256

Міністерство освіти і науки,

молоді та спорту України

В.В. ГОЛОВко

Політична історія України

Київ - 2001

ББК 66.01 П50

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Це одне з перших навчальних видань, що охоплює політичну істо­рію України від її початків до сьогодення. У ньому простежено розвиток ідеї української державності, непоодинокі спроби утвер­дити 'й на різних етапах вітчизняної історії до проголошення Укра­їни незалежною державою.

Головна увага зосереджена на особливостях розвитку політично-правової системи українського суспільства, державного та адмі­ністративно-територіального устрою, політичних режимів, їх внут­рішньої та зовнішньої політики, державної атрибутики та симво­ліки, політичних процесів і ролі в них політичних партій, рухів, лідерів нації, політичної свідомості та політичної культури україн­ського народу.

Для студентів вищих навчальних закладів, усіх, хто прагне пізна­ти особливості політичного розвитку України.

Головко В.В.

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. —

К.: Арт Прес, 2001. – 450 с.

Рецензенти:

доктор історичних наук Б. В. Куценко, доктор історичних наук М. І. Тройка

Зміст

1. Політична історія як наука

1.1. Особливості еволюції

політичної історії 13

1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук 17

1.3. Політична історія України 21

2. ПОЛІТИЧНІ ЗСПЄКТИ

утворЄННЯ КИЇВСЬКОЇ РуСІ —

середньовічної Української держави (IX—Х ст.)

2.1. Слов'янські протодержавні

утворення на українських землях 26

2.2. Теорії походження

Київської держави ЗО

Дані літописи про походження Київської Русі ЗО

Норманська та антинорманська теорії 31

Хозарська гіпотеза 32

2.3. Основні етапи розвитку державності

в Київській Русі 33

Об'єднання земель і племен східних слов'ян 33

Спроби політичної реставрації держави 38

2.4. Політичні наслідки

феодального дроблення Русі

(друга половина XI — початок XII ст.) 42

2.5. Етнічні процеси

в Київській Русі. Питання

про давньоруську народність 45

2.6. Політичний устрій Київської Русі

49 Система політичної влади

49 Місцева влада 50

Міжнародні відносини Київської держави 51

Особливості політичної культури Київської Русі 52

чорний д.м. 3. Політичні наслідки

роздрібнення Київської Русі. Південно-західні руські князівства та їх політика (XII — перша половина XIV ст.)

3.1. Роздрібнення Київської Русі.

Політичне життя у Подніпров'ї 56

3.2. Галицьке-Волинське князівство —

нова європейська держава 60

3.3. Особливості внутрішньої

боротьби в першій половині XIII ст. 66

Західний вектор зовнішньої політики Галицько-волинської держави 70

3.4. Припинення існування Галицько-волинської держави 72

чорний д.м. 4. Українські землі

під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

4.1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського 76

Перехід українських земель під владу Литви 76

Політичний устрій Великого князівства Литовського 78

4.2. Україна у складі Речі Посполитої 81

Політичні причини та наслідки Люблінської унії 81

4.3. Політичне життя в Україні

за часів Речі Посполитої 86

Українська політична,

релігійна думка наприкінці

XVI — на початку XVII ст. 86

Братський рух у боротьбі

за політичну консолідацію

українського суспільства 88

Брестська церковна унія:

політичні причини та наслідки 90

Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму 91

Еволюція українського козацтва 92

семененко в. і.

5. Українська національна

реВОЛЮЦІЯ І СТВНОВЛЄННЯ української державності

5.1. Соціально-політичні передумови української національної революції 100

5.2. Політична культура козацтва

та його лідерів 102

Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу 105

5.3. Державницькі процеси

в Гетьманщині 111

5.4. Політичні тенденції

в українському суспільстві 114

Союз Гетьманату з Московською державою 117

Непорозуміння між Українською державою та Москвою 121

Криза козацької автономії 123 • '

5.5. Розпад Гетьманщини 127

6. Ліквідація української радченкол.о. державності наприкінці

XVII—у XVIII ст.

6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини 134

6.2. Наступ на політичну автономію

України. Правління гетьмага

Івана Мазепи 137

Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи 142

6.3. Гетьман в екзилі.

