2. Таври

Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення – таври (від грецького слова “таврос” – тур). Від таврів походить і назва Кримського півострова –Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії в 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі “Історія” розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок – землеробством, а на чорноморському узбережжі – рибальством. Вони займалися також і ремеслами – були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.

З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами – скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.

Подальша доля таврів була трагічною: спочатку – у ІІ ст. до н.е. – їх підкорив понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор, а в другій половині І ст. до н.е. захопили римські війська. У середні віки таври були винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.

 

Кочові народи Північного Причорномор’я у І тис. до н.е.

Назва народу	Мовна група	Період перебування на українських землях
Кіммерійці	Індоіранська (ймовірно)	ІХ-VІІ ст. до н.е.
Скіфи	Індоіранська	VІІ-ІІІ ст. до н.е.
Сармати	Індоіранська	ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.

 

Велика Скіфія. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї

 

3. Скіфи

З VII ст. до III ст. до н.е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н.е. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром (історики вважають, що це були переможені скіфами нащадки чорноліської культури); скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор’я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.

прикінці VІ ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Велика Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі (ймовірно, сини головного).

Скіфська держава – перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V-III ст. до н.е. було Кам’янське городище поблизу м.Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в ІV ст. до н.е. Воно пов’язане з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіпа ІІ (батька Александра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н.е. Проте на межі ІV–ІІІ ст. до н.е. Скіфія занепадає. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) із столицею у Неаполі Скіфському в Криму, іншу – в нижній течії Дніпра.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців – чаша, для общинників – плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя – коней, м’ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Занепад, а згодом – розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III-І ст. до н.е. значну частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з’явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. В мистецтві домінував так званий. «звіриний» стиль.

Широко відомі пам’ятники скіфської доби кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у 11-1 ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоромант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінка-ми-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору.

Тацит

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

Готи

У III ст. своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорозької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням.

Амміан Марцилін

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов'ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу - Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов'ян, культура яких перевищувала культуру переможців

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явилися нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив із княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приуралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку XIII ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольжичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича - і мати, і бабка (по батькові).

Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.

У нижченаведеній таблиці подається інформація про час мешкання кочових народів у південноукраїнських степах та про їх державні утворення.

Вперше про власне слов’ян – венедів (чи ве­нетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійсь­кий, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, на­лежать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її поя­ву не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньо-зарубинецькі пам’ятки а київська культура (ІІ–ІІІ ст.).

Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східно­го слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширеннячерняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежніполітично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створен­ня ними військово-політичного союзу.

Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).

Спочатку ан­ти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх війсь­ково-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких плементогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме ан­ти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісосте­пової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена ак­тивно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні авто­ри. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йо­му приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шану­ють вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кож­ний змінює... часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів піши­ми, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани... Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»

Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’яткамикорчакської, пеньківської та колочинської культур.

На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі на­зви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися по­лянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвали­ся дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще нази­вали, бужани (Західна Волинь).

В слов’янському господарстві переважало земле­робство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пше­ниця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.

Дедалі більше удосконалювались ремесла. Метало­обробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткац­тво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого зали­шалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний ха­рактер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кож­на група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже ор­ганізовувалось за новими нормами «первісної сусідськоїобщини». В ній господарськими осередка­ми ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряд­жався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу са­ме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримирен­них суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства –експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляв: «Склавини завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер… вони… вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони поверта­лись додому, женучи з собою тисячі полонених».

На першому етапі рабство у слов’ян було тимча­совим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на стано­вищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумов­лювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних да­вала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.

Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконувалиполітико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті су­тички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен (спочатку тут сходилися племінні території антів та склавинів, пізніше межували сіверяни з древлянами, волинянами й уличами) та вигідне то­пографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і кон­троль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складо­вими частинами налагоджувалися тісніші зв’язки. Слов’янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсто­ронювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, які називають вождествами, вже існувала нерівність, але не бу­ло легалізованого апарату примусу.

Продовжувався процес консолідації східнослов’ян­сь­ких угруповань у «суперсоюзи» племен. У візантійських джерелах ранні переддержавні утворення слов’ян називають Славоніями. Так, на території Серед­нього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття – території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Однак траплялося, що Славонії ворогували не лише з далекими сусідами, а й між собою.

Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, ка­пища,требища. Одне зі святилищ було відкрите на Старокиївській горі В. Хвойкою.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язич­ницькі божества з дерева чи каменю. Найвідоміший серед них Збруцький ідол – Род. Зображення бо­жества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зобра­ження. Очевидно, ці яруси символізували поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Крім антропоморфних божеств слов’яни вша­новували звірів, дерева, каміння тощо.

Вірування знайш­ли відображення в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації, при чому поховальне вогнище споруджувалось у вигляді будинку. Знатного покійного супроводжу­вали різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простих общинників (яких було переважна більшість) – ліпний горщик, а то й взагалі нічого. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільно­стей) насипався курган.

Слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Безперервність етногенетичного розвитку на цих територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

З’ясовуючи походження нашого народу, важливо також врахувати, що анти зони Лісостепу (пеньківська археологічна культура V–VІІ ст.) включали сарматський компонент. Тож скіфи й сармати вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Нащадки сарматів – алани були важливою складовою сіверян, відомих за археологічними пам’ятками роменської культури ІХ–Х ст. Північно-Східної України.

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як існував у полян, сіверян ідревлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.

