Українська культура другої половини хvі –хvііі ст.

1. Загальна характеристика періоду. Тенденції культурного поступу

2.Культурно-національне піднесення другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

3.Соціальна та побутова культура українців

4.Розвиток освіти, науки, мистецтва та книгодрукування

Загальна характеристика

періоду. Тенденції

культурного поступу

Друга половина ХVІ – ХVІІІ ст. – велика епоха, у межах якої український народ пройшов декілька самостійних етапів свого розвитку. Це польська доба, національно-визвольна революція середини – другої половини ХVІІ ст., доба Гетьманщини та ліквідації автономії України в складі Російської імперії. Однак, за рядом тенденцій соціально-економічного, політичного, релігійного та культурного розвитку друга половина ХVІ – ХVІІІ ст. становить цілісну епоху. У даних хронологічних межах відбувалася боротьба українського народу за національне, соціальне та релігійне визволення, в аграрному секторі завойовувало позиції козацько-селянське землеволодіння. Зрештою, у культурному поступі впродовж другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. визначальною тенденцією стало поширення ідей гуманізму і просвітництва.

Об’єктивною основою гуманістичної спрямованості суспільної думки була боротьба українського народу за соціальне та національне визволення. Соціальне та національно-релігійне гноблення та протидія йому з боку широких верст населення акцентували увагу на проблемах реальних людей і водночас сприяли усвідомленню спільності історичної долі, а з ним і кристалізації національної свідомості українського народу. В усній народній творчості (передусім думах) були підняті та оспівані загальнолюдські проблеми: прагнення та боротьба за свободу, любов до співвітчизників та до Батьківщини загалом.

Утвердження ідей гуманізму, а згодом і просвітництва в світогляді українців також припало на другу половину ХVІ – ХVІІІ ст. Їхній вплив позначився фактично на всіх сферах життя, визначав уявлення про характер та напрямки поступу соціального та політичного ладу, проблематику літературних та наукових творів. Започаткування та розвиток книгодрукарства вніс революційні зміни в систему інформаційних комунікацій і сприяв фіксації і поширенню гуманістичної ідеології.

У першій половині ХVІІ ст. в суспільній свідомості сформувалося бачення окремішності українського народу та його права на самостійне державно-політичне існування. Про це свідчить вживання у народних думах та офіційних документах поняття „українці” та „Україна”, поступове формування уявлення про „руських людей” різних віросповідань (що свідчить про спроможність національної ідентифікації людей, а не визначення їх належності лише за релігійними чи соціальними ознаками), зосередження уваги літописних пам’яток передусім на подіях в українських землях. Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького, існування Гетьманщини посилили в українського народу усвідомлення своєї самостійності і цілісності. Входження до складу одновірної православної Росії, розчленованість українських земель, згодом ліквідація автономії України не зупинили процес розвитку національної самосвідомості. У ХVІІІ ст. вітчизняна література зафіксувала територіальну, політичну та етнічну самостійність українців по відношенню до білорусів і росіян (Літопис Григорія Грабянки, праці Феофана Прокоповича, „Історія русів” невідомого автора, ін.), а термін „українці” поширився в якості самоназви українського народу. Уявлення українців про свою національну приналежність добре проявилися в 1767-1768 роках у ході виборів та роботи Законодавчої комісії Російської імперії зі складання нового зводу законів. Певна частина населення вважала, що скликання комісії та вироблені нею закони стосуються тільки Росії, а українців туди запрошують лише як досвідчених юристів і порадників. Обрані від України депутати, незважаючи на глибокі розбіжності між собою, викликані соціальним становищем, відкрито позиціонували себе як таких, що представляють інтереси України, а не лише конкретних суспільних прошарків. Вони демонстрували добре знання історичного минулого українського народу, консолідовано виступали за повернення колишніх прав, здобутих у часи Хмельниччини та Гетьманщини.