П. Орлик і його конституція 143

6.4. Продовження процесу

інкорпорації України

до складу Російської імперії 145

6.5. Ліквідація царизмом

автономії України 148

7. Українське національне

відроджєння XIX СТ.

7.1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії 151

7.2. Політизація національного руху 157 в Україні

Зародження перших політичних організацій 157

7.3. Національне відродження

в західноукраїнських землях.

«Руська трійця» 162

Вплив європейської революції 1848—1849 рр. на політичне життя українських земель 163

7.4. Національно-визвольний рух у другій поливині XIX ст. 166

Скасування кріпацтва та реформи в Україні 166

Вплив на українське відродження громадівського руху 170

Народницький рух у 60—80-ті роки 175

Посилення національного руху в західноукраїнських землях 176

Започаткування руху за політичну незалежність України 178

8. Нові тенденції в соціально-політичному житті України на початку XX ст.

8.1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху 182

Новий етап структурування українського суспільства 182

Політична культура доби. Національна символіка 184

ґ, Революція 1905—1907 рр. , Загальноросійські політичні партії в

Україні 186

8.2. Виникнення українських

політичних партій. Розвиток

української політичної думки 187

Соціалістична течія в українському русі 187

Національно-революційна течія 191

Українські ліберали:

програма, тактика 193

8.3. Українські фракції

в парламентах Росії та Австрії 197

Умови парламентської діяльності українців 197

Українські фракції

та українське питання в державних

Думах Російської імперії 199

Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому Сеймі 203

9. Національно-демократична революція в Україні.

Боротьба за державність (1917—1920)

9.1. Створення Української

Центральної Ради

та її політична діяльність 206

Військове будівництво та його роль •6Їг в національно-державному

відродженні України 210

Криза в українсько-російських '"' и відносинах влітку 1917 —

взимку 1918 рр. 213

Причини поразки Української Центральної Ради 220

9.2. Українська держава гетьмана

П.Скоропадського 223

Політична платформа П. Скоропадського 223

Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду 225

9.3. Політика Директорії та її наслідки 229

Директорія УНР у пошуках шлях між націоналізмом і соціалізмом 229

Зміна державницької концепції 231 Занепад Української державності 232

9.4. Більшовицька влада в Україні 235

Тягар «воєнного комунізму» 235 Радянська влада як форма більшовицької диктатури 237

9.5. Національно-визвольний рух

на землях Західної України 240

Творення державності в Галичині 240

Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР 242

10. ПОЛІТИЧНІ рєжими

на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

10.1. Формування та утвердження радянського ладу в Україні

247 Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років 247

Перша спроба використання голоду з політичною метою 251

Перехід до нової економічної політики 252

Кризи непу та їх політичні наслідки 256

Утвердження радянського устрою в Україні в процесі утворення СРСР 257

Політика коренізації 261.

10.2. Політична система України

в 20-ті роки. Становлення

тоталітарного режиму 263

Політичні партії в Україні на початку 20-х років. Встановлення комуністичної монопартійної системи 263

Комуністична партія в політичній системі 267

Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки 269

Створення партійно-державної кадрової номенклатури 278

Підвищення ролі репресивних органів у політичному житті країни 282

Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років 283

Націонал-комунізм 287

10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму 294

Політика індустріалізації та її наслідки 294

Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 рр. 299

Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму 301

Ради в тоталітарній системі 30-х років 304

Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями 306

Посилення ролі репресивних органів у політичному житті 308

Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини 309

Політична та ідеологічна цензура 311

Преса як знаряддя тоталітарної системи 312

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки 314

у Конституція УРСР 1937 р.

як ширма тоталітаризму 318

Творення авторитарного ідеократичного лідера в особі Сталіна 319

Політика у сфері культури в 30-ті роки 320

Насильне утвердження

нової політичної культури

в українському суспільстві 321

Основні риси радянського тоталітарного режиму в 30-ті роки 325

10.4. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами 328

11. ГІОЛІТИЧНЄ СТЗНОВИЩЄ

України напередодні

та в роки Другої світової війни (1938—1945)

11.1. Українське питання в європейській

політиці напередодні та на початку

Другої світової війни 340

Україна в планах нацистського керівництва 340

Укладення пакту про ненапад

та інших документів

між СРСР і Німеччиною 344

Початок Другої світової війни 346

11.2. Україна в перші роки

Другої світової війни 347

Західні землі України під німецькою та угорською окупацією 347

Возз'єднання Західної України з Українською РСР 348

11.3. Політичні процеси в Україні „ в період німецької окупації 351

Напад фашистської • Німеччини на СРСР. Утворення І '•: антигітлерівської коаліції 351

Окупаційний режим в Україні.

