10.3. Сучасні типи економічних зон

Експортно-виробничі зони. Початок сучасних експортно-виробничих зон (ЕВЗ) як територіальному анклаву, в якому закордонні фірми виробляють для вивозу за кордон промислові товари й отримують прибуток за рахунок спеціальних стимулів і привілеїв, поклала зона аеропорту Шеннон (Ірландія). Компанії ШВАДК (5РОСО), створеній у 1959 р. за парламентським законом, було доручено формування «здорового майбутнього» у регіоні шляхом розвитку промисловості, торгівлі і туризму з врахуванням специфіки базових умов. Згодом концепція ЕВЗ найбільше використовувалась у країнах, що розвиваються, особливо у тих державах Азії, які недавно пройшли стадію індустріалізації. Подібні зони виявились найбільш адекватними економічним цілям цих держав, які прагнули до швид­шої інтеграції у світову економіку.

Інтерес, виявлений багатьма країнами до ЕВЗ (найпоширенішого типу особливих зон), зумовлений насамперед помітними досягнен­нями ряду таких зон за останній час. Ці досягнення відображаються у показниках обсягу експорту, рівня зайнятості, швидкості освоєння технології чи промислової модернізації. Однак не потрібно робити висновок, ніби подібні зони - унікальний засіб прогресу. Навіть після набирання цими зонами «повних обертів» залишається багато серйозних проблем, які потребують вирішення. Не можна ігнорувати і те, що деякі зони можуть в остаточному результаті просто вияви­тися звичайними економічними банкротами.

Практика свідчить про те, що зони ніколи не розвиваються згідно з їх початковим планом. Як і кожна складна організація, вони живуть власним і досить динамічним життям, передбачити плин якого неможливо. Тому запорука успіху ЕВЗ полягає швидше не в хорошому плануванні на початкових стадіях, а у високій адаптивності та гнучкості наступного процесу адміністрування.

Спочатку ЕВЗ розглядалось як економічні та технологічні ан­клави і звичайно передбачалось, що їх статут повинен усунути будь-який значимий промисловий і технологічний вплив на внутрішню економіку. Однак досвід показує, що навіть коли зони діють у такій екстериторіальній формі, їх вплив на місцеву економіку є досить суттєвим. Цей вплив за своєю суттю має модернізуючий характер і здійснюється через низку каналів і механізмів: через «ефект нав­чання», особливо у сфері управління, організації робіт і експортного маркетингу; унаслідок наявності у зоні вітчизняних підприємств -контакт із зарубіжними інвесторами може створити потужну міжфірмову комунікацію і спричинити «підтягування» вітчизняних підпри­ємств до технічного й управлінського рівня зарубіжних; накінець, ще один канал — кадровий, який реалізується через міжфірмову міграцію персоналу. Тут важливий не стільки кількісний, скільки якісний бік справи: кілька десятків навчених у зоні управляючих чи майстрів, що збираються на вітчизняному підприємстві поза зоною, можуть його змінити до непізнаваності.

Ці непрямі модернізуючи ефекти цілком реальні і, незважаючи на їх «неподатливість» традиційному аналізу «затрати — ефектив­ність», дозволяють пояснити прагнення багатьох країн створювати у себе зони всупереч тому, що останні можуть принести менший безпосередній прибуток, ніж інші варіанти розвитку.

Зони зовнішньої торгівлі. Зони зовнішньої торгівлі - ЗЗТ (Foreign Trade Zones) — поширені у США. Вони розташовані на їх території, але юридичне перебувають поза їх митним простором. Це відносно свіжа «домашня» версія вільних торгових зон вважається в американських спеціалістів одним із найефективніших механіз­мів зниження митних витрат і стимулювання зовнішньоторгової діяльності. Компанії, що діють у ЗЗТ, можуть відстрочувати виплати (чи взагалі їх уникати), знижувати тарифи на товари, що проходять через зону, і т.д. Ці товари можуть закуповуватися для зберігання, перепакування, обробки та розподілу. Вони не виступають об'єктами формального митного контролю, однак у разі їх доставки із зони у митний простір США безумовно підлягають проходженню через усі передбачені митні процедури. Рух товарів через ЗЗТ відбувається у найрізноманітніших напрямках - одні товари імпортуються в зону і потім переправляються в третю країну чи США. Другі това­ри - вітчизняного виробництва — спрямовуються в зону для їх «доведення» до експортної кондиції перед остаточним вивозом за рубіж і т.д.

