Семінарське заняття № 1.

Тема: Загальна теорія держави та права

1. Поняття, ознаки і функції держави.

Найважливішим компонентом будь-якої політичної системи е держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві.

Держава е похідною від громадянського суспільства, його соціально-економічних, політичних і психологічних відносин. Вона має забезпечувати реалізацію законів, гарантувати функціонування суспільних процесів, що саморегулюються, права і свободи громадян та їх об’єднань.

Узагалі термін “держава” можна тлумачити згідно з трьома поглядами.

1. У буденній свідомості під нею розуміють організацію великої суспільної групи й використовують як синонім понять “країна”, “народ”, “батьківщина”.

2. Кваліфікують її і як відносини політичної влади або сукупність зв’язків між громадянами та органами держави, з одного боку, і між ними й політичними партіями та суспільними організаціями — з другого.

3. У вузькому розумінні держава ідентифікується з адміністративно-розпорядчими органами та системою правових норм, які визначають їх функціонування.

Основними ознаками держави є наявність державного апарату, права, своєї території, населення та суверенітету.

Розглянемо ці поняття докладніше.

1. Державний апарат

Державний апарат — це особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади (управління, регулювання й контролю), які по суті є спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно із законодавством цієї держави.

Сучасні держави, як правило, мають п’ять основних елементів організаційної структури державного апарату.

1. Представницькі органи (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування).

2. Виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд та його регіональні органи).

3. Судові органи.

4. Прокуратура.

5. Органи державного контролю.

Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають доповнювати й контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві їй обсяги компетенції. Крім того, слід зазначити, що органи прокуратури й державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представницької гілки влади.

2. Право

Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який відбиває основні цілі й принципи державного устрою. Отже, право має політичний вимір, що є не лише технікою діяльності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонованих державою нормативних регуляторів суспільного життя, якій повинні підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики.

У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише формою реалізації права, що може вважатися такою лише за існування демократичної правової організації держави та її органів.

Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, усенародних опитуваннях, через функціонування представницьких органів влади. Воля народу, узгоджена в межах демократичних процедур, завдяки реалізації свободи особистості, держави та суспільства загалом і є правом.

Основним засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто спільний і однаковий ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп і окремих особистостей.

У суспільному житті право постає у формі законів та інших нормативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).

3. Територія

Держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада й закони мають характер обов’язкових для виконання всіма громадянами та інституціями. Отже, територіальна ознака є невід’ємним атрибутом держави. Її територію визначають кордони окремих країн, що встановлюються на основі дво- і багатосторонніх договорів.

4. Населення

Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають на її території (включаючи й осіб без громадянства та громадян інших держав). Жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, оскільки приналежність до держави є суспільною необхідністю й регулюється державним правом.

5. Суверенітет

Суверенітет держави означає, що найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб’єктів має держава. Цей суверенітет мусять поважати інші держави. Він є формально-правовою конструкцією, оскільки слід ураховувати міжнародні та внутрішні зв’язки, що можуть обмежувати державну владу.

Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і на це треба зважати, аналізуючи проблеми державотворення та співіснування держав.

2. Загальна характеристика конституційної форми правління, державного устрою та політичного режиму України.

Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. За формою державного устрою Україна є унітарною державою, що має автономне утворення - Автономну Республіку Крим. За формою державного правління Україна - республіка.

Стаття 1 Конституції визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

Суверенність і незалежність нашої держави полягає у тому, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які відбуваються в межах її кордонів. Суверенність свідчить про незалежність і рівноправність України у стосунках з іншими державами. Такі характеристики здатні забезпечити державі повноту законодав¬чої, виконавчої і судової влади на її території, а також її непідлеглість і не підзвітність іноземним державам в міжнародних відносинах. Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість завжди діяти лише відповідно до своїх потреб і інтересів, самостійно вирішувати всі свої внутрішні і міжнародні справи. Відсутність або хоча б обмеженість суверенітету і незалежності фактично перетворює державу на колонію або навіть на провінцію іншої держави.

