1.3. Політична історія України

Відлік політичної історії України починається від «Історії Русів» — історико-політичного трактату невідо­мого автора кінця XVIII ст. На розлогому історичному тлі у цьому творі стверджується необхідність відновлен­ня та утвердження національної свідомості, права укра­їнського народу на державну незалежність.

Утверджуючи патріотичний пафос «Історії Русів», у XIX — першій половині XX ст. вагомий внесок до полі­тичної історії України зробили М. Костомаров, В. Анто­нович, Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип'якевич, Н. Полонська-Василен-ко та інші видатні мислителі, яких хвилювали сутнісні проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення. У загальному плані най­більш важливими сукупними здобутками, що постають з її історико-політичної творчості, були:

— критична оцінка будь-яких форм деспотизму і по­неволення народу;

22

Політична історія як наука

— осуд системи законодавства і судочинства, покли­каної захищати інтереси панівних сил;

— заклик до боротьби за національне і соціальне ви­зволення українського народу;

— обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи що базується на вселюдській справедливості;

— аналіз самоуправління народу й колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження дер­жавної самостійності українського народу.

У другій половині XX ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений укра­їнської діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

— про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної і східної — християнсько-духовної;

— про те, що процес націотворення, відродження пев­ного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провід­на верства, а й навпаки — знизу вгору, через національ­не самовизначення народу, піднесення його освіти й культури;

— про крах Радянського Союзу внаслідок боротьби за владу в середовищі державно-партійної верхівки, виник­нення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційного утворення опозиційних політичних структур («Радянська Україна з історичної перспекти­ви», 1970).

Певний вклад у розвиток політичної історії України зробили українські дисиденти («шістдесятники»). Спира­ючись на факти і події української історії, вони протисто­яли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницької фор­ми захисту прав людини та ідеали правової держави і гро­мадянського суспільства, самоцінності особистості.

Наприкінці 80-х років XX ст., з початком епохи плюра­лізму і гласності, а особливо після здобуття Україною дер­жавної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися легальне. Упродовж останнього де­сятиліття вагомий внесок у політичну історію України зро-

Політична історія України

били О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І. Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.

Помітну роль відіграло і включення у вітчизняний науковий обіг досліджень з царини історії українського народу, його боротьби за державність, що належать українцям зарубіжжя — О. Субтельному, І. Нагаєвсько-му, Т. Гунчаку та ін. Вступаючи у XXI ст., Україна пере­осмислює минуле з метою переорієнтації соціально-істо­ричного досвіду в площину практичної політики, функці­онування громадянського суспільства на основі поєднання цілеспрямованих і спонтанних рушіїв суспільного розвит­ку. Перехід від утопічних програм майбутнього до його моделювання в сучасний період потребує відмови від будь-якого припасовування минулого до сучасності чи протиставлення сьогодення минулим епохам. За словами російського філософа А. Гулиги, лише така сучасність, яка «відмовляється від усвідомлення своєї переваги над попередніми епохами, йде на виучку до минулого», заслу­говує на назву постсучасність у розумінні «мудра й най­вища сучасність». Саме такий підхід бачиться основопо­ложним для сучасної політичної історії України.

Історичний підхід до політики передбачає вивчення різноманітних явищ політичного життя в їх послідовно-часовому розвитку, виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення й майбутнього. Основою обґрунтування необ­хідності його сучасного використання є теза, згідно з якою розуміння досягнень та невдач на різних історич­них етапах збагачує наші знання про причини і тенден­ції соціальних змін та перманентного розвитку. Точне й цілісне відображення історії передбачає також відтворен­ня певного явища, подій з властивими їм рисами і специ­фікою в конкретно-історичних умовах. Це, в свою чергу, сприяє подоланню проявів волюнтаризму і суб'єктивізму в практично-політичних діях і рішеннях.

Сенс використання історичного підходу стосовно су­часних проблем українського суспільства полягає й у то­му, що в історії соціального порядку, який панував в Україні, починаючи з XVII ст., й особливо його функціо­нування в межах Радянського Союзу, криється історич­ний урок, який неможливо обминути не лише з чисто на­укового погляду. Нинішня непроста ситуація суспільно-політичного розвитку потребує відходу від практики про­кльонів на адресу минулого й переходу до всебічного

24

Політична історія як наука

осмислення досвіду в контексті всіх здійснених у XX ст. спроб змінити особливості людського буття.