ОУН і нацистське керівництво 352

Діяльність підпілля і партизанський рух. Створення УПА 356

11.4. Звільнення України від окупації.

Закінчення Другої світової війни

та її політичні наслідки для України 358

Звільнення України та завершення бойових дій у Європі 358

Початок відбудови народного господарства України та протистояння ОУН—УПА радянському режиму 359

Політичні наслідки Другої світової війни 360

12. КрИЗВ ТОТалІТарНОЇ

системи. Боротьба

за державну незалежність

(1945—1991)

12.1. Посилення сталінського

диктату в Україні в повоєнні роки 362

Зміна геополітичного становища України 362

Наступ реакційних сил на спроби лібералізації політичного режиму

в повоєнні роки 367

12.2. Політична ситуація

в Західній Україні 371

Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях 371

Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом 373

12.3. Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму • і 3

в середині 50-х — середині 60-х років 376

Україна після смерті Сталіна.

Критика культу особи 376

Шістдесятники, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному <" режимові в Україні 383

Зміни в кремлівському 4 керівництві в жовтні 1964 р.

та їх політичні наслідки для України 386

12.4. Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні 388

Посилення реакції в духовному житті 388

Нові тенденції в діяльності українського опозиційного руху 394

12.5. Україна на шляху до свободи

і незалежності (1985—1991) 403

Наростання кризових явищ в політичному житті України 403

Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні 405

Калініченко В. В. 13. РОЗбуДОВВ УгфаЇНСЬКОЇ

незалежної держави (1991—2001)

13.1. Національне пробудження українського народу 425

Проголошення незалежності України 425

Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. 428

13.2. Суспільно-політичне життя

в Україні в 90-ті роки 429

Вибори першого Президента України 429

Політичне становище в незалежній Україні 429

Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р. 436

Вибори до Верховної Ради 1998 р. 440 Вибори Президента України 1999 р. 441

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р. 442

14. ПОЛІТИЧНа СИСТЄМА

України на рубежі XX—XXI ст.

14.1. Особливості політичної

системи на рубежі XX—XXI ст. 445

14.2. Політичні партії в Україні '449

Параметри життєдіяльності політичних партій 453

Література 464

Короткий термінологічний словник 471

Політична історія як наука

На широкому полотні історії людської цивілізації по­літичній тематиці завжди відводилось окремішнє місце й належала неповторна роль. Людство в його розвитку супроводжували різноманітні соціальні потрясіння: кро­вопролитні війни, революції, повстання, злети й падін­ня громадянського духу та суспільно-політичних ідеалів. Аналіз писемних пам'яток і творів мислителів різних країн і народів, незалежно від часового, просторового і особистісного факторів чи форм їх втілення (релігійної, філософської, соціологічної та ін.), засвідчує звивистий, нерідко драматичний шлях організації політичного життя людей і народів.

1.1. Особливості еволюції політичної історії

Політична специфіка на тлі сукупного досвіду людст­ва простежується в загальному руслі світової політичної думки, починаючи з окремих висловлювань і системних підходів Конфуція, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Августина Блаженного, Фоми Аквінського та ін. До полі­тичних проблем, які хвилювали їх, належали питання оптимального правління, суспільної моралі, загального

14

Політична історія як наука

добробуту, ідеальної держави. Вони завжди переймалися тим, як побудувати найсправедливіше, найбільш гармо­нійне суспільство на землі.

Для утвердження політичної історії принципове зна­чення мало арістотелівське розмежування держави й су­спільства. Підійшовши по-новому до розуміння політич­ного життя, Арістотель виділив у ньому:

— політичні відносини;

— безпосередню участь членів суспільства у справах міста-держави;

— життєдіяльність громадян у недержавній (приват­ній) сфері, де пряме втручання держави є не тільки неба­жаним, а й неприпустимим.