Уперше ЗЗТ були створені в 1934 р. для активізації участі США у світовій торгівлі. Це був складний період «великої депресії» і створенням ЗЗТ передбачалось, окрім іншого, знизити рівень без­робіття у країні. Нині основним стимулом створення таких зон є можливість суттєвого зниження тарифів на імпортовані деталі та компоненти для низки галузей (найяскравіший приклад — автомо­більна промисловість).

Існує два основних типи ЗЗТ: зони загального призначення (general purpose, GP); субзони спеціального призначення (Special purpose, SP).

(ЗР - зони, які перебувають під спостереженням митної служби США та законно функціонують поза їх митним простором. Вони звичайно розташовані в районах складування товарів, поблизу доків, промислових парків і аеропортів. Компанії правомочні здійснювати бізнес всередині ОР - зон на постійній чи на тимчасовій основі, їх операції можуть включати і виробництво, яке переважно здійсню­ється в ЗР-зонах. Останні надають змогу окремим компаніям (типо­во - великим виробникам), які не адаптуються до умов і режиму ОР - зон, брати участь у зональній програмі.

Зони підприємств. Зони підприємств, розташовані у США, - це спеціальні території, в яких діючі підприєм­ства отримують від місцевої, штатівської чи федеральної влади певні преференціальні права. Вони створюються в економічно депресую-чих районах більших міст із високим рівнем безробіття і звичайно займають площу в декілька квадратних кілометрів.

Приймаючи рішення про створення зони підприємства у якомусь районі, влада користується кількома критеріями, серед яких можна виділити два найбільших важливих: понад 70% жителів району повинні мати доход на людину (сім'ю) не нижче 80% від середньо-міського (національного) рівня; відсоток безробіття в районі мусить значно перевищувати міський (національний) рівень.

Преференціальні права є найпривабливішими для венчурних фірм (business ventures) і полягають у стимулах як податкового, так і неподаткового характеру. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво та торгівлю. Неподаткові стимули стосу­ються, зокрема, сфери управління, стандартів щодо навколишнього середовища і т.д.

Що стосується ефективності зон підприємств, то на сьогодні нема інформації, необхідної для всебічних висновків. Треба мати на увазі, що перша подібна зона була створена лише у 1980 р. (у Флориді). Концепція цих зон постійно модифікується. Багато штатів проявляють помітну активність в її реалізації, створюючи нові зони та надаючи нові стимули їх користувачам. Можна стверджувати, що в кінцевому підсумку подібні зони є невеликим фінансовим тягарем для федеральних, штатівських і місцевих бюджетів, а підпри­ємництво, що активізується, і зростаюча зайнятість у зонах зумовлю­ють зниження витрат на соціальні програми у них.

Науково-технологічні парки. В останнє десятиріччя серед різноманітних особливих економічних зон певне місце зайняли т.зв. науково-технологічні парки. Процес їх активного поширення заслуго­вує уваги і з теоретичного, і з практичного погляду. Цей процес відрізняється високою синхронністю протікання у різних країнах при наявності помітних «національних» рис. Такі утворення назива­ють по-різному («технопарк», «національний центр», «технополіс» та ін.). Але завжди йдеться про створення навколо якогось ядра (типу університету) зони з особливою інфраструктурою, яка забез­печує процес прискореної передачі нової технології в промисловість.

