9.4.4. Відкритий рахунок

Розрахунок по відкритому рахунку в міжнародній торгівлі передбачають надання експортером імпортеру товаророзпорядчих документів, минаючи банк, і оплату імпортером сум за контрактом на відкритий рахунок в терміни, встановлені по попередній угоді сторін (звичайно щомісячно, щоквартально і по півріччям). Отже, торгівля по відкритому рахунку являє собою продаж в кредит, при якому у експортера немає жодної гарантії, що покупець розрахується зі своїм боргом в погоджену дату платежу. Тому умови такої торгівлі ті ж, що і при продажу в кредит. Єдина відмінність є в тому, що покупець і продавець знаходяться в різних країнах. Можна сказати, що суттєвістю таких розрахунків є періодичність платежів на умовах наступної оплати і зарахування суми заборгованості на рахунок імпортера, а також те, що розрахунок – одна з форм комерційного кредиту.

Отже, експортер, відправляючи товар разом з відвантажувальними документами, втрачає контроль над товаром, а також своє юридичне право власності на нього. Покупець дає згоду оплатити товар в заздалегідь обговорену дату в майбутньому (через місяць, два, три і т.д.). Причому він може розпоряджатися товаром за своїм розсудом. Враховуючи той факт, що оплата може відбуватися при різноманітних засобах розрахунку, в тому числі векселями і чеками, термін реального одержання експортером грошових засобів може значно розтягнутися у часі. Тому торгівля по відкритому рахунку, як правило, відбувається: між компаніями, що перебувають в тривалих ділових взаємовідносинах і при систематичних (невеликими партіями) поставках; між материнською компанією і її дочірніми структурами і філіалами; з посередницькими фірмами, здійснюючими комісійні консигнаційні операції.

Торгівля по відкритому рахунку не забезпечує експортеру таку захищеність, як в випадку авансового платежу, і припускає наявність регулярних ділових контактів між контрагентами. Для імпортера ж такий засіб розрахунку найбільш доцільний, оскільки не вимагає мобілізацію коштів і не викликає необхідність одержання банківських кредитів для розрахунку з постачальником, позбавляє покупця від ризику втрати внаслідок оплати неодержаного і не прийнятого ще товару.

Таким чином, особливість розрахунку по відкритому рахунку в тому, що рух товару випереджає рух грошей. Окрім цього, розрахунки одірвані від товарних поставок і пов'язані з комерційним кредитом. Експортеру така форма розрахунку може бути вигідна тільки за умови взаємності, коли контрагенти поперемінно виступають в ролі покупця і продавця. При односторонніх поставках розрахунок по відкритому рахунку застосовуються вкрай рідко.

Розрахунок по відкритому рахунку проводять звичайно до уповільнення надходження валютної виручки, бо оплата за поставлений товар надходить не відразу, а після деякого часу, хоча і заздалегідь обумовленого.

10. Проблеми та перспективи розвитку вільних економічних зон

10.1. Поняття вільних економічних зон

Класичні моделі, що використовуються за кордоном, задоволь­няють потреби цих країн лише частково. Вони концептуально по­требують коригування та підпорядкування діяльності «зон» рішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.

Зберігаючи у доцільних межах експортну орієнтацію, «вільні економічні зони» для країн із перехідною економікою водночас покликані:

• працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією та високоякісними товарами;

• служити для країни центрами освоєння та поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господа­рювання;

• функціонуючи в економіці країни не анклавно, а як її невід'ємна складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних інвесторів, але й для національних підприємств.

Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних, але й у глибинних районах країнах, досягаючи значних територіальних розмірів.

Зони стають господарськими, а не політичними утвореннями. Їх конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія залишається частиною суверенної території країни. У зоні діє національне законодавство, винятки та корективи до нього можуть стосуватися тільки господарських і соціальних питань і фіксуються у постанові про створення зони.

Світова практика та місцеві потреби є факторами, які визначають відмінності підходів до створення зон із врахуванням місцевих особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання та специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузе­вий), так і спеціалізований характер. До першого типу належить проект зони, де комбінуються функції переробки на висо­кому технічному рівні сировинних ресурсів (лісоматеріалів, метале­вих руд, риби і морепродуктів і т.д.) і зовнішніх транспортних перевезень.

Спеціалізовані зони можуть створюватися як митні зони (скла­дування й обробка вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розробки та впровадження нових технологій, транзитні зони та ін.).

Наявно, територія, яка вибирається для відкриття зони (що є особливо складним), повинна бути достатньо великою, мати базову структуру, людські ресурси, забезпечуватись місцевою енергією та будівельними матеріалами, а також мати вихід до місцевих і міжна­родних комунікацій та активні зв'язки з економікою країни. Без таких компонентів створення зон або неможливе взагалі, або потре­бує великих стартових капіталовкладень.

