4. Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за прийнятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема, ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Ця відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно, є воно основними чи оборотними засобами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи а також окремі її обмеження містяться також у главі 8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюються на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідальність за зобов'язаннями, які виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть Його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, були схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, які виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має юридичну силу.

Відповідальність юридичної особи (наприклад, казенного підприємства), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови недостатності таких коштів до субсидіарної відповідальності притягується держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство (ч. 7 ст. 77 ГК України).

5. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як її здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість - можливість бути самостійним учасником цивільного обігу1. Однак правильним здається тлумачити її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки в цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, але і про порядок захисту її цивільних прав. Власне, така позиція відображена і у ст. 80 ЦК.

Всі розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність -- необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності відображається практичне значення прийняття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їхнього значення для реєстрації, а відтак, - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені1, інші вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи3.

Однак слід визнати, що ці спори мають, головним чином, теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. На такій позицій стоїть і сучасна українська цивілістика4.

Інша річ, що в законодавчому визначенні юридичної особи акцентувалася організаційна єдність соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це необхідним.

Слід зазначити, що такий підхід має місце і зараз, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені тільки дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивача і відповідача. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про юридичні особи.

Такий підхід свідчить про те, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.

Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою, необхідно встановити правову природу цієї категорії.

3. Поняття і форми права власності в Україні. Суб'єкти права власності та захист їх прав.

1. Поняття І форми власності в Україні.

2. Суб'єкти права власності.

3. Способи набуття I припинення права власності.

4. Способи припинення права власності.

5. Захист права власності.

6. Система цивільно-правових засобів захисту права власності.

7. Віндікаційний позов.

8. Негаторний позов.

9. Позов про визнання права власності.

1. Поняття і форми власності в Україні

Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомірності — право володіння, користування і розпорядження.

З цього приводу можна навести визначення права власності в суб'єктивному розумінні, яке дає Є. О. Суханов: "Право власності як суб'єктивне цивільне право — це закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання".

Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).

Право власності — це закріплена за власником можливість у межах, що допускають законом, володіти, користуватися й розпоряджатися майном (засобами виробництва й предметами споживання) за своїм розсудом й у своєму інтересі.

Власність — це економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дає підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

1) власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу;

2) приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

3) колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

4. Підстави придбання права власності. Підстави припинення права власності.

За загальними правилами право власності набувається на підставі придбання відповідних об'єктів за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Підставою виникнення права власності на природний об'єкт може бути й рішення органу влади про передачу відповідного об'єкта у власність.

Окрім того, законодавством можуть передбачатися особливості набуття права власності на окремі природні ресурси. Так, наприклад, відповідно до Закону "Про тваринний світ" законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку.

Оскільки до землі прив'язані інші природні ресурси, то вимоги земельного законодавства щодо набуття права власності на землю поширюються на інші природні об'єкти (землі лісів, землі водного фонду, землі природно-заповідного фонду тощо). Земельним кодексом України встановлено, що громадяни набувають право власності на землю, окрім як за цивільно-правовими угодами, також: на підставі безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (частина 1 статті 81). Комунальна власність на землю виникає в разі: передачі територіальним громадам земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; за цивільними угодами та виникнення інших підстав, передбачених законом (частина 4 статті 83 Земельного кодексу України). Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Припинення права власності на природні об'єкти може відбуватися за різних підстав, передбачених законодавством: припинення існування об'єкта права власності (втрата, загибель); припинення існування суб'єкта права власності (у разі втрати громадянства України, смерті фізичної особи, а також при реорганізації або ліквідації юридичної особи); добровільна відмова (купівля-продаж, дарування); примусове відчуження у власника природного об'єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природного об'єкта, що утримується нераціонально або засобами, що призводять до його знищення).

Також Земельний кодекс України до підстав припинення права власності відносить: звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскацію за рішенням суду; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними та хімічними речовинами, відходами, стічними водами тощо, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) у терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів тощо (статті 140, 143).