Запропонований поділ тривалий час мав значення ли­ше для локальних теоретичних узагальнень. Реальне по­літичне життя ще довго не давало достатнього матеріалу для висновку щодо неідентичності понять і функцій, з одного боку, держави як форми політичного спілкування її громадян та сукупності громадян як суб'єктів економі­чних, моральних, побутових, сімейно-шлюбних та інших відносин і зв'язків — з іншого. Разом з тим підхід Аріс-тотеля на кілька століть уперед визначив необхідність опанування політичної проблематики як окремішньої сфери людського буття, що згодом стало об'єктом для по­літичної історії.

З позиції сьогодення здається, що історія завжди бу­ла насамперед історією політичних відносин. Насправді політична тематика утверджувалась повільно. Формуван­ня ранньої політичної історії як науки розпочалося в Іта­лії епохи Відродження. Виникнення саме в цій країні історичних способів пояснення суспільного життя було пов'язане з поступовим подоланням, починаючи з Данте Аліг'єрі, середньовічних релігійних поглядів на світ. Зо­крема, у праці Нікколо Макіавеллі «Історія Флоренції» (1532) на новій цивілізаційній основі було відроджено арістотелівський республіканський ідеал. Принципове значення мало розв'язання проблеми існування республі­ки в часі — як засобу трансформації традиційного сус­пільства в сучасне — як корабля, що прокладає собі шлях у бездонному морі без берегів. Рушійною силою іс­торії Н. Макіавеллі визначив політичну боротьбу. При цьому він підійшов до проблеми не спрощено, а систем­но, започаткувавши пошуки через політику історичних закономірностей, глибинних причинно-наслідкових зв'язків подій, незалежних від волі й бажання їх учасни­ків. Таке розуміння стало благодатним ґрунтом для роз-

Особливості еволюції політичної історії

15

витку історичного знання загалом і для виокремлення предмета політичної історії.

Епоха становлення Нового часу означала створення владних структур, характерних для абсолютизму, полі­тичне оформлення державності нового типу. Ці процеси супроводжувались небаченими до тих пір революційними потрясіннями від Нідерландської до Великої французької революцій. За словами французького історика Ле Гоффа, епоха злету монархічної держави вивела на авансцену «театру тіней» маріонеток двору й адміністрації, які бук­вально заворожили істориків. А з тих пір, як Вольтер опублікував свою працю «Нові роздуми про історію» (1744), символом віри і догмою цього важливого етапу в загальноісторичних та історико-політичних підходах постала ідея прогресу. Саме вона служила історичному виправданню, легітимації політичних дій, панування і влади. Характеризуючи ідею прогресу як шлях до полі-тизації й ідеологізації суспільного життя, німецький мислитель XX ст. Еріх Фромм зауважив: «Великі Обіця­нки Безмежного Прогресу — передчуття панування над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшого числа людей і необмеженої особистої свободи — живили надію й віру поколінь від самого по­чатку індустріальної епохи».

Багата на творчий доробок історіографія XVIII — по­чатку XIX ст. однак ще не була свідченням панування політичної історії. Епоха Просвітництва уславилась на­самперед творами, метою яких було визначення загаль­них тенденцій історичного розвитку, характеристика рі­зних видів політичних систем. Особливу увагу тогочас­них дослідників — Ш.-Л. Монтеск'є, Е. Фергюсона, А. Гіббона та інших привертала історія Давнього Риму. Поряд з цим почали з'являтися яскраві сучасні історико-політичні твори: Жозе де Местра «Міркування про Фран­цію» (1796), Луї де Бональда «Теорія політичної і релі­гійної влади» (1796), Франсуа де Шатобріана «Історич­ний, політичний і моральний досвід про революції давні й нові, розглянуті у зв'язку із сучасною французькою ре­волюцією» (1797) та ін.

