5. Початки вітчизняного політичного мислення. «Слово про закон і благодать» - гімн духовній свободі людини.

6. «Руська правда» як політико-правовий документі свідчення утвердження цілісного суспільства й держави.

5

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, регулюючи примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. На другому етапі справу життєвого вибору він віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки. Дотримання закону є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

У розповсюдженні морально-етичного ідеалу християнства київський митрополит вбачає шлях до вдосконалення людства і заміни Закону (Ветхий Заповіт) Істиною (Новий Заповіт). Тому митрополит схвалює християнський вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях Руських. Відкидаючи оповідь про проповідь апостола Андрія на Київських пагорбах, Іларіон прирівнює діяння князя Володимира по християнізації сильної і відомої в світі Русі до апостольських.

Щодо останнього, то слід розглядати пам'ятку як своєрідну державну декларацію, яка проголошує захист язичництва як своєї національної історії та культури, а не релігії, містить похвалу великим київським князям Володимиру і Ярославу, похвалу Києву і всьому народу руському, відображає прагнення до автокефальності, тобто незалежності від Візантії, а значить, і зародження української національної свідомості в боротьбі з візантійським ідеологічним засиллям. Іларіон рішуче наполягає на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною ініціативою. Так він прагнув піднести авторитет і незалежність Руської держави і церкви.

Слід зазначити, що у північної Русі та Русі-України було різне ставлення до Візантії. Київ уже за часів Ярослава Мудрого візантійське церковне втручання в справи Київської митрополії вважав за ідеологічне засилля і чинив йому опір. Він ніколи не претендував на роль "третього Риму", а хотів задовольнитися роллю "другого Єрусалиму". Різні політичні амбіції Москви і Києва зумовили відмінне ставлення їх також до іудейського та болгарського впливу на Русь і на Русі.

Іларіон теоретично обґрунтовує ідею слави як архетип національної ідеї: слава Руської землі, слава князя як виразника героїки і державотворення, як особистості, що має втілювати ідеал моралі, особистісної совісті, бути зразком для наслідування.

Складником національної ідеї виступає й ідея православної віри - як ідея національна, державотворча, культурологічна. Сам факт прийняття християнства розглядається Іларіоном як політичний акт, "благовір'я" пов'язується із владою. Прилучення до віри означає прилучення до інтелектуальної культури світу. Іларіон акцентує увагу також на ролі мови як чинника, що констатує народ як самостійну спільноту, однак віддає перевагу єдності слова і діла.

Трактат Іларіона "Слово про Закон і Благодать", богословський за змістом, формально написаний в традиції зіставлення християнства і іудейської релігії, фактично був історіософською концепцією, що протиставляє візантійській теорії вселенської імперії і вселенської церкви ідею рівності всіх народів і держав.

Важливим для Іларіона є питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон вважає, що всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення Істини, втрачають свою богообраність. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів, Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті Істині, спрямовані на неї, тому навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути Істину.

Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри знов слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Костянтином І і великим київським князем Володимиром. Якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий запровадив християнство на Русі: "Сколько же похвал ты примешь от него [Бога], не только признавший, что сын божий есть Христос, но при-знавший это и веру в него установивший не в одном соборе, но во всей земле своей церкви христовы воздвиг, служителей ему привел. Ты, уподобившийся великому Константину по уму и христолюбию." Тому Іларіон пропонував визнати Володимира святим.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. Християнська ж віра нероздільна з єдинодержавством. Тому церква повинна слугувати державі та її володареві, охороняючи загальнодержавний централізм. Отже, ідучи від євангельської доктрини, Іларіон підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої влади. І в обґрунтуванні політичних цілей Русі Іларіон часто-густо приносив у жертву погляди конфесійності, використовуючи ідеї, досить далекі від християнських догматів. Виступаючи з проповіддю на релігійні теми, він надає їй широкого соціального звучання, примушує слугувати насамперед актуальним потребам своєї держави.

Водночас Іларіон намагається збагнути сенс, тенденції, чинники всесвітньої історії, в якій почесне місце відводить Київській Русі. Митрополит вписує історію Київської держави у загальний світовий процес, викладаючи патріотичну концепцію історії. В цьому світлі біблійна історія постає власне історією Русі, яка переживає значне піднесення в суспільному житті.

Іларіон пророкував велике майбутнє Давньоруській державі, її працьовитому та мужньому народові. Він оспівав героїчне минуле Русі, відбив пошуки й прагнення передової частини сучасного йому давньоруського суспільства. Своє "Слово…" Іларіон закінчує молитвою за землю Руську і висловлює впевненість у тому, що русичі ніколи не будуть поневолені чужоземцями.

6

“Руська правда”- це найбільш повний кодекс давньоруського феодального

права. “Руська Правда” – найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого

законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і

права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку

українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права.

Відомо понад 100 списків "Руської правди", які прийнято поділяти на 3

редакції — коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють

5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості

феодальних відносин.

Вона є нетільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме:

першого юридичного звіду- “Устав і закон руський”, який сформувався на

основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний

період, “Уставу земляного”- кодексу законів, створених батьком Ярослава

Мудрого- Володимиром), а й в більшості статей доповнений самим творцем-

Ярославом Мудрим. У статтях руської правди говориться про встановлення

права феодальної властності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме

майно: коней, зннаряддя праці та ін.

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою).

Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».