Відлік світової практики створення особливих економічних зон є підстави починати ще з часів фінікійців, коли країни, зацікавлені у розширенні міжнародної торгівлі (а ці зони почали створюватися саме у сфері зовнішніх для країни зв'язків), стали «загороджувати» території, вільні від традиційних податків і мита. Американські економісти М.Фразьє та Р.Рей розрізняють три основні стадії в еволюції вільних економічних зон: складські та транзитні зони; промислові вільні (експортно-виробничі) зони; комплексні зони віль­ного підприємництва (вільні порти, спеціальні економічні зони та зони обробки інформації). Такі зони із самого початку відрізнялись своєрідною комерційною «екстериторіальністю»: безмитним ввозом і вивозом (окрім товарів, призначених для споживання у тій же країні), полегшеним користуванням різноманітними зручностями - для складування, пакування тощо.

Сучасна різноманітність вільних економічних зон виражається у багатстві термінів, якими ці зони позначаються. Уживана терміно­логія на диво різноманітна: останнім часом використовується понад 20 термінів для позначення того, що відоме як експортні зони.

У літературі можна зустріти такі терміни-синоніми: митна зона, вільна митна зона, вільна митна експортно-орієнтована зона, експортна вільна зона, експортно-орієнтована вільна зона, експортно-орієнтована зона, зовнішньоторгова зона, вільна економічна зона, вільна експортно-орієнтована зона, вільна експортна зона, вільна виробнича зона, вільна торгова зона, вільна зона, промислова експортно-орієнтована зона, інвестиційна зона, зона спільних підприємств, пільгова експортна зона, спеціальна економічна зона, безмитна торгова зона, безмитна зона, зона спільного підприємництва. Це зумовлено тим, що будь-яка організаційна, технологічна чи соціальна новація потре­бує появи нових форм. Різноманітність визначення пов'язана також із тим, що кожна новація в міру свого розвитку та поширення набуває нових рис і невизначених відтінків.

Першою важливою новацією є те, що привілеї та переваги зон замість того, щоб концентруватись на чітко визначеному просторі, були поширені на інші підприємства (місцеві і ті, що належать іно­земцям), які діяли в будь-якій частині країни. Передбачалось, що такі привілеї та переваги (наприклад, валютний режим, податкові пільги) так само позитивно вплинуть на експорт і зайнятість у всій країні, як це було у першій створеній зоні.

Другим важливим відхиленням від початкового задуму є те, що експортно-орієнтовані зони набули також функцію сприяння екс­порту.

Третім важливим явищем стало закріплення місцевих підпри­ємств в експортно-орієнтованих зонах.

Четвертою, новою рисою, є стверджування погляду, що зонами повинні ставати великі території, а не малі промислові анклави. Цей підхід добре відображає сам термін «спеціальна вільна зона», який вживається у цій країні. Подібні зони із самого початку задумуються як великі території (навіть ці­лі провінції). Деякі ж невеликі країни прагнуть розширити свої експортні зони до таких меж, щоб уся територія держави стала однією великою зоною (наприклад, Шри-Ланка та Маврикій).

П'ятою тенденцією, яка ще тільки формується, є перетворення класичних промислових експортно-орієнтованих зон на зони, що спеціалізуються на наданні послуг. В якомусь розумінні це повернен­ня до вихідного поняття зон, котрі спочатку розглядались як «вільні зони» чи «вільні порти», що обслуговували основні морські лінії. З іншого боку, це відображає зростаюче значення сектора послуг в економіці взагалі і ріст попиту на деякі послуги, що забезпечують доступ до інформації (засоби зв'язку, обробка даних, збір і пошук інформації, програмне забезпечення).

Попри всю цю диференціацію можна прослідкувати певні спіль­ні для всіх (чи багатьох) різновидів зон відхилення від концепції їх створення. Зазначимо такі з них: спонтанне поширення зональних привілеїв і пільг на прилеглі території; поступова (й успішна) пере­орієнтація ряду зон на внутрішній ринок, що суперечить самій їх ідеї (продукція, наприклад, вільної зони Манаус у Бразилії майже повністю поглинута внутрішнім ринком); охоплення зонами дуже великої території, а не відносно маленького промислового анклаву (для прикладу, відомі випадки, коли практично цілі держави виявля­лись такими зонами); трансформація виробничої зони в зону із сервісною орієнтацією, що, до речі, підкреслює зростаючу роль сектора послуг в економіці (наприклад, вільна зона Монтего-Бей, Ямайка).