Існування українців як окремої національної спільноти було добре помітним із ззовні – серед інших народів. На початку ХVІ ст. австрійський посол С.Герберштайн відрізняв різні частини Русі і називав Росію Московією, а українські землі – Рутенією, її мешканців – русинами. Наприкінці ХVІ ст. в офіційних актах польського короля Стефана Баторія щодо українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, вживався термін „Україна”. У першій половині ХVІІ ст. французький інженер Г.Л.Боплан назвав свою працю, присвячену становищу українських земель, „Опис України …” і досить чітко окреслив їх територію, яка наближена до сучасних етнографічних кордонів України. У липні 1651 року одна з англійських газет повідомляла про „край козаків, що називається Україною”. Наприкінці ХVІІ ст. німецький вчений Йоган Гербіній у своїх працях чітко відокремлював Україну від Росії. Першу він називав Руссю, народ її – рутенами, а другу – Московією. При цьому згадав і про поширення народної назви Русі – Україна. Історією українського народу, його відносинами із своїми сусідами: Польщею, Туреччиною, Росією – цікався видатний французький філософ Вольтер

У політичній культурі українців розвивалося уявлення про право на свою державно-політичну самостійність. У першій половині ХVІІ ст. у ході козацько-селянських повстань постало питання про автономію України в складі Речі Посполитої, а згодом і державний суверенітет. Напередодні Хмельниччини, у 40-х роках ХVІІ ст. в народних масах ширилася ідея про прихід „нашого руського короля”. У часи Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького державно-політична самостійність України стала реальністю.

Для українців другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. було характерним усвідомлення себе як складової усього православного слов’янства. Принцип єдності з усіма слов’янами простежувався в різних формах. У політичній сфері була популярною ідея слов’янського братерства і взаємодопомоги. Її дотримувалися відомі культурні, наукові та політичні діячі – Лазар Баранович, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Павмо Беринда, Петро Сагайдачний. У ході Національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького та укладення в 1654 році україно-російських домовленостей вона змогла реалізуватися і утвердила в політичній культурі принцип „подвійної лояльності”. Він передбачав усвідомлення свого права на державність, поєднане з визнання існування спільної для українців і росіян монархії.

Історична свідомість вказувала на спільне походження слов’ян, які у давні часи були об’єднані у Київській Русі під владою князівської династії Рюриковичів (на це вказують історичні праці: „Синопсис” Інокентія Гізеля, козацькі літописи, ін. твори). Належність до однієї віри – до православ’я – також духовно поєднувало українців з іншими народами-одновірцями, служило базою для широких контактів у церковно-релігійній та освітній сфері.

Іноземне поневолення слов’янських православних народів сформувало уявлення про спільні інтереси слов’янства, культивувало ідею взаємодопомоги та спільної боротьби, необхідності державного єднання в майбутньому. Державне існування російського народу, який єдиний серед православних народів спромігся створити свою державу, виробило бачення Росії як захисника православного світу. Водночас перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та католицької Речі Посполитої виробило в українців здатність до засвоєння західноєвропейських досягнень і цінностей. Це відкривало можливості поставити їх на службу не лише українському народу, а й православного світу в цілому.

Однією з ключових проблем тієї епохи було сусідство з кримськими татарами та Османською імперією. Це сусідство позначалося на усіх складових суспільного життя, у тому числі й соціальному устрої українських земель та культурі українців.

Вказані особливості історичного розвитку українських земель визначили характер культурного поступу України впродовж другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. Характер культури зумовлювався внутрішніми тенденціями суспільного розвитку та можливостях культурного обміну з православним і західноєвропейським (католицьким, протестантським) та ісламським світом. Внутрішні тенденції сприяли виробленню консолідованих цінностей, ідентифікації власних досягнень та уподобань за національними ознаками. Зовнішній світ давав можливість запозичувати досягнення інших народів і передавати їх іншим слов’янським народам на засадах взаємодопомоги, спільності інтересів та культурного обміну.

Культурно-національне

піднесення другої половини

ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

У другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. відбулася активізація культурно-національного життя. Вона була викликана появою у суспільному розвитку якісно нових культурних явищ, які безпосередньо позначалися на характері соціального, релігійного та політичного життя українців. Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. – була періодом утвердження ідей гуманізму, активізації церковно-релігійного православного руху, розбудовою освітніх закладів. У цей же період відбулося піднесення соціальної та національної боротьби з іноземними поневолювачами, яка, з одного боку, виступала об’єктивною основою появи нових соціально-культурних тенденцій, а з іншого, черпала свої морально-психологічні сили в них.