Надзвичайної цінності вивчення досвіду минулого України набуває на тлі його зіставлення зі світовим до­свідом, який репрезентують західний і незахідний світи. Будь-яка національна історія залишиться до кінця нез'я-сованою доти, доки вона не буде розглянута у зіставлен­ні з історіями інших національних держав. Заглиблення в цей досвід дає змогу зрозуміти ступінь взаємопроник­нення і взаємозв'язку українського історичного досвіду з досвідом загальноцивілізаційним.

Особливу роль у розвитку політичної історії України відіграє й, напевне, відіграватиме в майбутньому геополі-тична проблематика. Політичні процеси в Україні завжди залежали від геополітичного чинника. Адже Україна пе­ребуває на своєрідному ментальному розломі, одна части­на якої у зв'язку з історико-географічними особливостя­ми більше взаємодіяла зі східними народами і держава­ми, переймаючи їх політичну традицію, інша — мала інтенсивніш! зносини із західним світом, вбираючи в себе європейські соціально-політичні, культурні цінності. Все це спричинило певний вплив на систему ціннісних орієн­тацій українського народу. Просторове розташування дає Україні право на визначення своєї специфічної геополі-тичної ролі — бути зв'язуючим мостом (трансферною зо­ною) між країнами Європи та Азії. Розміри її території, численність населення, промисловий та аграрний комп­лекси, науковий потенціал, природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним положенням дають їй право пре­тендувати на статус великої європейської держави з від­повідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Цілеспрямоване здійснення соціально-політичних пе­ретворень на сучасному етапі передбачає глибоке вивчен­ня історичного процесу в умовах попередніх трансформа­цій з акцентуванням на таких питаннях: конструктивної чи деструктивної ролі свідомості та волі людей, різнома­нітних культурних, ментальних чинників; специфіки розвитку українського соціуму як особливого суб'єкта іс­торії; ступеня впливу геополітичних та інституціональ-них особливостей певних історичних періодів; намагань подолання стихійності розвитку, встановлення контролю над суспільним життям; рівня розвитку самосвідомості, якості та змістового наповнення, витвореного історичною пам'яттю, колективною свідомістю ідеалу досконалого суспільства.

Політична історія України 25

Запитання. Завдання

1. У чому полягає відмінність предмета політичної історії від гро­мадянської історії?

2.3 якими суспільно-політичними змінами пов'язано зародження політичної історії як науки?

3. Обгрунтуйте багатогранність взаємозв'язків політичної історії з політологією та правознавством.

4. Охарактеризуйте особливості політичної історії України як науки.

5. У чому полягають особливості впливу геополітичного положен­ня України на її політичну історію?

2.

Політичні аспекти утворення Київської Русі — середньовічної Української держави (IX—Х ст.)

Києворуська держава — один із найяскравіших полі­тичних феноменів тогочасного світу — започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюро­кратична система, державницька ідея, політичні інсти­тути, політичні механізми розв'язання проблем і про­тиріч) тільки зароджувалися. Та саме в цей період роз­почався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації — суверенної Української держави.

2.1. Слов'янські протидержавні утворення на українських землях

Початки політичної історії України вчені пов'язують із зародженням державотворчих процесів у великих пле­мінних об'єднаннях (союзах племен) передусім на заселе­них полянами землях (Подніпров'я) приблизно в VI— VIII ст. Вони були породжені започаткуванням і розвит­ком торгівлі, що вимагало певних зусиль для налаго-

Слов'янські протодержавні утворення на українських землях

27

дження її, для охорони торговельних караванів, вста­новлення ділових відносин із сусідами. Забезпечити це могла певна політична інституція, якою була на той час влада князя, оперта на дружину (військо). Дружина, по­при виконувані нею охоронні функції, часто вдавалася до походів, маючи від них здобич. Тобто з політичної точки зору тодішня влада мала зовнішні економічні (торгівля), політичні (військові походи, замирення тощо) зносини.

Основним заняттям полян були орне землеробство, скотарство, промисли, ремесла. Головні міста: Київ (центр племінного князівства), Переяславль, Руський, Родня, Вишгород, Білгород, Канів. Вони займали вигід­не геополітичне положення, майже в центрі праукраїн-ської людності, на перехресті важливих торгових шля­хів. Із середини І тис. поляни входили до антського со­юзу, а після його розпаду разом з іншими східнослов'ян­ськими племенами утворили наприкінці VI—VII ст. в Середньому Подніпров'ї нове ранньодержавне об'єднан­ня. У середині VIII ст. вони опинилися під владою Хо­зарського каганату. У 80-ті роки IX ст. полянські землі після захоплення їх князем Олегом стали ядром Давньо­руської держави.