Демократизм української держави полягає в тому, що вона проголошує за мету турботу про сприятливі умови для широкої і реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпеченні плюралізму в політичному і культурному житті, неприпустимості офіційного панування якої-небудь партії, ідеологи і тд.

Характеристика України як соціальної держави свідчить про її орієнтацію на здійснення широкої і ефективної соціальної політики: реальне гарантування прав людини, створення систем освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, підтримка малозабезпечених верств населення і т.п.

Правовою є така держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадовців здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не лише особа відповідає за свої дії перед державою, але і держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність і її результати.

Стаття 2 Конституції визначає Україну унітарною державою, тобто єдиною державою, у межах якої немає інших утворень, наділених ознаками суверенітету, правом самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також правом виходу зі складу України.

Тому на всій території України будь-яке питання може і повинне бути цілком і остаточно вирішене її відповідними державними органами. Спроби як внутрішніх, так і зовнішніх сил вивести яку-небудь частину її території з-під суверенітету України належить розцінювати як замах на її цілісність і недоторканність, а, отже, є злочином.

В Україні конституційно (стаття 5) встановлюється республіканська форма правління. Тому єдиним носієм суверенітету, джерелом влади виступає народ. Цю владу на практиці він може здійснювати по-різному:

а) безпосередньо, коли він сам виражає свою волю в передбачених Конституцією і законами процесуальних формах-на загальнодержавному рівні це може здійснюватися у формі виборів або референдумів, на місцях-через участь наприклад, в зборах, на яких формуються правила поведінки, обов'язкові для їх учасників {зборів мешканців будинку, членів громадського об'єднання і т. д.);

б) через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріплення за ним права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тобто лише по волі Українського народу, виявленій в ході всеукраїнського референдуму, допустима зміна орієнтирів суспільного розвитку, напряму, загальних принципів організації та функціонування механізму держави тощо. Будь-які спроби держави, її органів або посадовців вирішувати такі питання, не базуючись на ясно і в передбаченій законом формі вираженій волі народу або всупереч ній, визначаються Конституцією як абсолютно неприпустима узурпація державної влади, тобто протизаконне привласнення невід'ємного права народу самому вирішувати свою долю і обирати шляхи розвитку своєї держави.

Вступ Конституції у силу ще не вирішує проблеми втілення в життя всього, що вона проголошує і закріплює, але вона розглядається як Основний Закон держави, відповідно до якого повинна формуватися і функціонувати правова система країни.

Норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто вони для фактичного дотримання їх будь-якими суб'єктами не вимагають дублювання і конкретизації іншими нормативними актами. Вони можуть безпосередньо використовуватися всіма, а держава гарантує можли¬вість звернення в суд за захистом конституційних прав і свобод люди¬ни й громадянина безпосередньо на основі Конституції.

3. Поняття права. Джерела права та його форми. Закони і підзаконні акти.

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні відносини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —

це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або суспільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий звичай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціонування державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інтересам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відносин в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він згадується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в країнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

У країнах романогерманської правової системи судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX століття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судових прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, після 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Європейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України", а також ст. 55 Конституції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим більша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що виникають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він набирає чинності лише після проведення відповідної процедури (ратифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є загальнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законодавства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативноправові договори, як джерело права, можуть належати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демократичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, основним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які поширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єктами і в межах їх компетенції;

3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юридичну силу, просторі, на який поширюється чинність нормативноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив нормативноправового акту і на основі його набирають суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

До нормативноправових актів, як офіційно письмового документа ставляться відповідні вимоги, а саме:

1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;

3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використання мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адміністративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативноправові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може оперативно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потреби суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.