Крім народних дум, усної народної творчості в цілому, виразником ідей гуманізму стала творча діяльність. письменників-полемістів. Це група громадських діячів, письменників і філософів, які у своїх творах обстоювали право українського народу на свою мову, віру, розбудову церковного життя та освіти, захист соціальних інтересів. Найбільш відомими письменниками-полемістами були Іван Вишенський, Іов Борецький, Ісайя Копинський, Захарія Копистенський та інші. Ідеї гуманізму як форма світосприйняття, що існувала поряд з релігійним світоглядом, була цілком органічною для українців і, очевидно, не вступала у конфлікт з християнською ідеологією. Свідченням глибокого проникнення гуманізму в суспільну свідомість є зображення людей на іконах тієї епохи: козаків, старшини, жінок, що вказує на високу повагу і пошанування не лише святих, а й цілком земних істот, їхніх якостей і долі. Поєднаність божественного і суто людського добре проступає у виголошеному козацьким полковником Іваном Богуном свого життєвого принципу: „Скидаю шапку лише перед богом, – говорив він, – та й то за власною охотою”.

Утвердження авторитету православ’я, захист інтересів людей православної віри, контроль громадськості над діяльністю священнослужителів знайшли своє вирішення у формі діяльності братств. Братства – об’єднання православних міщан для надання одне одному допомоги, представлення і захисту інтересів перед міськими властями, створення умов для відправлення релігійних обрядів, сповідування віри. Для виконання своїх завдань вони відкривали лікарні, друкарні, школи.

Братства почали виникати у 80-х роках ХVІ ст. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. були засновані в Рогатині, Городку, Галичі, Сатанові, Вінниці, Дрогобичі, Кременці, Луцьку, Немирові, Лубнах, Києві та інших містах. Братствам належить визначна роль у розбудові освітнього простору українських земель. Для виховання молодого покоління у православному дусі братства засновували школи – колегії. Відомо близько 30 таких шкіл. У них навчалися діти різних прошарків населення: шляхти, духовенства, міщан, козаків. Найбільш відома Київська братська школа, яка була відкрита в 1615 році. У ній працювали визнані вчені-гуманісти і просвітителі: Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський, Тарас Земка та інші.

Друга половина ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – період зародження вищої освіти в Україні. Першим вищим навчальним закладом вважається Острозька школа (Острозька академія), яка була створена в 1576 (або в 1578-му) році князем В.К.Острозьким. У 1632 році Київська братська школа була об’єднана з гімназією при Печерській лаврі і таким чином було засновано Київський колегіум (Київську колегію). Цей навчальний заклад працював за зразком вищої школи, мав потужний науково-педагогічний колектив і давав добру освіту. У колегіумі викладалися філософія, історія, математика, астрономія, слов’янська, грецька, латинська і польська мови.

Вагому роль у збереженні та розвитку української культури відіграло козацтво. Існування козацького стану було формою етнокультурного самозбереження і захисту українського народу. Вільні військові православні „руські люди” мали змогу обстоювати себе як носіїв відповідної культури. З козацтвом безпосередньо пов’язана розбудова церковно-релігійного життя. Після укладення Брестської унії 1596 року православна церква лишилася своїх ієрархів і як організація була фактично ліквідованою. У 1620 році козацький загін під керівництвом Петра Сагайдачного забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який у Києві висвятив митрополита київського і галицького та шістьох православних єпископів. Дякуючи підтримці козацтва польський уряд, католики та уніати не змогли перешкодити відновленню православної церкви. У 1633 році польський сейм офіційно визнав право православної церкви на існування.

Відновлена православна церква освячувала боротьбу українського народу за визволення від влади католиків та уніатів. Митрополит Іов Борецький від імені „народу руського” в 1621 році написав трактат під назвою „Протестація”. У ньому піддалися засудженню запровадження унії, утиски православних та обстоювалося право православних на свою віру і церкву. Наступний митрополит Петро Могила організаційно і теоретично зміцнював православну церкву, зробив з неї справжнього виразника інтересів українського народу.

Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. – епоха духовного, соціального та церковно-релігійного зміцнення українського народу. Нові гуманістичні цінності та здатність їх захистити шляхом церковної, освітньої і воєнно-політичної самоорганізації створювали умови для самоствердження та подальшого культурного поступу.

