2. Загальна характеристика конституційних актів України.

Загальна характеристика конституційного права України

Конституційне право – провідна галузь права, сукупність правових норм, якими регулюються відносини за змістом засад політичної організації суспільства, пов’язаних з організацією і функціонуванням державного механізму. Ним, зокрема, закріплюються основи побудови державного механізму, порядок формування, організація і компетенція вищих органів держави, територіальна організація публічної влади, основи взаємовідносин фізичної особи і держави тощо.

Конституційне право є публічно-правовою галуззю. Воно регулює відносини державного владарювання, тобто суспільні відносини, пов’язані з організацією і здійсненням публічної влади (у т. ч. місцевого самоврядування). Однак предметом конституційного права є лише частина цих відносин, а саме ті, що мають політичний характер, визначений їх соціальною значущістю, яку мають, зокрема, зазначені об’єкти конституційно-правового регулювання.

Термін «конституційне право» використовується у право¬знавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної нау¬ки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.

Конституційне право України (у його першому значенні) - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини вла¬дарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місце¬вого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах За¬хідної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали про¬цеси демократизації публічної влади - на порядку денному поста¬ли питання запровадження нових принципів організації та здійс¬нення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження ряду правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а з іншого - доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститу¬тами громадянського суспільства.

У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення даної галузі права. Це пов'язано з одночасним використанням двох термінів - «конституційне право» та «державне право». Відмінність між назвами зумовлена різними підходами у політико-правовій теорії, сформульованими у 17-19 ст. В одному випадку вихідними визначалися ідеї природнього права і конституціоналізму, демократії і законності (Великобританія, США, Франція), в іншому – абсолютизувалась роль держави і акцентувалося на ідеї її примату щодо права (Німеччина).

Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право» (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підста¬ви для обґрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно - конституційне (дер¬жавне) право , що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням. Так, відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О. Ф. Фрицький вважає, що в сучасний період різниця між «конституційним» і «державним» правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-пра¬вовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів .

Така позиція є слушною, особливо коли мова йде про наймену¬вання відповідної галузі права в конституційній державі, наприк¬лад в Австрії, Німеччині чи Швейцарії.

Водночас слід звернути увагу на те, що в сучасній юридич¬ній літературі існує думка, що не можна нівелювати різницю в термінах «конституційне» та «державне» право. Зокрема, на думку Кравченко В.В., принципова відмінність між цими термінами, полягає в тім, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) органі¬зацію публічної влади, - таку, що базується на засадах поділу вла¬ди і за якої забезпечується надійний захист прав людини і грома¬дянина.

Своєю чергою, термін «державне право», на відміну від термі¬на «конституційне право», має загальніший характер і використо¬вується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналеж¬ним чином організованої) держави. З урахуванням зазначеного Кравченко В.В. робить висновок, що термін «державне право» доцільно застосовувати як родовий - для позначення відповідної галузі на¬ціонального права будь-якої держави (і конституційної, і неконс¬титуційної).

Слід зазначити, що в літературі висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів - державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правово¬го регулювання, на думку окремих вчених, не збігається з консти¬туційним правом, останнє - об'ємніше і охоплює не лише устрій держави, організацію публічної влади, а й питання власності, сім'ї, духовного життя тощо .

У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особ¬ливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

Предмет галузі конституційного права чітко визначити не¬можливо. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сфе¬ру конституційно-правового регулювання, що їх можна спостеріга¬ти в новітній вітчизняній і закордонній юридичній літературі.

Проблема полягає в тім, що, по-перше, між галузями права вза¬галі не існує чітких меж - одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалі¬зація конституційних прав і свобод людини і громадянина поро¬джує суспільні відносини - предмет регулювання як конституцій¬ного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний харак¬тер - їх одночасно можна віднести і до конституційного, і до ін¬ших галузей права.

По-друге, конституційне право - це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її становлять норми, які регулю¬ють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності су¬спільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх від відносин, що регулюються іншими галузями права.

По-третє, неможливо відмежувати конституцію - основне дже¬рело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів - джерел відповідних галузей права.

Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційно¬го права можна окреслити досить чітко - це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяль¬ності суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі пра¬ва, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:

1. Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини).

2. Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади .

У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне роз¬ширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільно¬го ладу (відносини між державою та громадянським суспіль¬ством) .

Зокрема Кравченко В.В. пропонує включити до предмету конституційно-правового регулювання по-перше, відносини, які визначають устрій конституційної держави, себто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади); по-друге, відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування; по-третє, з певними застереженнями долучити до предмета конституційно-правового регулю¬вання відносини, що визначають основи суспільного ладу. Остан¬нє було характерним для юридичної літератури радянського пе¬ріоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне) право регулює відносини між людиною і суспільством, встанов¬лює засади суспільного ладу (устрою) .

Регулювання устрою держави, державної влади та основ місце¬вого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нор¬мами через:

1) встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного сувере¬нітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання міс¬цевого самоврядування;

2) закріплення республіканської форми правління та унітар¬ного державного устрою України;

3) визначення форм (способів) здійснення державної влади;

4) встановлення системи органів державної влади та статусу окремих їх видів;

5) установлення основ місцевого самоврядування (організа¬ційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).

Що стосується другої сфери відносин (між людиною, інститутами громадянського суспільства і державою), то вона є предме¬том регулювання також і інших галузей права України - трудово¬го, сімейного, цивільного, кримінального тощо. Норми конститу¬ційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:

1) закріплення невід'ємних прав і свобод людини, проголо¬шення людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторкан¬ності та безпеки найвищою соціальною цінністю;

2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багатома¬нітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад кон¬ституційного ладу;

3) встановлення обов'язків держави з охорони й захисту прав людини та інститутів громадянського суспільства .

Відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання, характеризуються певною специфікою:

вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльно¬сті суспільства;

виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політич¬ного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність су¬спільства.

Структуру предмета галузі конституційного права України становлять:

1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти дер¬жавної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади ор¬ганізації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економіч¬ної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської дія¬льності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспіль¬ства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (право¬вого становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) ха¬рактер становища особи в суспільстві та принципи її взаємо¬зв'язків із державою; в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4) відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади України, взаємозв'язок найголовніших ланок державно¬го апарату;

5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адмі¬ністративно-територіальним устроєм України;

6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організа¬ції та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємо¬відносин з органами державної влади тощо.

Конституційне право впливає на суспільні відносини за допо¬моги притаманних йому способів і засобів, які називаються мето¬дами конституційного права (конституційно-правового регулю¬вання).

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.

У конституційній державі можуть застосовуватися лише пра¬вові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конститу¬ційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як встановлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису конститу¬ційно-правових норм. Так, уповноважливі норми конституційного пра¬ва містять установлення, які закріплюють повноваження відповід¬них суб'єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України, «контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98). До¬сить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів ви¬значати свою поведінку відповідно до встановленого припису.

Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповноважливого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада Украї¬ни за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти ре¬золюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 87 Консти¬туції України).

У конституційному праві використовується також метод забо¬рони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конститу¬ційного права забороняються відповідні дії.

Застосування різних методів конституційно-правового регулю¬вання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

На основі проведеного аналізу предмета і методів конституцій¬но-правового регулювання можна сформулювати визначення галу¬зі конституційного права України як провідної галузі національно¬го права України, що являє собою систему правових норм, які ре¬гулюють базові суспільні відносини, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належ¬ність публічної влади, засади її організації та форми здійснення, а також: невід'ємні права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства та їхні гарантії.

У системі національного права України конституційне право посідає особливе, провідне місце, що обумовлено такими чин¬никами:

1) особливим предметом правового регулювання - конститу¬ційне право регулює базові відносини, що виникають з організацією і здійсненням публічної влади;

2) джерелом галузі конституційного права є Конституція України - Основний Закон держави, положення якого - вихідні для всіх інших галузей права України;

3) конституційне право закріплює засади конституційного ла¬ду України - принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України;

4) конституційне право закріплює невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, вста¬новлених нормами інших галузей права України;

5) конституційно-правові норми встановлюють систему, ос¬нови організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адмініст¬ративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування;

6) закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб'єктів права власності, визначаючи коло суб'єктів права власності на землю, конститу¬ційне право цим установлює основи цивільного, земельного, гос¬подарського та інших галузей права України;

7) конституційне право встановлює ієрархію нормативно-правових актів, регулює сам процес нормотворення.