4. Поняття, зміст і структура правовідносин

У будьякому суспільстві існують зв'язки між людьми, які вста­новлюються у процесі їх спільної діяльності. Ці зв'язки певною мірою упорядковані і організовані за допомогою моральних, релігійних та інших соціальних норм. Але значна частина суспільних відносин будується на підставі правових норм і тому їх називають правовими відносинами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру. Правовідносини є особливим видом суспільних відносин, вони визрівають у глибині су­спільних відносин, обумовлюються політичними, економічними та іншими соціальними потребами, що сприяє необхідності їх визначення і захисту з боку держави.

У той же час держава не може змінювати основоположний характер тих чи інших відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Вона може за допомогою прийнятих нормативноправових актів тільки прискорювати розвиток прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати або витискати з життя суспільства негативні зв'язки і процеси.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більше суб'єктів суспільних відносин, між якими виникає правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та обов'язків з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Отже, метою правових відносин є врегулювання та впорядкування певних суспільних відносин, які існують між людьми і їхніми організаціями.

Правові відносини — це врегульовані нормами права суспільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

З цього визначення можна виділити основні ознаки правовідносин:

1) це особливий різновид суспільних відносин, які виникають між людьми чи об'єднаннями людей з приводу соціального блага або забезпечення якихнебудь інтересів. Наприклад, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з іншими людьми, тобто він може продати, знищити або подарувати своє майно будьякій особі, а також вимагати додержання свого права власності від інших людей та організацій. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами, рослинами або предметами;

2) є результатом свідомої вольової діяльності людини, тобто перш ніж скластися, правовідносини проходять через свідомість і волю людей, в якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети;

3) вони виникають, змінюються чи припиняються відповідно до норм права, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Тобто у нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідносин у випадку вирішення юридичної справи на основі аналогії права;

4) учасниками правовідносин є конкретні суб'єкти права, які пов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, які закріплені у правових нормах. Тобто у правовідносинах завжди є дві сторони — одна сторона має точно визначені суб'єктивні права (уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона (кредитор) має право на одержання боргу, а інша сторона (боржник) має обов'язок повернути борг. У більшості правовідносин кожна сторона одночасно має права і несе обов'язки;

5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві, забезпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості випадків реалізація суб'єктивного права або юридичного обов'язку здійснюється свідомо і добровільно з боку їх учасників, без застосування заходів державного примусу. У разі необхідності зацікавлена сторона може звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за відновленням порушеного суб'єктивного права або виконання юридичного обов'язку.

Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:

1) за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) — конституційні (відносини громадянства), цивільні (відносини купівліпродажу цінних паперів), трудові (відносини щодо прийому на роботу і звільнення з роботи працівника власником підприємства або уповноваженим ним органом), адміністративні (відносини, пов'язані зі сплатою штрафу за порушення правил дорожнього руху), кримінальні (відносини щодо призначення покарання) тощо. Тобто правовідносини відповідають тим галузям права, норми яких вони реалізують;

2) за функціональним призначенням, тобто залежно від елементу норми права (диспозиції чи санкції), на основі якого виникають правовідносини — регулятивні, в яких поведінка суб'єкта повністю відповідає диспозиції норми права, тобто є правомірною та охоронні, які виникають з факту неправомірної поведінки суб'єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушеного права;

3) за субординацією в правовому регулюванні — матеріальні, які виникають на основі матеріальних відносин і реалізуються нормами матеріального права (наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку тощо) та процесуальні, які виникають на основі організаційних відносин і реалізуються нормами процесуального права. Вони похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільнопроцесуальні, адміністративнопроцесуальні, кримінальнопроцесуальні, господарськопроцесуальні та інші процесуальні відносини (наприклад, процедура подання до суду позову, процедура обшуку, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу тощо);

4) за волевиявленням сторін (методом правового регулювання) — договірні, які виникають за згодою як уповноваженої так і зобов'язаної сторони (наприклад, укладання договору підряду) та управлінські, які виникають за бажанням лише уповноваженої сторони (наприклад, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності);