Соціальна та побутова

культура українців

Феодальна аристократія польського періоду за своїми устремліннями та формами поводження, способом життя намагалася наближатися до католицької шляхти. У шляхетському середовищі виробився стереотип про непрестижність належності до православ’я. Воно асоціювалося з неповноцінністю, відсутністю умов кар’єрного зростання, матеріальними негараздами. Це зумовлювало окатоличення та ополячення української феодальної знаті.

Внаслідок широких станових прав польської шляхти, остання мала серед європейської аристократії найвищі амбіції в облаштуванні свого життя. Шляхтою сповідувався культ заможного, комфортного життя, стремління перевершити інших за рівнем благополуччя та широти дозвілля. Шляхтичі намагалися не відстати одне від одного за кількістю слуг, карет, одягу, влаштованих гулянь, асортиментом харчів.

Для шляхти було характерним вирішувати свої матеріальні проблеми шляхом набуття земельних пожалувань, кар’єрного зростання, впливу на зовнішньоекономічну політику держави для створення вигідних умов продажу сільськогосподарської продукції, розширення станових прав на землю, селян, міста. Водночас серед частини шляхти у зв’язку із зацікавленістю в зростанні товарності своїх феодальних маєтків проявився інтерес до організації господарської діяльності. З ХVІ ст. феодали розпочали знайомитися з економічною літературою та створювати фільварки – багатогалузеві товарні господарства, робота яких забезпечувалася працею підневільних селян. Питання станової честі не дозволяли шляхті безпосередньо займатися господарською діяльністю, однак вона це робила за допомогою орендарів та своїх службовців.

Після входження українських земель до складу Російської держави козацька старшина намагалася отримати статус привілейованої верстви. Вона набувала земельні маєтності, змушувала селянство виконувати феодальні повинності, старалася не допускати у своє середовище вихідців з інших суспільних прошарків. Старшина намагалася за зовнішнім виглядом наблизитися до польської шляхти. Водночас стремилась породнитися з російським дворянством. З часом козацько-старшинські сім’ї стали наслідувати спосіб життя російських дворян. З середини ХVІІІ ст. подібно до росіян стала переходити на західноєвропейські зразки одягу, будувати кам’яні будинки, купувати дорогі меблі, карети (зазвичай, англійські та німецькі), предмети домашнього облаштування, споживати дорогу та імпортну їжу. Щоправда в частині хатнього господарства та асортименту харчування нововведення просувалися повільно.

Впродовж другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. козацька старшина постійно ставила перед російським царизмом питання про надання їй прав привілейованої верстви. Шляхом вірної служби її представники в індивідуальному порядку набували статусу дворян. На кінець ХVІІІ ст. увесь загал козацької старшини урівнявся в правах з російським дворянством.

У політичній культурі старшини виробився принцип, який одержав назву „подвійної лояльності”. Він передбачав уявлення про природне право українського народу на свою державу і водночас визнання спільної православної монархії для українців і росіян. Щодо державного устрою української держави думки соціальної еліти, як правило, тяжіли до аристократичної республіки на чолі з виборним гетьманом. Водночас і повне народоправство за зразком Запорізької Січі також діставало прихильність певної частини старшини. Не виключався і варіант монархії – спадкового гетьманату. Проявлялася варіативність і щодо зовнішньополітичних орієнтацій. Крім союзу з Російською державою, у різний час старшиною розглядалися можливості протекторату над Україною Польщі, Туреччини, Швеції.

Серед ціннісних орієнтацій козацької старшини в політичній сфері – переконаність у своєму праві мати владу і представляти політичні інтереси Гетьманщини, збалансованість повноважень місцевих і центральних державних органів, повага до закону у міждержавних відносинах. Серед певної частини соціальної еліти, вихованої в традиціях Хмельниччини, щиро сповідувався патріотизм – готовність до самопожертви за ради своєї батьківщини – Русі-України, загальносуспільних інтересів. Засадничим принципом обґрунтування своїх політичних уподобань виступало звернення до історичного досвіду. Культ минулого давав старшині моральне право обґрунтовувати вимоги до життя в сьогоденні і майбутньому. При цьому незаперечним авторитетом користувалася постать гетьмана Богдана Хмельницького та наслідки Визвольної війни, які відкрили шлях новим соціальним відносинам та утвердженню державно-політичної самостійності України. Освячування епохи Хмельницького надавало законності претензіям старшини на політичну гегемонію, на власну державу та договірний характер відносин з Росією.