Слід підкреслити, що конституційне право не поглинає і не об'єднує інші галузі права України, воно лише встановлює для них основоположні принципи, тоді як норми інших галузей деталізують і конкретизують приписи конституційно-правових норм.

Референдум і його соціальна функція

Особлива роль у системі народовладдя в Україні на¬лежить референдумові, як найбільш органічній і при¬родній формі народовладдя. Поняття "референдум" по¬ходить від латинського "referendum", що означає "те, що має бути повідомлено"

Прийнято вважати, що перший в історії людства ре¬ферендум був проведений у Швейцарії ще у 1439 р. Ни¬ні інститут референдуму законодавчо закріплений в кон¬ституціях та інших нормативно-правових актах багатьох країн: Швейцарії, Франції, ФРН, СІЛА, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії та ін.

В теорії конституційного права (як національного, так і зарубіжного) визначення референдуму не завжди однакове. Найчастіше референдум ототожнюють з опи¬туванням громадської думки, з плебісцитом. Іноді рефе¬рендумом називають будь-яке голосування виборців не¬залежно від його наслідків.

Справді, за своєю суттю референдум, як і інші фор¬ми народовладдя — вибори, народне обговорення і опи¬тування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм на¬родовладдя. Волевиявленням народу у вигляді резуль¬татів голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характе¬ризувати референдум як нормотворчу форму народо¬владдя.

Відповідно до Конституції України проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць) референдуми.

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України, вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України та Республіки Крим, рішень місцевих Рад народних депутатів. Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до рішень Рад народних депутатів, на території яких він проводиться.

Порядок підготовки і проведення всеукраїнського та місцевих референдумів регулюється Конституцією України, Законом України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», а також іншими законодавчими актами України.

Порядок підготовки і проведення республіканського і місцевих референдумів у Республіці Крим з питань, віднесених до її відання, регулюються цим Законом і законодавством Республіки Крим.

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів (ст. 3).

Предметом республіканського (Республіки Крим) референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання Республіки Крим.

Предмет місцевого референдуму в Республіці Крим визначається законодавством Республіки Крим.

Предметом місцевого референдуму може бути:

прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів (ст. 4 ).

На всеукраїнський референдум можуть виноситися питання, віднесені Конституцією України до відання України.

Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.

На всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров’я та безпеки громадян; питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України (ст. 5).

На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної Ради народних депутатів та її голови.

Виключно місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей; питання про об’єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр; питання про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах; питання про реорганізацію або ліквідацію комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами.

На місцеві референдуми не виносяться питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури; питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої Ради народних депутатів та її виконавчих і розпорядчих органів (ст. 6).

Проведення референдумів з питань, що не відносяться до відання Республіки Крим та органів місцевого і регіонального самоврядування адміністративно-територіальних одиниць в Україні, не допускається, а результати таких референдумів визнаються такими, що не мають юридичної сили.

Наступна класифікація видів референдумів пов'язана з предметом референдуму. Теоретично предмет референдуму, — це питання, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референ¬думи:

1) обов'язкові;

2) факультативні.

Обов'язкові мають місце у випадках, коли з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, - окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань. 1 грудня 1991 р. в Україні відбувся перший всеукраїнський референдум, який був обов'язковим в питанні про проголошення незалеж¬ності України, виходячи з положень Закону про всеук¬раїнський та місцеві референдуми щодо реалізації права народу України на самовизначення. Згідно із ст. 73 Кон¬ституції, нині виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Піс¬ля прийняття Конституції предмет обов'язкового рефе¬рендуму значно розширений.

Факультативні референдуми — це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов'язкове. При¬значення референдуму в такому разі залежить від рі¬шення органів, що компетентні призначати референду¬ми, а також від наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої законодавством.

Ситуаційне завдання

Дане завдання розраховане на знання правового регулювання відносин, пов’язаних із використанням державних символів України. Згідно із ст.. 20 Конституції України Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державна символіка України існує й використовується фактично з часів проголошення незалежності, проте не на основі, а всупереч наведеним вище конституційним положенням. Бо закону, який встановлював би порядок використання й захисту державних символів, за роки незалежності так і не розроблено.