На певні особливості припинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу звертається увага у статті 8 Закону України "Про тваринний світ". Окрім вищезазначеного, право приватної власності на об'єкти тваринного світу може припинятися також у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу. У цих випадках право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути припинено в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть підстави й особливості набуття права власності на природні ресурси.

2. З яких підстав може відбутися припинення права власності на природні об'єкти (ресурси)?

Природокористування - це використання властивостей навколишнього природного середовища для задоволення економічних, екологічних, оздоровчих, лікувальних, культурних, естетичних та інших потреб людини.

Людство активно використовує біля 55 відсотків суші, 12 відсотків річної води, половини щорічного приросту лісу. Кожного року у світі вилучається з надр біля 100 млрд. тонн руди і спалюється 7 млрд. тонн умовного палива. За останні 100 років в атмосферу було викинуто 360 млрд. тонн вуглекислого газу. В Україні сільськогосподарські угіддя займають 41,84 млн. гектарів (69,3 відсотки території України), розораність земель досягла 56 відсотків території країни і є найвищою у світі. Площа земель, зайнята різного роду відходами, становить близько 160 тис. гектарів, збудовано 1087 водосховищ загальним об'ємом понад 55 млрд. м3, 7 великих каналів довжиною близько 2000 км з подачею на них понад 1000 м3 води за секунду, виробляється близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів, загальний обсяг лісокористування становить 14,4 млн. м3.

Суспільні відносини, що виникають у зв'язку із природокористуванням, регулюються правовими нормами, які визначають порядок споживання об'єктів природи з метою використання їх корисних властивостей. Ці норми містяться в нормативно-правових актах різного рівня (Конституції України, Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", земельному, водному, лісовому кодексах, кодексі про надра, законах про охорону атмосферного повітря, про тваринний світ, про рослинний світ, про природно-заповідний фонд, а також в Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади), які у своїй сукупності утворюють інститут права природокористування.

Суб'єктами права природокористування є: органи державної влади й органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні особи й особи без громадянства. Об'єктами права природокористування є: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території держави, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Існують різні класифікації природокористування. Так, залежно від об'єкта природокористування, розрізняють: землекористування, водокористування, лісокористування, надрокористування, а також користування тваринним світом, рослинним світом, атмосферним повітрям.

Залежно від мети природокористування, розрізняють наукове, рекреаційне, виробниче природокористування.

Залежно від віднесення природних ресурсів до категорії загальнодержавних чи місцевих, розрізняють користування загальнодержавними і місцевими природними ресурсами.

Основним же є поділ природокористування на загальне й спеціальне.

Загальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). За загальне природокористування (купання у водоймах, плавання на човнах, аматорське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, водопій тварин, збирання в лісах грибів тощо) не стягується плата. Воно здійснюється без закріплення природних ресурсів за окремими особами та без отримання на те відповідних дозволів (ліцензій).

Право загального природокористування обумовлено природним процесом обміну речовин і енергії між природою та людиною. Воно має природний характер і здійснюється людиною незалежно від її право-дієздатності.

Об'єктами права загального природокористування є екологічні ресурси природи, тобто такі, що забезпечують людині певні екологічні умови існування. Це - атмосферне повітря, питна вода, водойми загального користування, приміські зелені зони, ліси, зони рекреації, курортні місцевості тощо.

Об'єктами права загального природокористування можуть бути також і деякі види економічних ресурсів - гриби, ягоди, горіхи в лісах, риба у водоймах тощо.

До сфери загального природокористування можна віднести й певні види громадських прав особи - свободу пересування (зокрема, з метою туризму, ознайомлення з пам'ятками природи, відпочинку у певних місцевостях тощо), вільний вибір місця проживання (з урахуванням стану навколишнього природного середовища, його впливу на здоров'я) тощо.