Як окрема наука, політична історія остаточно утвер­дилась лише у другій половині XIX ст. Своєї класичної форми вона набула в німецькій історичній школі. Увага історичної науки до політичної сфери була тоді пов'яза­на з підвищенням рівня національної самосвідомості в межах європейських національних держав. За цих умов політична історія була покликана відігравати виховну,

16

Політична історія як наука

ідеологічну роль. «Історія без політики, — як зауважу­вав німецький історик А. Шлепер, — це просто монаше-ські хроніки». Виходячи з цього, представники німець­кої історичної школи основним предметом дослідження обрали державу й націю, на основі яких вони сформулю­вали проблеми традиції та наступності як чинників, що забезпечують стабільність розвитку держави-нації. Полі­тика у творчості німецьких істориків надовго набула ро­лі домінанти у визначенні форми історичного детермініз­му як системи причинно-наслідкових зв'язків у межах соціально-історичного часу,

Піднятий німецькою історичною школою статус полі­тичної й державної проблематики привернув увагу істори­ків до нових джерел — історичних документів. Особливу роль відіграли наукові пошуки Л. Ранке, автора таких ві­домих творів, як «Правителі й народи Південної Європи в XXVI—XVII ст.» (1837—1845) та «Римські папи, їх церква і держава в XVI і XVII ст.» (1869). Важливим вне­ском в розвиток політизованої ним історичної науки була його дослідницька методика, що ґрунтувалася на таких положеннях: об'єктивна істина утримується насамперед в архівних матеріалах політичного характеру — доповідних записках послів, державних, політичних діячів; чого не­має в документі — не існує для історії.

У XX ст. розвиток політичної історії відбувався одно­часно з її внутрішньою кризою. Це пов'язано з усклад­ненням суспільного й політичного життя, виникненням нових напрямів історичного світорозуміння, пов'язаних з опануванням економічної, соціальної, психологічної, культурної, географічної та інших сфер суспільного роз­витку. Водночас відбувалося поступове зміцнення засад політичної науки, яка в пошуках своєї предметної сут­ності поступово відбирала у політичної історії її темати­ку. Ці чинники, а також, починаючи з 70-х років, ігно­рування головних атрибутів політичної історії — політи­ки, метаоповіді, ідеалу «великого героя», ідеї лінійно-по­ступального розвитку (прогресу) — спонукало до необхід­ності глибокого переосмислення як історії загалом, так і політичної історії зокрема. Одним з перших цю необхід­ність відчув англійський історик А. Тойнбі, який ще у 1946 р. зафіксував зародження нового етапу в розвитку західноєвропейської культури, ознаменованого перехо­дом від політики, що спирається на мислення в категорі­ях національних держав, до політики, що враховує гло­бальний характер міжнародних відносин.

Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

17

У 90-ті роки XX ст., з початком нової хвилі демокра­тизації, пов'язаної з глобальною суспільно-політичною трансформацією постсоціалістичних країн, постала по­треба повного методологічного переосмислення й пере­оснащення політичної історії, її відродження на принци­пово новій основі. Такою основою, поряд з політизацією соціального життя, є активізація пошуків сенсу життя на індивідуально-особистісному рівні, в тому числі й у суспільствах зі збереженням традиційної специфіки. За цих умов політична історія покликана переосмислити минуле, глибоко усвідомивши історичну правду з усіма її суперечностями, а також співвіднести його із сучасністю.

1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

Традиційні атрибути політичної історії, її сучасну оновлену змістову основу складають такі проблеми, як політичні процеси та їх суб'єкти, держава і механізми здійснення політичної влади, політична культура, полі­тична ментальність, політична еліта та ін. Через розумін­ня необхідності опанування зазначеної проблематики як­раз і відбувається в сучасних умовах відродження й ме­тодичне переоснащення політичної історії. Визначаючи предметну специфіку цієї науки, її не слід відривати від загальної історії та від інших історичних субдисциплін, водночас вона повинна співвідноситися з політичною те­орією, що складає основу сучасної політології.

Політична історія — невід'ємна складова загальної історії та по­літичної теорії, що вивчає процеси розвитку політичних поглядів та ідей, формування державних та політичних структур, функціону­вання всієї політичної сфери суспільства в межах національних держав та у загальносвітовому масштабі.

Починаючи з Нового часу, надто із середини XIX ст., політична історія розвивалася у постійній міждисциплі­нарній взаємодії з іншими науками соціального спряму­вання. Така взаємодія дала змогу політичній історії не тільки не відставати від інших близьких до неї дисцип­лін, а й зберігати відповідність часові свого існування, адекватно відображати основні наукові парадигми своєї епохи.