На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава I Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідномонархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше[38]. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцькиймісцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

Державні реформи давньоруських князів

Утвердження династії Рюриковичів на Русі не внесло істотних змін у політичне життя східних слов'ян. Форма правління залишилася старою, монархічною, на відміну від Новгородської землі, де побутували демократично-республіканські традиції, а найвищим державним органом було віче. Особливих трансформацій у землях-княжіннях теж не відбулося. Місцеві династії ще довго залишалися володарями своїх земель. Однак поняття "Руська земля" тепер набуло нового значення. Його почали вживати як прадавню територіальну назву Південної Русі (Київщини, Чернігівщини, Переяславщини), а ще так іменували всю розмаїту в етнічному плані Давньоруську державу.

Зміни відбуваються у суспільній організації. У IX ст. у Київській державі сформувалася родоплемінна знать - князі, бояри, дружинники. Вони безцеремонно захоплювали землі та угіддя сільської общини (верві), обкладаючи вільних общинників даниною. Головною формою феодальної експлуатації підвладного населення стала продуктова рента (данина), а не відробіткова рента, як у західноєвропейських феодальних державах. Тоді ж фактично склалася багато феодальна ієрархія, на вершині якої постав Великий князь руський. Племінні союзи, що традиційно ще Існували, очолювали світлі князі.

Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси, розпочаті Києвичами. Було розбудовано та укріплено міста - центри племінних княжінь, опору центральної влади. В останні роки правління князя Олега його владі були підпорядковані княжіння численних слов'янських і неслов'янських племен. Київська Русь поступово набувала ознак поліетнічної держави зі слабкою консолідацією регіонів навколо центра. Влада київського князя у провінціях була слабкою, а іноді - номінальною.

Докорінні реформи державного устрою Київської Русі пов'язані з іменем київського князя Володимира Святославовича. Йдеться, в першу чергу, про реорганізацію варязької дружини, котра, як уже зазначалося, ставала надійним щитом для відсічі кочівникам, але у мирний час була практично некерованою. Хитрістю і підкупом князь примусив варязьких ватажків служити йому. Крім грошей, продуктів і військової здобичі, дружинники за службу отримували від князя землю разом із її населенням. У результаті у професійних військових з'явилася матеріальна зацікавленість у сумлінній і відданій службі, дотриманні усталених норм поведінки. У такий спосіб у державі було покладено початок традиції наділяти землею за службу і під умову служби.

Централізацію країни князь Володимир Великий розпочав із першої релігійної реформи, суть якої полягала у запровадженні "шестибожжя" - шести божеств, котрі уособлювали регіони держави і були їх покровителями. На Перуновому пагорбі поряд із Перуном постали ще п'ять кумирів (головних богів) за кількістю князівств: Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського.

Князь провів також адміністративну реформу. Намагаючись покласти край сепаратизму місцевих князів, правитель держави ліквідував племінні княжіння, де влада правителів була практично безмежною. Територія країни поділялася на вісім волостей, що їх очолювали призначені великим князем волостелі. Пізніше ними став дехто з численних синів Володимира Великого. Відтоді держава почала набувати ознак централізованої монархії.

Приборкавши варязьких дружинників, князь поступово відмовлявся від їхніх послуг. Проведена в державі військова реформа була спрямована передусім на створення загальнодержавної системи оборони. Можливість отримати від князя землю спонукала до професійної військової служби представників різних суспільних верств. Відтак було створено власну сильну професійну армію, яка за необхідності ставала ядром всенародного ополчення. Нова військова еліта - опора князя і резерв для чиновників державного апарату. До того ж, утримання армії не було обтяжливим для казни, оскільки воїни самі мали забезпечувати себе зброєю, військовими обладунками, бойовими кіньми тощо.

Релігійна реформа князя Володимира докорінно змінила ідеологію держави. У науковій і науково-популярній літературі побутує такий своєрідний літописний літературний образ, як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії'.

Але, як цілком слушно зауважують із цього приводу вчені, і вся попередня історія, і тривалі економічні зв'язки, і пам'ять славних предків, і власне географія не залишили князю Володимиру іншого вибору, ніж той, який зробив він у 988 р. Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні відносини між нею і Візантією, іншими державами.

Судова реформа давньоруського правителя стосувалася розмежування сфер компетенції духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків. Звичайно, смертна кара мала місце, але її застосовували за надзвичайних обставин (бунти, заворушення, повстання) позасудові органи держави.

Під кінець правління Володимир припустився істотного прорахунку, який став поганою політичною традицією правителів держави. Країну князь залишив у спадок 12 синам, але не визначив, кому з них належить першість. Народжені від різних матерів і розіслані в досить молодому віці в різні кінці держави на посади волостелів, сини Володимира, вочевидь, від самого початку бачили один в одному радше суперників, ніж рідних братів. Це стало однією з головних причин подальшої міжусобиці, кривавої боротьби за київський стіл.

Реформаторську діяльність свого попередника завершив Ярослав Мудрий. За часів його правління Київська Русь набула ознак ранньо-монархічної держави європейського Середньовіччя. Було остаточно подолано місцевий сепаратизм руських князів та бояр, удосконалено державний апарат, що набув централізованого характеру. На зміну полюддю запроваджують цивілізованіші форми данини з чіткою фіксацією зборів із населення. Завершився процес визначення території держави, кордони якої загалом збігалися з етнічними межами східнослов'янського масиву.

Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" були часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прибічником ученості та книжної мудрості. Недарма в історію він увійшов саме як Мудрий1.

З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі - Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізніше часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще достовірнішим видається, що мудрий київський князь був автором такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковний устав - Номоканон. Він регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, належних до компетенції церкви. Участь у його укладенні, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 7 різноплемінних богів — Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош, Велес.

Але трохи згодом Володимир переконався, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра. Київська держава підтримувала найтісніші стосунки з Візантією — найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу — «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч — раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з далекими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.