Свої державно-політичні уподобання старшина стремилася реалізувати, головним чином, дипломатичними шляхами. Намагання отримати від російського царизму статус дворянства змушувало її утримуватися від рішучих заходів зі збереження автономних прав Гетьманщини.

Господарська підприємливість не вважалася непристойним для козацької старшини, чи витвореного з неї дворянства, заняттям. Представники соціальної еліти приділяли предметну увагу організації своїх маєтків, влаштовували промислові заклади, займалися торгівлею.

Шляхетські та старшинські хати і садиби відзначалися простором і багатством. Будинки розташовували на високих місцях, як правило, біля річки і лісу. Навколо зводилися укріплення: рови, вали, частокіл, башти. Усі будівлі споруджували з дерева, у ХVІІІ ст. – все частіше із каменю. Панські будинки складалися з просторих сіней, покоїв та приміщень для слуг (останні могли розташовуватися окремо від оселі пана). Столова, світлиця, спальня та інші кімнати служили помешканнями для панів. Щоправда, у незаможних та середніх за статками шляхтичів, а також козацької старшини облаштування будинків тривалий час було досить скромним. До середини ХVІІІ ст. їхнє житло мало чим відрізнялося від осель багатих козаків і міщан. Лише зовнішній вигляд старшинських хат був дещо в декоративному відношенні привабливішим, ніж інших категорій населення. Як правило, старшина проживала в звичайних хатах на дві половини (сіни та по бокам кімнати). Однак впродовж ХVІІІ ст. оселі козацької старшини поступово набували розкішного характеру. Липові і дубові лави та столи замінювалися вишуканими меблями. На стінах найчастіше розвішували ікони, рідше портрети господарів будинку, а також гетьманів, як правило Хмельницького і Полуботка, зустрічалися й краєвиди. Біля шляхетських та старшинських осель розташовувалися квітники, садки, інколи і звіринці з екзотичними тваринами і птахами, лавки для відпочинку. Неподалік від житлових приміщень зводили господарські будівлі.

Селянство. В епоху, коли безправність та покора вважалися цілком природним явищем, українські селяни мали досить нетрадиційний соціально-економічний світогляд. Неконтрольованість з боку урядів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої порубіжних земель, козаччина, формування козацько-селянського землеволодіння виробили у хліборобів уявлення про цілковиту нормальність для селянського стану особистої свободи, прав на вільний вибір господарських занять, на земельну власність, результати своє праці. У ході селянської війни часів Хмельниччини був витворений соціальний устрій, якій відповідав стремлінням селянських мас і виражався в принципі: вільна праця на своїй землі. Селяни вважали своє право на особисту свободу і право на землю природними, цілком законними. З часом на перешкоді реалізації соціальних цінностей селянських мас стала козацька старшина, яка поступово запроваджувала феодальні порядки. За таких умов селянство міцно трималося за соціальні досягнення часів Хмельниччини, його історична свідомість зберігала сутність суспільних перетворень середини ХVІІ ст. і тому посягання на особисту свободу та земельні володіння розглядалися ними як неправомірні, незаконні. Водночас просування практики феодальних повинностей зробило їх менш радикальнішими. З середини ХVІІ ст. в уявленні селян стає припустимим помірне відбування роботи на панів, яке б не перешкоджало особистій свободі та праці на власній землі.

Політична культура селянства, сформована під впливом общинних традицій, козацького самоврядування та подій Визвольної війни ХVІІ ст., передбачала відповідальність обраної народом влади перед суспільством, її залежність від волевиявлення народних мас, можливість усунення і переобрання посадовця любого рангу. Соціальна увага селянства щодо політичного життя включала як діяльність місцевих органів правління, так і центральних. На місцевому рівні хліборобів цікавила чесність і справедливість керівників (голови громади, війта, пана, священика). Щодо вищого керівництва в селянському середовищі існувала віра в доброго главу держави – гетьмана, царя, які здатні заступитися за вольності простого народу. Справжнім втіленням ідеалу державного діяча виступала постать Богдана Хмельницького, яка добре закарбувалася в історичній пам’яті і уособлювала соціальні досягнення селянства. Селяни вважали, що Хмельницький – пророк їхнього щастя, який за статусом входить у близьке оточення Бога. Останнє в свідомості селянства служило незаперечним аргументом на користь збереження соціальних результатів Визвольної війни ХVІІ ст. Однак, посилення владних повноважень козацької старшини та російської адміністрації постійно звужувало можливості реалізації політичних уявлень селян.