Відносини історії з іншими соціальними науками в різні пепюди.склалались по-різному. Однак більшість ви­значних пїредстазд}^в^^^зд^ноТнЗук|і завжди зберіга-

18 Політична історія як наука

ла віру в органічну єдність зазначених наук. Ця єдність була зумовлена об'єктивними потребами й характером суспільного розвитку в різні епохи цивілізаційного роз­витку людства. Так, в епоху античності й середньовіччя історія існувала й розвивалася у поєднанні з міфологією, релігією, теологією, літературою. В епоху Відродження утверджувався зв'язок історії з географією, мистецтвами, політичною теорією. Від епохи Просвітництва до середи­ни XIX ст. додається зв'язок історії з культурою, лінгвіс­тикою, археологією, точними науками. Друга половина XIX — XX ст. — пік розвитку політичної історії на ґрун­ті пошуків особливостей і закономірностей політичного буття від строго окреслених німецькою школою рамок до плюралістичного інституціонально-проблемного осягнен­ня політичної сфери.

Плюралізм політичної історії — необхідна умова сис­темного розуміння сучасних історичних процесів. Він орієнтований на міжгалузевий дискурс, дає змогу широ­ко охопити здобутки різних наук. При цьому важливо зберегти специфіку історичного світорозуміння, не роз­мити предметну сутність, властиву цій науці. «Плюраліс­тичний характер певного підходу, — як справедливо за­уважує відомий західний економіст Василь Леонтьєв, — полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних підходів, а в готовності переходити від одного типу інтер­претації до іншого».

В сучасних умовах політична історія співіснує в над­звичайно згущеному просторі динамічного розвитку інших історичних субдисциплін та функціонування соці­ально-гуманітарних наук. Вона тісно взаємодіє з політо­логією, археологією, джерелознавством, політичною пси­хологією, політичною філософією, політичною соціологі­єю, правознавством, економічною теорією, географією та ін. Найважливішим є зв'язок з політологією, яка живить її методологією пізнання політичних процесів у їх істо­ричному розвитку.

Політологія (грец. роїіііка — державні й суспільні справи і Іо^оз — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика та її відно­сини з особистістю і суспільством.

З політології політична історія черпає основні катего­рії, поняття, які сприяють пізнанню історичної плиннос­ті політичного процесу під різними кутами зору та в різ­них вимірах. Передусім політична історія зосереджуєть­ся на особливостях функціонування політичних систем суспільства на різних етапах їх розвитку, оскільки вони

Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

являють собою сукупність політичних відносин, політич­них процесів, політичної культури, які забезпечують пев­ний соціально-політичний порядок.

Будучи важливим елементом суспільної системи, політична система активно взаємодіє з економічною, со­ціальною сферами, ідеологією, етичною, правовою під­системами, значною мірою зумовлюючи їх особливості та зазнаючи водночас на собі їх впливу. Її історичні особли­вості, напрями розвитку зумовлюються загальними істо­ричними процесами, діяльністю суб'єктів політики. Структура її багатогранна і складна, в якій одним із най­головніших елементів є політична влада, що означає здатність і можливість справляти вплив на політичну по­ведінку і діяльність людей за допомогою волі, авторите­ту, права, насильства. Реалізується вона у формі плану­вання, координації, керівництва, управління, контролю. Її суб'єктами є держава, індивіди, лідери різноманітних інституцій, організацій (партій, громадських об'єднань).

У свою чергу політична влада є наслідком реалізації політичними силами своїх політичних інтересів — чин­ників, які зумовлюють суспільну діяльність людей, спіль­нот, об'єднань щодо здобуття, утримання, перерозподілу державної влади. Зміст їх зумовлюється місцеперебуван­ням щодо влади, ставленням до неї: боротьбою за здобут­тя, можливостями реалізації, намаганням утримати її. Політичні інтереси є однією із суттєвих характеристик по­літичних сил — формальних або неформальних об'єд­нань суб'єктів політики, які виражають і захищають ін­тереси конкретних соціальних груп, верств населення і здатні впливати на владу, контролювати, реалізовувати її.