Постановою Верховної Ради № 2137-ХП від 19 лютого 1992 року затверджено Малий Герб, Постановою Верховної Ради № 2067-ХІІ від 28 січня 1992 року – Державний Прапор. Постанови, описуючи символіку держави, не регулюють питань порядку її використання та захисту. Поготів, Конституція чітко передбачила, що питання використання, захисту й опису державних символів мають встановлюватися лише законом. Тому ці дві постанови не відповідають конституційним положенням.

Лише Закон «Про Державний Гімн України» № 602-IV від 6 березня 2003 року відповідає конституційним нормам, та й то тільки в частині щодо факту врегулювання цього питання саме законом, а не якимсь іншим нормативно-правовим актом. Порядок використання гімну та його захисту цим законом не врегульовано, є лише посилання на захист від наруги (про це далі), що суті проблеми аж ніяк не вирішує.

Отже, три державні символи України мають статус лише де-факто, їхня юридична природа законодавчо не врегульована, що унеможливлює їх правомірне використання й захист. До Державного Герба, Державного Прапора й Державного Гімну як до офіційних знаків держави, символів її суверенітету громадяни ставляться досить часто недбало й неповажно, оскільки порядок їх використання та захисту законодавчо не врегульовано.

Слід також додатково зазначити, що відповідно до ст. 3 чинного Закону «Про Державний Гімн України» наруга над Гімном тягне відповідальність, передбачену законом. Крім того, ст. 338 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за публічну наругу над державними символами.

Спеціального закону, який регулював би порядок встановлення і використання Державних Прапора, Герба й Гімну, як того вимагає Конституція, немає, що майже унеможливлює точну, адекватну вчиненим діям кваліфікацію дій, що підпадають під кримінальну відповідальність. Проте очевидним є брутальне й образливе ставлення деяких людей до тих цінностей, які інші українці шанують. Приклади дій зневажливого ставлення особи до державних символів такі: зривання прапора чи герба; їх знищення або пошкодження; використання не за призначенням; непристойні написи або малюнки на них; спотворення тексту або музики гімну; поширення його тексту зі спотворенням змісту й значення; публічне спалення прапора тощо.

Таким чином, голова сільради цілком правомірно зазначив про те, що запровадження такого звичаю не має правової основи та не може бути втілений у життя до прийняття спеціального закону про Державний прапор України.

3. Конституція України: поняття, структура. юридичні властивості, класифікація.

1. Поняття, основні риси і юридичні властивості конституції.

2. Види конституцій.

3. Структура конституції.

4. Порядок прийняття та внесення змін до конституції.

1. Поняття, основні риси і юридичні властивості конституції

Термін "конституція" латинського походження і означає "устрій", "установлення". Це слово вживали ще античні мислителі (один із декретів римських імператорів мав назву "конституція"), але сучасне розуміння конституції як основного закону держави з'явилося в XVIII сторіччі. Одним із перших цей термін застосував ПІ. Монтеск'є в своїй праці "Про дух законів" (1748 р.). При цьому в нього йшлося про так звану фактичну конституцію. Таке ж трактування конституції запропонував і Ж.-Ж. Руссо в своєму творі "Про суспільний договір" (1762 р.)

Конституція як основний закон держави не утворює самої держави, а лише відповідно до різного за формою волевиявлення носія установчої влади встановлює засади її організації. У зв'язку з цим вона відіграє креативну роль стосовно державного механізму насамперед його ключових ланок.

Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.

Конституція в будь-якій державі є політико-правовим документом і головним джерелом національної системи права, в ній знаходять свій концентрований офіційний вияв і закріплення найважливіші принципи та функції діяльності органів державної влади, встановлюються межі і характер державного регулювання у всіх основних сферах суспільного розвитку, взаємовідносини держави та особи. У зв'язку з цим термін "конституція" вживається паралельно з терміном "основний закон", а в деяких країнах (Ватікан, Німеччина, Саудовська Аравія, Фінляндія) цим терміном офіційно називають свої конституції.