У матеріально-побутовому відношенні селянство знаходилося у врай скромних умовах і очевидно відзначалося невибагливістю до домашнього облаштування. Як і раніше, селянські оселі були дерев’яними або глинобитними. У якості покрівельного матеріалу все частіше використовували солому. Найгірший варіант селянської оселі передбачав проживання в одній хаті людей і домашніх тварин, відсутність коминів у печей та отвори у стінах для виходу диму. Щоправда практикувалося розділення хати на три приміщення: для тварин, людей та інвентаря. Однак, кордони між ними були умовними і біля печі поруч з селянами грілися й їхні коні, корови, вівці, кури, гуси та інша живність. Але з ХVІ ст. все частіше селянами будувалися спеціальні господарські будівлі – клуні, хліви, курники, комори, тощо і, таким чином, набував поширення роздільний характер проживання людей та розміщення тварин. Практикувалися і печі з димарями. У найбільш заможних і дбайливих господарів комини були з дахами для попередження проникнення вологи. Скляні вікна в селянських хатах траплялися нечасто. Шибки робили з напівпрозорого тоненько обробленого каміння. Часто для вікон використовували риб’ячі міхури.

Козацтво. У середовищі запорізького козацтва сповідувався комплекс моральних принципів громадського життя, ґрунтованих на християнській ідеології. Серед них – стримане, а то й презирливе ставлення до матеріального збагачення, колективізм, взаємодопомога, православний патріотизм. Козацтво розглядало себе як захисника християнського світу від ісламської загрози, бачила в боротьбі з татарами і турками свою історичну місію. У зв’язку з цим козаки вважали характер свого життя найбільш гідним способом служіння Богу і Батьківщині. Воєнна звитяга і здобичництво, заступництво громади за свого побратима у разі необхідності, захист втікачів, які шукали притулку на Запоріжжі, виступали в козацькому середовищі незаперечними соціальними нормами.

Головне джерело свого утримання козаки бачили у воєнній службі. У матеріальному житті запорожці дотримувалися скромності, рівності в фінансово-матеріальному забезпеченні, недоторканості приватної власності членів козацького товариства та мирного населення, подорожніх, колективного способу вирішення господарських питань. Володіння Запорізької Січі вважалися спільною власністю, промислова діяльність на її території (рибальство, мисливство, тощо) здійснювалася козаками разом. Воєнну здобич було прийнято ділити порівну. Крадіжки жорстоко каралися. До матеріальних благ козаки ставилися із підкресленою зневагою. При цьому однією з ознак зараження користолюбством вважалося одруження. Одружені козаки розглядалися як нижчі за соціальним статусом у порівнянні з неодруженими.

Ці та інші норми життя запорожців мали у своїй основі погляд на козацтво як непорушну цілісність, як братство. Звідси випливали їхні уявлення про відносини між собою, моральні зобов’язання перед громадою та принципи поведінки.

Для городового та реєстрового козацтва моральні норми запорожців, у тій чи іншій мірі, були близькими. Крім них принципове значення мали законодавче закріплення за ними статусу вільних військових людей, права на самоврядування, цінності свободи у виборі економічної діяльності, господарської незалежності.

Поповнення козацьких лав вихідцями з шляхетського середовища зумовлювали поширення соціальних устремлінь характерних для феодального класу. Цьому сприяв і воєнний спосіб життя козаків. Він виробив у козацькому середовищі принцип вирішення матеріальних проблем за допомогою військової служби – т.зв. „козацький хліб”: грошові винагороди за виконання обов’язків, воєнна здобич. Схожий підхід до джерел матеріально-фінансового забезпечення був і в шляхтичів, що сприяло формуванню у козаків рицарського самоусвідомлення. Воєнний характер життя та викликана ним непевність у майбутньому викликало в козаків устремління до безтурботності в перервах між походами і виробляло культ гультяйства: схильність до лінощів, пияцтва. Водночас поповнення козацтва селянським елементом зумовило сповідування серед значної частини козацького загалу хліборобського ідеалу буття – працелюбства, особистої свободи, права на землю та результати своєї праці.