5) за ступенем визначеності суб'єктів — відносні, в яких точно визначені права і обов'язки всіх учасників правовідносин (наприклад, відносини між продавцем і покупцем) та абсолютні, в яких визначена лише одна сторона — уповноважена — а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів (наприклад, відносини авторського права);

6) за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні, в яких зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії на користь іншої сторони та пасивні, в яких він повинен утриматися від небажаних для іншої сторони дій;

7) за кількістю суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах — прості, які виникають лише між двома суб'єктами та складні, які виникають між трьома і більше суб'єктів;

8) за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами — односторонні, в яких кожна із сторін має або суб'єктивні права, або юридичні обов'язки (наприклад, договір дарування) та двосторонні, в яких кожна із сторін має як суб'єктивні права, так і юридичні обов'язки (наприклад, договір купівліпродажу);

9) за часом дії — короткострокові, які тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками своїх прав та обов'язків (наприклад, після сплати державного мита) та довгострокові, які існують впродовж певного, відносно тривалого проміжку часу (наприклад, правовідносини між вищим навчальним закладом і студентом до отримання останнім диплому про вищу освіту).

Правовідносини мають складну будову (структуру). Під структурою правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб зв'язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів.

Отже, термін "структура" містить елементний склад правовідносин і правовий зв'язок між ними.

До складу правовідносин входять такі елементи:

1) суб'єкти;

2) об'єкти;

3) зміст.

5. Учасники (суб'єкти) правовідносини. Правоздатність і дієздатність учасників правовідносини

Для того щоб стати суб'єктом права, необхідна одна-єдина передумова — володіння правоздатністю, тобто можливістю мати права й обов'язки. Умовами володіння нею є автономне існування індивіда і наявність у нього свого імені та особистої індивідуальності. Правоздатність рівною мірою визнається за кожним незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками або, іншими словами, за всіма фізичними особами визнається здатність мати права й обов'язки. Від неї не можна відмовитися, передати іншій особі, позбавити в судовому порядку чи обмежити законом або за рішенням якогось державного органу. Правоздатність — не кількісне вираження прав і обов'язків суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами й обов'язками, а здатність їх мати. Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність.

Поняття правоздатність було сформульоване цивілістами і вперше введене у практику Цивільним кодексом Франції 1804 p., а пізніше стало об'єктом наукових досліджень фахівців інших галузей права, у тому числі й права соціального забезпечення. Зараз кожна галузь права оперує цим поняттям, а галузеві науки обґрунтовують особливості його дії у тій чи іншій сфері правового регулювання.

Соціально-забезпечувальна правоздатність — це природний стан, невід'ємна властивість особи, що гарантується державою і яка дає їй можливість мати права і виконувати юридичні обов'язки у сфері соціального забезпечення.

Правоздатність виникає в людини у момент народження і припиняється у момент її смерті. Щодо правоздатності, то вона однакова як для громадян, так і для

іноземців та осіб без гро­мадянства. Правовий статус людини не впливає на її можливості бути суб'єктом права. Правоздатністю не наділені речі й тварини, і це означає, що вони не можуть бути суб'єктами права.

Трохи складніша справа з людським зародком. Якщо його визнати суб'єктом права, то необхідно заборонити аборти, інакше вони будуть розцінюватись як навмисне вбивство. З іншого боку, право не може залишати його поза своєю увагою. Норми права соціального забезпечення беруть його під свій захист. Так, ст. 9 Закону України від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", передбачає, що заподіювання шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою до 16 років або до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення 23 років, їй надається допомога Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Відповідно до ч. 1 ст. 33 цього Закону в разі смерті потерпілого право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника має дитина померлого, яка народилася протягом не більш як десятимісячного терміну після його смерті. Захист зародка, а в майбутньому і новонародженої дитини, передбачений і в інших нормативних актах, що належать до різних галузей права. Так, відповідно ч. 2 п. 2 ст. 25 ЦК України у випадках, передбачених законом, охороняються інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася. Незважаючи на це правові наслідки настають після народження дитини, а отже, з цього моменту, як уже говорилося вище, вона стає суб'єктом права.