У конституційних актах застосовуються і інші словосполучення, які відображають сутність конституції як акта вищої юридичної сили. Так, для конституцій, прийнятих в англомовних країнах, зазвичай застосовують їх визначення як верховного закону, в інших - вищого закону тощо. Наприклад, у преамбулі Конституції Республіки Молдова 1994 р. зазначено, що депутати Парламенту "приймаємо Конституцію Республіки Молдова, проголошуючи її вищим законом суспільства й держави", у Преамбулі Конституції КНР 1982 р. встановлено, що "Конституція - Основний Закон країни...".

Наука конституційного права застосовує термін "конституція" у матеріальному і формальному значеннях.

Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації органів державної влади, державну символіку і столицю.

У матеріальному значенні термін "конституція" вживається рідко. Прикладом цього може слугувати конституція Великобританії, яка не є єдиним кодифікованим документом, а складається з декількох конституційних актів, прийнятих у різний час (починаючи з Великої хартії вільностей 1215 р. і закінчуючи Актом про народне представництво 1983 р.), судових рішень прецедентного значення, які конкретизують конституційні акти, та неписаних конституційних звичаїв, які складалися століттями (наприклад, призначення на посаду прем'єр-міністра лідера політичної партії, яка перемогла на парламентських виборах). При цьому необхідно зазначити, що закони, які є джерелом конституційного права Великобританії, не мають вищої юридичної сили порівняно з іншими законами.

Під конституцією у формальному значенні розуміють закон чи групу законів, які наділені найвищою юридичною силою стосовно всіх інших законів даної країни. Вона не може бути змінена в загальному порядку, шляхом видання звичайного закону, і навпаки, для зміни чи доповнення конституції встановлено особливий ускладнений порядок, який, як правило, закріплено в її тексті. Наприклад, у ст. 64 Конституції КНР 1982 р. проголошено, що "зміни до Конституції... приймаються більшістю не менш як дві третини голосів усіх депутатів Всекитайських зборів народних представників".

Необхідно зазначити, що всі держави світу мають конституцію у матеріальному розумінні, але не у всіх них є конституція у формальному значенні.

Кожну конституцію можна характеризувати шляхом розкриття її основних рис та юридичних властивостей, які розкривають її взаємодію з суспільством і державою.

Основні риси конституції:

1) основоположний характер;

2) народність;

3) реальність;

4) стабільність.

Основоположний характер конституції полягає в тому, що вона регулює не всі суспільні відносини, а лише найбільш важливі і має загальний характер, є стрижнем правової системи будь-якої держави. Усі інші суспільні відносини повинні регламентуватися законами та підзаконними актами, які приймаються на основі конституції і не можуть їй суперечити.

Народність конституції полягає в тому, що вона є засобом вираження волі та інтересів усього населення країни чи його більшості, закріплює суспільні відносини, які притаманні саме цьому народу, приймається народом безпосередньо або через його представників.

Реальність конституції полягає в тому, що вона повинна відображати фактичний стан суспільства, інакше цей документ не буде сприйматися і виконуватися народом.

Стабільність конституції полягає в тому, що вона як документ тривалої дії у часі не повинна постійно підлягати змінам. Проте, у деяких країнах конституції змінювалися неодноразово. Так, у Венесуелі було прийнято 22 конституції, Болівії - 20, Франції - 16, Греції, Іспанії, Колумбії - 11, Бразилії, Польщі - 8, Туреччині - 6, Нідерландах - 5.

Але конституція не повинна бути і "вічним" документом, тобто таким, який не підлягає змінам і доповненням. Наприклад, Конституція США дії з 1787 р., у Норвезькому Королівстві - з 1814 р., у Великому Герцогстві Люксембург - з 1868 р., Австралії - з 1900 р.. Тобто якщо конституція не буде реагувати на потреби суспільства, то вона втратить свою актуальність. Наприклад, у Королівстві Бельгія до 1994 р. існувала одна із "найстаріших" конституцій Європи. Але у зв'язку зі зміною державного устрою (Бельгія із унітарної держави перетворилася у федеративну) та з метою пристосування її до сучасних умов була прийнята фактично нова конституція. Проте, виходячи з історичних традицій та виконуючи волю засновників держави, які прийняли Конституцію 1831 р. "навічно", вона у теперішній час має назву Конституція Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р.