Козацтво ХVІІІ ст. в умовах поступового відновлення феодальних порядків стремилось до збереження свого статусу особисто вільних людей, які мають свободу у виборі занять і форм організації своєї верстви – можуть залишатися воєнними людьми, мати Запорізьку Січ, інші самоврядні органи, займатися землеробством та промислами. Однак, такі уявлення не вписувалися в сценарій суспільного розвитку, який сповідувала козацька старшина і російський царизм.

Існування козацької верстви позначилося на принципах соціальної поведінки усіх категорій українського соціуму. У козацтві шукали порятунок і селяни, і міщани, і шляхта. Козацьке становище виступало формою захисту соціальних інтересів представників різних прошарків і всього „народу руського”, що зміцнювало і піднімало його суспільне значення. Водночас така ситуація призупиняла самоствердження і розвиток інших верств (передусім міщанства), які, певною мірою, вирішення своїх проблем перестали бачити у відстоюванні своїх прав. Набуття нового соціального статусу, або ж просто соціальна пасивність і пристосуванство (якщо відсутня можливість переміщення в іншу суспільну верству) виступали для них засобом досягнення належних умов життя.

Міщани. У часи Речі Посполитої православне населення міст поступово позбавлялося прав на участь в органах самоврядування, заняття певними видами ремесел і торгівлі, сповідування своєї віри, і навіть вільно обирати місце свого проживання. Православна частина міщан швидко розорювалася, опускалася у своєму соціальному статусі, окатоличувалася і ополячувалася, втрачала ознаки належності до українського народу. Події Визвольної війни принципово змінили статус православного міського населення. Православні мешканці стали повноправними господарями українських міст, отримали можливість реалізувати себе в усіх сферах життя: ремеслі, торгівлі, органах самоврядування. Протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. сформувалися нові родини, клани, династії православних міщан, які посіли ключове місце в організації ремесла і торгівлі та управлінні містами.

Для міщанського середовища була характерною турбота про умови торговельно-ремісничої діяльності, місце в соціальній ієрархії, доступ до міського управління. Особиста свобода, зменшення податків, припинення різноманітних поборів та зловживань державної влади та її представників, боротьба проти обмеження можливостей місцевого самоврядування, перешкоджання іншим суспільним верствам займатися ремеслами і торгівлею виступали предметом постійного клопоту.

Принципово важливим напрямком соціального утвердження міщан виступало визнання їх самостійною верствою, наділеною комплексом непорушних прав і привілеїв. Максимум соціальних амбіцій проявлявся у великих купців і сягав претензій на права характерні для козацької старшини і дворянства: носити шпагу, володіти кріпосними. В іншої частини міщан – бідних та середньозаможних – існувала соціальна боязнь щодо сприйняття їх як рівних за статусом селянам, які поступово перетворювалися у підневільний стан. Устремління відмежувати себе від селянства, довести свій вищий у порівнянні з ними статус було характерною рисою соціальної поведінки міщанства. Способом обґрунтування своїх станових прав стало звернення до історичного минулого, у якому їх було даровано гетьманами і монархами. Існувала міцна традиція звернення міст до перших осіб держави з клопотаннями про надання або підтвердження тих чи інших соціальних преференцій.

Із зростанням феодальних претензій козацької старшини становище міст поступово погіршувалося. На середину ХVІІІ ст. захоплення міських угідь, ігнорування повноважень міської влади, втручання в інфраструктуру торговельно-ремісничої діяльності (ведення торгівлі старшиною, козаками, селянами і духовенством, розміщення старшиною в містах ремісників) стали типовим явищем. Останнє актуалізувало соціальні інтереси і цінності міщанства, однак реалізувати їх з позитивними наслідками ставало все складніше. Все ж, до кінця ХVІІІ ст. міщани спромоглися одержати офіційне визнання себе як окремого стану. Водночас процес обмеження прав міського самоврядування продовжувався і в першій третині ХІХ ст. воно було ліквідовано остаточно.