У літературі неодноразово підкреслювалося, що правоздатність — не природна, а суспільно-правова якість, якою держава наділяє своїх громадян. За цією концепцією держава може наділяти людину правоздатністю, а може і не наділяти або суттєво цю здатність обмежити. Керуючись нею, у роки громадянської війни представників протилежного табору часто оголошували поза законом, а окремі групи з так званого експлуататорського класу повністю залишились без засобів до існування: соціальну допомогу не надавали, виплату пенсій не проводили, на роботу не приймали.

Правоздатність — це не якесь суб'єктивне право, а можливість бути носієм юридичних прав і обов'язків, які визначені об'єктивним правом. Здатність мати права й обов'язки не означає можливості їхньої одночасної реалізації. Користування ними залежить від конкретних життєвих обставин. Соціальне забезпечення враховує різноманітні соціальні випадки, в тому числі й вік. Наявність чи відсутність умов (підстав) для реалізації певного права не змінює суті правоздатності у сфері соціального забезпечення. Вона не може розглядатися як сукупність усіх прав і обов'язків, носієм яких є людина. Від ідеологічних, економічних, політичних і соціальних факторів залежить обсяг прав і обов'язків особи, а не її правоздатність.

Найчастіше правоздатність плутають із суб'єктивним правом. Правоздатність — це не право, а тільки передумова до володіння правами й обов'язками. Відмінність правоздатності від суб'єктивного права полягає в тому, що вона: 1) невіддільна від особистості — не можна людину позбавити правоздатності, "відібрати", "відняти" її в неї або обмежити; 2) не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового становища та інших життєвих обставин; 3) не пе­редається, її не можна делегувати іншим; 4) стосовно суб'єктивного права вона первинна, вихідна, відіграє роль передумови; 5) суб'єктивне право конкретне, а правоздатність абстрактна.

Правоздатністю наділені державні органи і юридичні особи. Державні органи здійснюють управлінську діяльність у сфері соціального забезпечення і наділені владними повноваженнями, тобто компетенцією. Організації є правоздатними за наявності в них статусу юридичної особи. Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного державного реєстру про ліквідацію юридичної особи.

Правоздатність означає, що особа є суб'єктом права. Таким чином, під суб'єктами права соціального забезпечення розуміють осіб, які мають соціально-забезпечувальну правоздатність. Це більш широке поняття, ніж суб'єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення. Для визнання фізичних осіб суб'єктами правовідносин у сфері соціального забезпечення необхідна наявність у них дієздатності.

Дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій і можуть керувати ними. Це визначена законом можливість суб'єкта особисто вчиняти юридичні дії, тобто здатність особисто своїми діями вступати у правовідносини, здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. За визначенням цивілістів, це фактична здатність людини вчиняти ті чи інші юридичні угоди, юридичні дії, які спрямовані на встановлення, зміну, припинення чи здійснення цивільних прав. Дієздатність і правоздатність перебувають у різних площинах. Різниця між ними така: 1) дієздатність встановлюється законом, а правоздатність є природною властивістю людини, що визнана державою; 2) дієздатність перебуває в динаміці, її зміст і обсяг з часом розширюються чи звужуються в передбачених законом випадках, а правоздатність перебуває у статиці, її зміст та обсяг не можна обмежити; 3) дієздатність прямо залежить від віку людини, а на правоздатність вік не впливає; 4) на дієздатність впливає стан здоров'я, а правоздатність від нього не залежить; 5) дієздатність пов'язана з фактичними правами й обов'язками конкретної людини, а правоздатність — з можливими правами й обов'язками потенційного суб'єкта права.