До полян через економічі, політичні й етнічні ін­тереси тяжіли сусідні племена. Найближчими до них були сіверяни, які займали територію дніпровського лі­вобережжя: течії Десни, Сейму, верхів'я Сули, Псла, Ворскли і входили до союзу з полянами. Головні міста:

Чернігів (центр племінного князівства), Любеч, Новго-род-Сіверський. Деревляни займали Прип'ятське Поліс­ся та басейн р. Тетерева. Їх політичний центр — місто Іскоростень.

Союзи племен, на думку істориків, були вже етнопо-літичними об'єднаннями, своєрідними протодержавними утвореннями. З часом (у VIII—XI ст.) вони еволюціонува­ли у значно ширші й дещо чіткіше політичне окреслені об'єднання — «союзи союзів», «надсоюзи». Арабські хро­ніки згадують про три з них: Куяби (Куявія) — очевид­но, Київська земля, центром якої був Київ; Славія — ма­буть, землі ільменських слов'ян, де головним містом у Х ст. став Новгорд; Артанія, якою, за різними версіями, вважають Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Рос­тов Ярославський. Більшість сучасних учених схиляєть­ся до версії, що то була Ростово-Суздальська земля.

С ов ямські протодержавні утворення на українських землях

СЛОВ'ЯНИ у VIII - середині IX ст.

28 Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Традицію княжіння започаткували на київських зем­лях Кий (приблизно V — початок VI ст.), який підтриму­вав зв'язки з візантійським імператором, з великими по­честями був прийнятий у Константинополі, Аскольд і Дир (династія Києвичів), які заснували перше східносло­в'янське державне утворення у Наддніпрянщині. За свід­ченням літописця Нестора, у 860 р. вони здійснили похід на Константинополь. А організувати такий похід могла влада, що вже мала військо (у даному разі — флот), реалізовувала певні політичні інтереси, що теж засвідчує існування ранньої форми державності.

Могутня середньовічна Русь змусила Візантію до укла­дення союзницького договору, за яким Візантія платила Русі щорічну данину, а русичі зобов'язувалися надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Це дало змогу Русі швидко розвиватися, зміцнювати авторитет своєї дер­жави. Вплив Русі на Півдні став настільки відчутним, що Понт Евксинський почали називати Руським морем. З'я­вилися й інші географічні назви з коренем «рус».

Щодо назви «Русь» в історичній літературі було ба­гато суперечок. І донині це питання остаточно не з'ясо­ване. За однією з версій, фінно-угорські племена, які мешкали в районі Лагоди та Новгорода, називали «руссю» (гоиїзі) шведів. Згодом ця назва поширилась на племена, які жили південніше, й прижилася як елемент назви Київської держави. За іншою, слово «русь» похо­дить із Середнього Подніпров'я. Прибічники ще однієї версії вважають, що «руссю» називали тодішню верхів­ку суспільства — воїнів і купців.

На думку академіка П. Толочка, «русь» — слово іра-номовного походження, пов'язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VIII— IX ст. воно поширилось на Середньому Дніпрі й почало означати назву місцевих слов'янських племен. Тому лі­тописець зафіксував, що поляни стали називатись руссю. Тобто, слов'янське плем'я, яке стало ядром давньорусь­кої держави, спочатку називали полянами, потім за ним закріпилася назва «русь». З часом вона поширилася на всі слов'янські племена. Вірогідно, що зі словом «русь» пов'язані й давні імена річок — Рось, її приток Росави й Роставиці. Слово «русь» вживали у двох значеннях: в широкому — на означення всієї території Давньоруської держави; у вузькому — Середнього Подніпров'я. В епоху пізнього середньовіччя існувала назва Мала Русь, яка означала корінну етнічну територію держави.

зо

У приільменських слов'ян осередок державності ви-

ник значно пізніше, сформувавшись навколо Городища,

що поблизу Новгорода. А сам Новгород з'явився лише на

початку Х ст. Це протодержавне утворення контролюва-

ло території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів,

чуді, мері. Варязька експансія помітно прискорила про-

цес формування державності у тому (північному) регіоні,

хоча південноруські землі на сто—двісті років випе-

реджали північні в соціально-економічному та культур-

ному розвитку. Силою меча варяги змусили місцеві пле-

мена платити їм данину, але ті згодом об'єдналися і виг-

нали поневолювачів. Та протистояння серед слов'янсь-

ких правителів, загострення між ними боротьби за владу

призвели до того, що на князювання, як свідчить літо-

пис, у 862 р. було запрошено норманського конунга Рю-

рика, який став правителем Північної Русі.

Отже, протодержави східних слов'ян виросли на міс-

цевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного й

тривалого соціально-економічного та культурного роз-

витку. Але й дотепер існують різні теоретичні міркуван-

ня щодо державотворення на Русі.