В інтересах держави і суспільства право громадян на користування загальнодоступними благами природи можуть бути обмежені або заборонені. Як правило, юридичні обмеження природокористування мають за мету забезпечити ефективну охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів. Наприклад, відповідно до ст. 45 Водного кодексу в разі маловоддя, загрози виникнення епідемії та епізоотії, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або умови водокористування змінені з метою забезпечення охорони здоров'я людей і в державних інтересах.

Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами й організаціями за плату на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), порядок видачі яких визначається Кабінетом Міністрів України. Таке природокористування, як правило, пов'язане із закріпленням природних ресурсів за конкретними користувачами і з використанням технічних пристроїв чи споруд.

Право спеціального природокористування є похідним від значення природних ресурсів як засобів виробництва, джерел матеріальних благ і засноване на споживанні економічних ресурсів природи.

Право спеціального природокористування встановлюється з метою раціонального використання природних ресурсів, збереження репродуктивних властивостей природи.

Єдиною підставою виникнення права спеціального природокористування є дозвіл спеціально уповноваженого органу держави на використання відповідного природного ресурсу в певних цілях.

Порядок надання зазначених дозволів визначається Положенням про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 (із наступними змінами), Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378, Правилами видачі дозволів на спеціальне використання диких тварин та інших об'єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими наказом Мінекобезпеки від 26.05.1999 р. № 115, Порядком погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 р. № 321, а також іншими нормативно-правовими актами.

Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів - це офіційний документ, який засвідчує право підприємств, установ, організацій, громадян на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів. У дозволі зазначаються: 1) найменування органу, що його видав; 2) найменування та реквізити природокористувача - юридичної особи (прізвище, ім'я, по батькові, адреса водокористувача - фізичної особи); 3) термін, на який видано дозвіл; 4) ліміти використання природного ресурсу, скиди (викиду) забруднюючих речовин; 5) умови спеціального природокористування; 6) інші відомості (у разі потреби). Форма дозволів, їх реквізити визначаються у законодавстві. Наприклад, добування мисливських тварин здійснюється за ліцензією або відстріляною карткою. На користування ділянками надр слід отримати ліцензії (спеціальні дозволи). Лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток надає право на спеціальне використання лісових ресурсів.

Право спеціального природокористування припиняється в разі: закінчення строку, на який було надано дозвіл на використання; відпадання потреби у використанні або добровільної відмови від нього; припинення діяльності підприємств, установ, організацій і громадян, які використовували природні ресурси; порушення умов спеціального використання природних ресурсів, визначених у дозволах (ліцензіях), систематичного невиконання фізичними та юридичними особами встановлених правил, норм та інших вимог щодо охорони, використання і відтворення природних ресурсів, встановлених екологічним законодавством. Припинення права спеціального природокористування здійснюється шляхом анулювання спеціального дозволу (ліцензії).

5. Цивільно-правовий договір: поняття, зміст, види. Порядок укладання й припинення дії договору.

Договір – це домовленість двох чи більше сторін (осіб), спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків.

Види договорів:

1) публічні і приєднання;

2) односторонні і двосторонні;

3) оплатні і безоплатні;

4) Реальні – це договори, права і обов’язки яких виникають з моменту вчинення певних дій.

Консенсуальні – якщо такі права і обов’язки виникають з моменту досягнення згоди;

5) основні і попередні;

6) змішані, комплексні договори.

Змістом договору є права і обов’язки сторін, які визначаються в умовах договору.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнута згода за всіма істотними умовами.

Істотними умовами є такі:

- щодо предмета договору;

- які мають обов’язковий характер внаслідок закону;

- суттєві для цього виду договорів;

- вносяться додатково за заявою однієї із сторін.

Предметом договору є те, з приводу чого укладається договір.

Укладення договору може складатись з двох стадій пропозиції укласти договір (оферта) та згоди прийняти пропозицію (акцепт).

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлене договором чи законом.

В односторонньому порядку розривається договір у разі істотного порушення договору і тільки за рішенням суду.