Систему політичних сил, як суб'єктів політичної істо­рії, складають держава, політичні партії, рухи та інші організації. Взаємодія, зіткнення політичних сил, зумов­лені відмінностями політичних інтересів, формують полі­тичні процеси в суспільстві, що являють собою сукуп­ність дій суб'єктів політики щодо реалізації своїх ін­тересів та можливостей у сфері влади. Політичний про­цес є стрижнем політичного життя суспільства, що включає взаємовідносини індивідів, спільнот, політич­них інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. Постає воно разом з утворенням у суспільстві різ­номанітних груп інтересів, складаючись із діяльності по­літичних суб'єктів, політичних відносин, будучи залеж­ним від структури влади, типу політичної системи, полі­тичного режиму, виробляючи певні політичні погляди, норми, принципи й водночас підпорядковуючись їм.

20

Політична історія як наука

Особливості політичного життя зумовлюються рівнем по­літичної свідомості, політичної культури, політичної ети­ки суб'єктів політики — важливих елементів політич­них пріоритетів, тобто найважливіших, першочергових політичних інтересів і цінностей суб'єктів політичної си­стеми суспільства.

Пізнанню історичних особливостей політичного роз­витку певного народу сприяє вивчення політичної теорії, стрижнем якої виступає політична думка. Досягнення й часто випереджають політичну практику, служать їй, формуючи нерідко інструментарій політики.

Політична думка є узагальнюючою, цілеспрямова­ною діяльністю у формі понять, категорій, доктрин з ме­тою пізнання політичних зв'язків, форм і функцій полі­тики і влади, політичних процесів, інститутів, політич­ної стратегії і тактики, політичної культури. Вона — важливе джерело творення нових ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Не менш активно послуговується політична історія ка­тегоріями і поняттями, що належать одночасно до царини політології і правознавства. Найуживанішим серед них є поняття «держава» — базовий інститут політичної систе­ми і політичної організації суспільства, покликаний забез­печувати його життєдіяльність, здійснення політичної влади. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у політич­ний вжиток було запроваджено політико-правове поняття «правова держава», яке засвідчило розвиток цієї форми політичної влади в контексті демократичного розвою людства. Мислиться вона як найдемократичніша цивілі­зована держава, в якій забезпечені верховенство права, надійний правовий захист особи, взаємна відповідаль­ність особи та держави.

У процесі пізнання глибинних закономірностей полі­тичних процесів, подій і явищ політична історія активно використовує також методологічний арсенал політичної філософії — однієї з галузей філософського знання, пред­метом якої є фундаментальні засади, сутність політики. Стрижнем її проблематики є політика і влада як основні засади співіснування людини й суспільства, суспільне буття політики, формування політичних цілей та ідеалів, сутність політичної свідомості та ін.

Політична історія спрямовує свій погляд не тільки на події, явища, процеси, які відтворюють динаміку, тен­денції суспільного життя. Значною мірою її цікавлять со­ціальне буття народу, політичні, світоглядні цінності, в

Політична історія України

21

осмисленні яких вона вдається до інструментарію полі­тичної соціології, що вивчає політику як сукупність по­літичних інститутів, відносин свідомості.

Мотиви вчинків політичних лідерів, груп, спільнот стають зрозумілішими історикові, який розглядає їх з позицій політичної психології, предметом якої є психо­логічні компоненти політичної поведінки індивідів, груп, спільнот. Психологія допомагає історикам відкривати значення таких явищ культури, як міфи, епос, релігія. Певну роль у відтворенні історичного часу відіграла так звана «розуміюча психологія» як метод пізнання людей минулого, їх емоцій і політичної свідомості.

Отже, комплексний характер сучасного розвитку по­літичної історії пов'язаний з тим, що вона, з одного бо­ку, сміливо виходить за межі класичного історичного стилю і не обмежується висвітленням проблематики по­літичної сфери, охоплює собою економічну, соціальну, правову, культурно-духовну та інші сфери суспільного життя — з іншого. Саме такий підхід до розуміння суча­сної ролі й характеру предмета політичної історії дає змогу утвердитись їй як науці, здатній не лише поясню­вати віддалені в історичному часі та наближені до сього­дення події, а й стимулювати новітні суспільно-політич­ні явища і процеси.