Конституція має низку юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права, а саме:

1) конституція - основний закон держави. Визначення конституції основним законом свідчить про її особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, а також є основою національного права. Саме такий підхід відповідає уявленню про конституцію як про основний закон, що склався історично. Конституція є загальнообов'язковим нормативно-правовим актом, який приймається вищим законодавчим органом держави або народом на референдумі чи в інший спосіб. Цей акт регламентує найважливіші суспільні відносини, закріплює принципи державного устрою та врегульовує докорінні засади, які покладено в основу всієї системи національного права. Конституція розрахована на тривале, постійне, багаторазове застосування та спирається на авторитет і примусову силу держави.

За своїм призначенням і роллю у суспільстві вона не має рівних серед правових актів держави. Тому конституція й виступає як основний закон держави;

2) юридичне верховенство конституції. Конституція виконує по відношенню до всієї системи права роль активного "установчого центру", вона має найвищу юридичну силу, тобто її норми завжди мають перевагу над положеннями інших джерел права. Наприклад, у ст . 98 Конституції Японії 1946 р. вказується, що вона є "верховним законом країни, і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, які суперечать в цілому або частково її положенням, не мають законної сили". У деяких конституціях, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Китай, Польща, Узбекистан, Україна), прямо вказано на їх найвищу юридичну силу або на верховенство. Наприклад, у Преамбулі Конституції КНР 1982 р. зазначено, що "конституція... має вищу юридичну силу", у ч. 2 ст. 8 Конституції України 1996 р. - "Конституція України має найвищу юридичну силу...", а в п. 1 ст. 5 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. встановлено, що "Конституція є верховним законом...".

Усі закони та підзаконні акти повинні прийматися тільки передбаченими в конституції органами і за встановленою в ній процедурою. Наприклад, у ст. 146 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. встановлено, що "Конституція наділена вищою юридичною силою. Закони та інші акти державних органів видаються на основі та відповідно до Конституції Республіки Білорусь. У разі розходження закону з Конституцією діє Конституція, а в разі розходження іншого нормативного акта із законом діє закон...".

Майже у всіх конституціях, прийнятих в англомовних країнах, констатується, що нормативно-правові акти, які не відповідають конституції, вважаються незаконними, тобто є недійсними.

Необхідно зазначити, що незважаючи на прийняття практично у всіх мусульманських країнах конституційних актів, теорія мусульманського права не визнає їх верховенства. Згідно з ісламською традицією основу мусульманського права складають приписи "священної книги" Коран, а також Сунни (коментарі до Корану). У таких країнах як Бахрейн, Єгипет, Йемен, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Сирія, Судан шаріат (об'єднує ісламські норми права, релігії, моралі) на конституційному рівні визнається "головним джерелом законодавства". Проте, в Лівії зовсім відсутня конституція як юридичний документ. її замінює духовна конституція - "Зелена книга", яка написана беззмінним керівником цієї країни з 1969 р. Муамарром аль Каддафі;

3) юридична база поточного законодавства. Конституція є фундаментом усього законодавства. Прийняття конституції об'єктивно сприяє подальшому вдосконаленню чинного законодавства і розвитку нормотворчої роботи. Тобто своєчасна реалізація її положень потребує виконання широкої програми законодавчих робіт, у тому числі внесення необхідних змін і доповнень у поточне законодавство, а також прогнозування і підготовку нових законодавчих актів з урахуванням перспектив соціально-економічного, політичного розвитку країни.

Ще однією юридичною властивістю конституції є те, що в конституціях деяких країн (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Україна) зазначено, що її норми є нормами прямої дії. Наприклад, у ч. 3 ст. 8 Конституції України 1996 р. зазначено, що "норми Конституції України є нормами прямої дії".

Тобто, будь-яка конституційна норма незалежно від функцій, які вона виконує та переслідуваної мети, є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Тим самим конституція прямо регулююче впливає на суспільні відносини. Застосування "прямої дії" конституційно-правових норм зумовлене бажанням цих країн подолати досвід, згідно якому положення конституції фактично не сприймаються як правові.