Окремими видами договорів є такі:

1) договори про передачу майна у власність: купівля-продаж, поставка;

2) контрактація с/г продукції;

3) дарування, рента, довічне утримання;

4) договори про передачу майна у тимчасове користування: прокат, позичка, лізінг, найм (оренда);

5) договори про виконання робіт: підряд, побутовий підряд, підряд на проектні та пошукові роботи;

6) договори про надання послуг: перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісії.

Характеристика деяких видів цивільнихдоговорів

1.) Договір купівлі – продажу: поняття, порядок укладання, вимоги до форми.

За договором купівлі – продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно і заплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі – продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладання договору або буде створений (набутий) у майбутньому, а також предметом можуть бути майнові права. Продавець попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається. До переданого товару додаються усі супровідні документи.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлене договором чи законом. Якість товару повинна відповідати умовам договору.

Гарантійний строк починається з моменту передання товару покупцеві.

Якщо покупцеві переданий товар неналежної якості, то:

покупець може вимагати пропорційного зменшення ціни;

безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

відшкодування витрат на усунення недоліків товару;

розірвання договору;

заміни речі.

Покупець протягом 14 днів має право обміняти непродовольчий товар, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором та ін.

2.) Поняття договору міни.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем того товару, який одержує взамін.

Договором може встановлюватися доплата, а також може бути встановлений обмін майна на роботу (послуги).

До договору міни застосовують загальні положення про купівлю – продаж, поставки, контрактації і ін.

3.) Поняття і особливості договору дарування.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, – всі інші (нерухомих речей, майнових прав, рухомих цінних речей, валютних цінностей), обов’язково у письмовій формі, а інколи нотаріально посвідчуються.

Сторонами є фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальна громада.

Розірвання договору – дарування :

якщо обдарований умисно вчинив злочин проти життя і здоров’я, власності дарувальника, його родичів;

якщо вчинене навмисне вбивство дарувальника;

якщо обдарований створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику цінність.

4.) Поняття договору майнового найму.

За договором майнового найму майно – продавець зобов’язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Договір між громадянами на строк більше одного року повинен укладатись в письмовій формі. Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін. Якщо строк не зазначений, – то договір вважається укладеним на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитись від договору попередивши письмово за три місяці.

5. ) Договір контрактації сільськогосподарської продукції.

За договором контракції с/г продукції виробник с/г продукції зобов’язується виробити продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.

6.) Договори переведення, поставки.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює

підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором перевезення здійснюється перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. За цим договором одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на отримання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу – також за його перевезення.

Права пасажира: (ст.911ЦКУ)

1) займати місце зазначене у квитку;

2) перевозити дитину віком до 6-ти років;

3) купувати дитячі квитки (від 6 до 14 років);

4) перевозити дозволену ручну поклажу;

5) продовжити строк чинності квитка не більше як на 10 діб, або на час хвороби;

6) відмовитися від квитка і повернути кошти;

7) отримувати вчасно інформацію.

7. ) Договори позики, комісії.

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати іншій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. (ст. 827 ЦКУ)

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовились про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

Договір позики може укладатись усно (фіз. особа із фіз. особою) і письмово (між юрид. особами) і ін.

Користувач зобов’язаний :

1) користуватись річчю за її призначенням;

2) користуватись річчю особисто, якщо інше не встановлено;

3) повернути річ після закінчення строку в договорі в такому ж стані.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є умови та ціна.

Комітент повинен виплатити комісіонерові плату, встановлену в договорі.

Не договірні зобов’язання.

Існують такі види не договірних зобов’язання :

публічна обіцянка винагороди;

вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

відшкодування шкоди;

набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

Особа має право публічно пообіцяти винагороду за передання їй відповідного результату (речі, особи, інформації). Оцінюючи публічність, обіцянка має бути оголошена в ЗМІ або колу осіб. У сповіщені мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма і розмір винагороди.

Переможцем конкурсу (змагання) є особа, яка досягла найкращого результату.

Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або попередження.