7) «Повчання» Володимира Мономаха як синтез основних політичних проблем часів Київської Русі

Володимир закликає йти не на сповідь до священика, а прямо звертатися до Бога. В його повчанні немає загального закону, що суворо диктує поведінку людини в кожну мить його життя. Кожний вибирає сам свою форму звернення до Бога; в кожній стрічці пробігає почуття людської свободи, що народжується. Володимир вільний від церковних канонів візантійського православ'я, язичницькі початків вільної людини затверджуються в його повчанні. Звичайно, він – християнин. Але це не придушує Володимира, не робить його рабом Бога, безмовною і безвільною істотою, здібною лише до бездіяльності і слухняності.

Божественне у Володимира злилося з природою, поведінка людини визначається не церковним розпорядженням, а здоровим глуздом. Молитва – не формальний акт, а дія, наповнена глибоким значенням, форма збереження серйозності, діловитості. Молитва не повинна бути показною. Краща молитва – таємна. Вона потрібна самій людині, яка просить: "Господи, помилуй". Точно так само і покаяння – краще покаятися перед самим собою, а не перед священиком. Адже Христос помилував і блудницю, і розбійника, міркує Володимир Мономах, помилує і нас грішних.

Через все "Повчання" проходить прихована полеміка не просто з церквою, а з візантійською традицією аскетизму, убивання плоті, відлюдництва, з печерськими канонами. Ні слова немає в "Повчанні" про порятунок душі, про перевагу віри над знанням. Таким чином, весь твір пронизаний земним інтересами, ідеєю переваги світських справ. Це було одним з перших виявів гуманістичної тенденції в руській філософській думці.

Услід за Іларіоном Київським Володимир Мономах в своєму "Повчанні" підкреслює необхідність ствердження справедливості в суспільстві, житті не тільки згідно з формальним законом, але по совісті. Інакше говорячи, закон повинен співпадати з Правдою. Він пише: І не давайте сильним погубити людину, роз'яснюючи, що треба захищати вбогого, сироту, вдову.

Володимир роздумує про ролі правителя держави – князя, і тут також на першому план виходять етичні характеристики, нерозривно пов'язані з політичними і правовими проблемами. Ворожнеча між князями, прагнучими до розчленування єдиної держави, суперечить Добру, так як інтересам підданих можуть привести до міжусобиць. Договори повинні бути "грамотою з правдою". Єдність російської земель – це не тільки політична, але і моральна мета.

У противагу церковним закликам за особистий порятунок, Володимир стверджує ідею єдності людства.

Таким чином, "Повчання" виразно виразило тенденцію самобутності руської філософської думки з її народними джерелами діяння, здорового глузду, а не буквального повторення суворих візантійських розпоряджень.

8) Українські гуманісти епохи європейського Відродження Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються передумови ренесансно-гуманістичної філософської та громадсько-політичної думки. Насамперед це була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали не лише торгівельними й ремісничими центрами, але й центрами політичного й культурного життя.

Ідеї ренесансного гуманізму виникали й розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій: західноєвропейської та русько-візантійської.

На думку Володимира Литвинова, дослідника епохи Відродження на українських землях, до українських гуманістів XV–XVI ст. передусім належали ті, хто сам усвідомлював себе українцем («рутенцем») і наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мали суттєвого значення. Водночас багато з українських гуманістів того періоду належали до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Найвизначнішими гуманістами другої половини XV — початку XVII ст., що поширювали нові ідеї на українських теренах, були такі діячі як: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406–1477), Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450–1494), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (бл. 1470–1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), Йосип Верещинський (1532–1598), Себастьян Кленович (бл. 1545–1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629), Симон Пекалід (Пенкальський) (бл. 1567 — після 1601), Іван Домбровський (кінець XVI — поч. XVII ст.), Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. після 1634), Стефан Зизаній (пом. до 1621), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Мелетій Смотрицький (бл. 1577–1633), Кирило Транквіліон-Ставровецький (пом. 1646), Хома Євлевич (поч. XVII ст.), Йов Борецький (пом. 1631), Касіян Сакович (бл. 1578–1647).

Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах повернулися на українські землі й провадили гуманістичну діяльність передусім у так званому Руському воєводстві.

Головними центрами поширення гуманістичний ідей у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя.

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. Українські гуманісти розвивали й поширювали комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей створила духовне підґрунтя для майбутньої національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.