й здобули право на самостійну господарську діяльність.

У березні 1923 р. в Україні вже діяло 4,4 тис. первинних споживчих товариств (з них 3900 сільських, одна губернська, 12 міських і 45 районних споживчих спілок).

Вони об'єднува­лися у Всеукраїнську спілку споживчих кооперативних орга­нізацій («Вукоопспілка»), створену у липні 1920 р.

У березні 1922 р. на першому Всеукраїнському з'їзді уповно­важених місцевих спілок була утворена Всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації «Сільський господар», яка у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок.

Створювалися центри сільськогосподарської кооперації за галу­зями виробництва, котрі об'єднували наприкінці 20-х рр. 3 млн. селянських господарств, що складало 60% їхньої загальної кількості в республіці.

Однією з найбільш розвинутих форм сільськогосподарської кооперації були товариства спільної обробки землі (ТСОЗи).

Вони об'єднували переважно заможні і середняцькі селянські господарства, що купували і викорис­товували сільськогосподарську техніку й інвентар на пайо­вих засадах.

Колгоспи також входили в систему сільсько­господарської кооперації на правах низових товариств.

З червня 1929 р. кооперативні організації почали перетворю­ватися на виробничі осередки селищного типу, що було фактично згортанням існуючої системи сільськогосподарської кооперації.

З 1931 р. класична сільськогосподарська кооперація фактично перестала існувати.

Протягом 20-х рр. набула розвитку і кустарно-промислова кооперація, що об'єднувала переважно дрібних кустарів і реміс­ників міст.

Згодом її діяльність була згорнута.

В. Ленін розглядав кооперацію як шлях поступового пере­ведення сільського господарства до колективного вироб­ництва.

Колективні господарства, об'єднані під державним керівництвом, давали можливість налагодити велике товарне сільськогосподарське виробництво, яке було в той період основним джерелом надходження коштів до держав­ної скарбниці.

Крім того, за уявленнями більшовиків, дрібно­товарний селянський уклад у селі постійно породжував капіталізм шляхом розорення одних господарств і збага­чення інших.

У рамках НЕПу передбачався поступовий розвиток на селі колективного виробництва (колективізації) на основах добровільного кооперування, використання ринкових форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансової і мате­ріально-технічної допомоги кооперативам із боку держави.

Після ліквідації «воєнного комунізму» В. Ленін вимагав прийняття партією курсу на поступове залучення селян у колективні форми ведення господарства через найпростіші форми кооперації: споживчу, сільськогосподарську, збутову, кредитну і т.д.

Найпростіші форми кооперації повинні були наочно продемонструвати селянам матеріальні переваги спіль­ного ведення господарства, прищепити їм навички колекти­візму, допомогти добровільному переходу до сільськогоспо­дарської артілі (колгоспу).

На думку В. Леніна, «простий ріст кооперації» був «тотожний росту соціалізму».

На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. був підтверджений курс на поступове кооперування сільського господарства і відкинута сталін­ська пропозиція про прискорену колективізацію, підкрес­лено, що не можна допускати «ніякого повернення до продрозкладки».

Однак, хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. і брак валюти, що надходила від проданого за кордон хліба, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації.

У цих умовах у керівництві СРСР переміг курс на використання колективних господарств (колгоспів) для безперебійного і безкоштовного постачання держави хлібом.