Право соціального забезпечення оперує такими поняттями, як "загальна" та "спеціальна" дієздатність. Загальна або цивільна дієздатність фізичної особи регламентується цивільним законодавством. Цивільна дієздатність може бути повною, мінімальною, неповною та обмеженою. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Недієздатність особи означає, що вона не може бути суб'єктом правовідносин. Звичайно, не всі положення цивільної дієздатності підходять для інших галузей права. Тому фахівцями права розроблені концепції трудової, шлюбно-сімейної, соціально-забезпечувальної, процесуальної та інших видів дієздатності, основою яких є цивільна дієздатність.

Особа є повністю дієздатною при досягненні повноліття (18 років), тобто фізичної, психічної та соціальної зрілості. Вважається, що з цього віку людина може розумно розпоряджатися своїми правами, особисто виконувати покладені на неї обов'язки і самостійно нести відповідальність за неправомірні вчинки. У праві соціального забезпечення повна дієздатність настає з 16 років і пов'язана з отриманням паспорта й трудо­вою дієздатністю. Якщо повна цивільна дієздатність настає раніше, то вона враховується нормами права соціального забезпечення при вступі у відповідні відносини.

Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе. Визнання особи недієздатною не може вести автоматично до втрати трудової, соціально-забезпечувальної і шлюбно-сімейної дієздатності. У цих відносинах за особою мають бути залишені окремі елементи дієздатності. Стан громадянської смерті не припустимий у праві соціального забезпечення. Та й на практиці працівники соціальних служб враховують побажання осіб, визнаних недієздатними, наприклад, при наданні соціальних послуг, зверненні до них з проханням надати грошову чи натуральну допомогу, влаштуванні в інтернатну установу тощо. Не слід забувати, що недієздатні і є одним із контингентів осіб, яким держава зобов'язана надавати соціальне забезпечення. Звернення недієздатної особи до органу соціального забезпечення не може служити підставою для припинення розгляду її справи чи скасування рішення про надання конкретного виду соціального забезпечення. Разом з тим це не є перешкодою для залучення до справи опікуна, а при потребі має ініціюватися його призначення чи позбавлення опікунських прав, якщо з'ясується, що діє він не в інтересах недієздатної особи.

Немає сенсу в поділі соціально-забезпечувальної дієздатності на багато видів, як у цивільному праві. Досить двох видів: повної і часткової, що передбачається для окремих випадків. Соціально-забезпечувальна дієздатність, в основному, пов'язується із зверненням до органу соціального захисту із заявою про призначення пенсії, надання грошової допомоги, пільг чи компенсацій або соціальних послуг. Після позитивного вирішення справи виникає лише питання про те, кому конкретно у руки дати матеріальні цінності. З моменту вручення їх припиняють дію норми права соціального забезпечення, а їм на зміну приходять норми цивільного права, а з ними — цивільна дієздатність. Безпосереднє отримання соціальних послуг не пов'язане з наявністю дієздатності.

У змісті дієздатності у сфері соціального забезпечення виділяються такі здатності: 1) своїми діями набувати для себе права на окремі види соціального забезпечення; 2) власноручно здійснювати права і створювати для себе обов'язки в соціальному забезпеченні; 3) самостійно виконувати обов'язки та відповідати у разі їх порушення. У соціальному забезпеченні не так уже й багато обов'язків покладається на фізичних осіб, і, в основному, вони стосуються надання достовірної інформації. При недостатності дієздатності однієї особи вона доповнюється дієздатністю іншої особи.

Дієздатність у сфері соціального забезпечення — це здатність особи самостійно або за допомогою працівників органів соціального захисту населення чи законного представника здійснювати права і виконувати обов'язки у сфері соціального забезпечення. Сприяння у здійсненні дієздатності — характерна риса соціально-забезпечувальної дієздатності.

6. Правопорушення: поняття та види.

2. Поняття, ознаки, види та склад правопорушення

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної поведінки.

Правопорушення — це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний чи колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.

До основних ознак правопорушення належать:

1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків за­конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізич­ною);

2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездіяльності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).

Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властиво­сті особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;

3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегульовані чинним законодавством не вважаються правопорушенням;

4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умис­лу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;

5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює харак­тер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа по­винна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші об­ставини), то не буде і правопорушення;

6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального характеру;

7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".

Склад правопорушення — це сукупність закріплених у законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспільно небезпечне винне протиправне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи:

1) об'єкт;

2) об'єктивну сторону;

3) суб'єкт;

4) суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, які охороняються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вираження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопорушення.

Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушення. До обов'язкових ознак нале­жать протиправність діяння, а також причиннонаслідковий зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками.

До факультативних ознак відносять місце, час, спосіб, обставини здійснення правопорушення і які набувають юридичного значення лише тоді, коли вказані в гіпотезі відповідної правової норми.

Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Не кожна особа визнається правопорушником, а лише та, що є деліктоздатною, тобто спроможна відповідати за свої діяння. Рівень деліктоздатності фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного стану здоров'я.

Фізичні особи поділяються на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства. Існують також поняття "приватна особа", "посадова особа", "службова особа", "спеціальний суб'єкт".

Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тільки фізичні особи, а й держані органи та громадські організації, але вони не можуть бути суб'єктами злочинів.

Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.

Вина може існувати у формі умислу або необережності. У свою чергу умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння, передбачала та бажала настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки.

Непрямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння, передбачала та свідомо допускала настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки.

Необережна форма вини відрізняється від умислу тим, що правопорушник не усвідомлює суспільної небезпеки своєї поведінки.

Розрізняють два види необережної форми вини — протиправна самовпевненість та протиправна недбалість.

Протиправна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Протиправна недбалість має місце тоді, коли особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча була і могла їх передбачити.

Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є мотив — тобто внутрішнє спонукання особи до вчинення правопорушення, а також мета — тобто уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи протиправне діяння.

Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють на злочини і проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Злочинами є тільки кримінальні правопорушення, які посягають на суспільний лад держави, її політичну й економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян.

Злочини різняться між собою за внутрішньою та за зовнішньою ознаками. У чинному кримінальному законодавстві України в основі поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії: 1) матеріальний (характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діяння); 2) формальний (вид покарання і розмір його санкцій, передбачених законом). За цими критеріями злочини поділяються на:

злочини невеликої тяжкості;

злочини середньої тяжкості;

тяжкі злочини;

особливо тяжкі злочини.

Проступок має зовнішню схожість зі злочином, але він має меншу ступінь суспільної небезпеки.

Проступок — це суспільно шкідлива протиправна винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка порушує приписи інших, крім Кримінального кодексу України, норм права.

Проступки поділяються на такі основні види:

1) конституційні — це правопорушення, які посягають на порядок організації та діяльності органів державної влади і управлін­ня, конституційні права і свободи громадян;

2) адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління;

3) дисциплінарні — це правопорушення, які дезорганізують нормальну діяльність підприємств, установ, організацій і посягають на трудову, військову, навчальну та інші види дисциплін;

4) цивільні — це правопорушення, що виникають у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин.

7. Склад правопорушення та його ознаки.

Склад правопорушення та його ознаки

Склад правопорушення – це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним

правопорушенням.

Склад правопорушення:

1) об’єкт правопорушення – це суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення;

2) об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об’єкт, що охороняється нор-

мами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди;

3) суб’єкт правопорушення – це індивід чи колектив людей;

4) суб’єктивна сторона правопорушення – це внутрішня психічна діяльність особи, пов’язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками

суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків

у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), перед-

бачає суспільно небезпечні й шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють

на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри:

1) завчасно обдуманий;

2) такий, що виник раптово;

3) неконкретизований.

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настання суспільно не-

безпечних наслідків, і бажає їх настання.

Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності,

передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків сво-

го діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла

їх передбачити.

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності.

Мотив – це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета – це уявлення особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.