Наукові парки СШA. Це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, розташованих поблизу великих наукових закладів. До необхідних передумов створення наукових парків (НП) належать: велика кількість іноваційних ідей, доступ до джерел венчурного капіталу, інфраструктура НПДКР і промисло­вості, привабливі умови життя та відпочинку.

Еволюційною особливістю розвитку НП у США було те, що спочатку вони виникали спонтанно, як наслідок вдалого поєднання низки чинників - географічного, економічного, соціального і т.д. Саме «спонтанні» НП виявились найбільш ефективними. Це Крем­нієва Долина, розташована у Санта Клара поблизу Стендфордського університету (штат Каліфорнія); Дорога номер 128 - поблизу Массачусетського технологічного інституту і Гарвардського університету; Дослідницький парк «Трикутник» у Північній Кароліні.

Знайти універсальний критерій ефективності наукових парків у будь-якій адекватній індексній формі проблематично. У кінцевому підсумку, основним їхнім досягненням можна вважати створення локалізованого середовища, яке «перманентне генерує нові технології, кваліфікованих спеціалістів і підприємців» і підтримку якого забез­печує мережа дослідницьких, навчальних і комерційних організацій.

Технополіси Японії. Японська програма «Технополіс» стала третьою урядовою концепцією розвитку міст. Дві попередні концеп­ції територіальних виробничих утворень — концепції промислових (60-і роки) та «інформаційних» міст (70-і роки) — були безуспішними, насамперед через фінансові ускладнення. Поняття «технополіс» тлу­мачилось таким чином: «Технополіс — це місто та прилегла до нього територія, де в органічній єдності розташовані підприємства високо-технологічних галузей промисловості, наукові заклади, вузи, що го­тують для технополісу наукові й інженерні кадри, та житлова забудо­ва з відповідною сучасною виробничою і соціальною інфраструкту­рою».

Програма створення технополісів, розроблена Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП), мала на меті такі ос­новні цілі, як: перерозподіл промисловості з центру на периферію, переорієнтація промисловості на розвиток наукоємких та енергозбе­рігаючих технологій, інтенсифікація наукових досліджень на всій території країни за рахунок активізації діяльності місцевих універси­тетів, прискорення іноваційного процесу та ін.

На відміну від попередніх стратегій регіонального розвитку країни, які акцентували на «жорсткій інфраструктурі» (будівництво промислових підприємств і доріг, підведення води та палива тощо), «технополісна» стратегія орієнтувалася вже на «м'яку інфраструкту­ру» - розвиток мережі наукових закладів, засобів обміну інформа­цією та підготовку кадрів. Умовами отримання статусу технополіса були такі умови, як наявність у місті університету, висока транспортна доступність, розвинута інфраструктура та ін.

Для залучення приватних корпорацій у технополіси на їхній території планувались різноманітні заходи кредитного та податкового стимулювання. Так, фірмам, що належать до галузей «високої техно­логії», дозволялось списувати в перший рік 30% вартості обладнання і 15% вартості споруд; держава оплачувала третину витрат на спіль­не проведення досліджень префектуальними лабораторіями та дріб­ними фірмами.

Слід зазначити, що попри скрупульозне проробляння всіх аспек­тів програми «Технополіс», досягнути деяких очікуваних ефектів поки що не вдалося. Як не парадоксально, але перерозподіл економіч­ного потенціалу країни на користь відсталих районів, а - це основна ціль програми, так і не відбувся. Це, між іншим, вкотре підкреслює непередбачуваність результатів реалізації великомасштабних прог­рам. Намагаючись зробити якісь узагальнення, потрібно, очевидно, перш за все акцентувати увагу на принциповій недосяжності ідеї абсолютної локалізації ділянок економічного простору у зонах. Еко­номічний простір органічно цілісний. Він формувався протягом три­валого часу людської діяльності щодо освоєння довкілля. Усвідомлен­ня цього факту має апріорно відображатись у всіх проектах створен­ня зон із врахуванням стратифікованості всього економічного прос­тору.