Політичні орієнтації міщан спрямовувалися до збереження прав міського самоврядування, їх гарантування з боку вищої державної влади. Політичні погляди на створення козацької держави, протекторату над нею в міщанському середовищі не відзначалися одноманітністю.

Житлові умови міщан характеризувалися малими розмірами будівель, дерев’яними конструкціями, часто відсутністю архітектурної вишуканості. Оселі заможних мешканців міст мали по декілька приміщень. Нерідко в одному дворі розташовувалося декілька житлових споруд, у яких проживали родичі. Дахи міських будинків зазвичай вкривали соломою.

Одяг. Кожна соціальна верства використовувала характерні для неї зразки одягу. Привілейовані верстви розглядали свій зовнішній вигляд як спосіб демонстрації свого соціального статусу. Верхнє вбрання шляхти, козацької старшини, заможного міщанства та козацтва складалося з двох елементів: жупана, поверх якого вдягали різні види плащів (ферезія, кунтуш, кобеняк, делія, керея). Жупан – довгополий сукняний або шовковий з вузькими рукавами та густо посадженими ґудзиками і петлями одяг, ззаду із складками. Плащі використовувалися з рукавами і без рукавів. Рукава шили широкі, або з отворами (т.зв. вильотами). Плащі мали ґудзики, петлі, застібки. На ноги одягали чоботи, шляхта – червоного та жовтого кольорів, міщани – як правило, чорного. І у велику спеку шляхтичі та козацька старшина вдягали на себе весь набір одежі, що, очевидно, було викликано нерозривністю сприйняття соціального становища та його зовнішніх ознак. Велике значення своїй зовнішності надавали і запорозькі козаки. Для них було важливим мати скромний, а то й жалюгідний зовнішній вигляд, який відповідав їхнім життєвим принципам. Характерною рисою козацького одягу були кожухи з шкіряними вишивками на плечах різного кольору, широкі штани. Ознакою зовнішності козака також були довгі чуприни, голені бороди і довгі вуса.

З середини ХVІІІ ст. відбувався перехід козацької старшини на західноєвропейські фасони одягу: каптани, камзоли, шляпи.

Селянство, незаможне козацтво та рядове міщанство носили різні види одягу: вишивані сорочки, каптани, кожухи, свити, опанчі. Приналежністю зовнішності чоловіків була також палиця. Жінки вдягалися в спідниці і корсети, плахти і запаски, кунтуші і хутра, свити. Заміжні жінки обов’язково мали головний убір: хустку або шапку, які були різних фасонів. Незаміжні у волосся заплітали квіти і стрічки, носили вінки. Прикраси: персні, намиста, сережки з кришталю, міді – також широко практикувалися серед народу.

Їжа. У другій половині ХVІ – ХVІІ ст. раціон шляхти і магнатів стрімко розвивався і становив предмет соціального престижу феодального класу. На бенкетах куштували до 15 – 20 різних страв. Багато споживали м’яса, цукру, горілки, пива, вина.

У часи Гетьманщини для усіх верств населення була характерною прихильність до національних народних страв: перевага надавалася борщу, галушкам. Однак, у козацько-старшинському середовищі під кінець ХVІІІ ст. з’явився інтерес до кулінарної вишуканості.

Розвиток освіти, науки,

мистецтва та книгодрукування

У період, що розглядається, продовжувалася практика охоплення населення шкільництвом. У першій половині ХVІІІ ст. школи діяли в більшості сіл Лівобережної України і Слобожанщини. Навчання в них було загальнодоступним і населення в цих регіонах відзначалося досить високим рівнем писемності. На середину ХVІІІ ст. на території Гетьманщини діяло 866 шкіл – одна школа припадала на кожну тисячу мешканців, на Слобожанщині – на 2,5 тис. осіб. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів та шкільні приміщення. На хуторах дітей навчали т. зв. мандрівні дяки. Принаймні бажаючі з селянського середовища люди мали можливість оволодіти грамотою. З середини ХVІІІ ст. у зв’язку з процесом закріпачення селян і козаків кількість шкіл поступово зменшувалася.

Підручниками в ті часи були церковні книги – часослов і псалтир. Використовувався також „Буквар” Симеона Полоцького та „Граматика” Мелетія Смотрицького.

Розвивалася мережа закладів середньої і вищої освіти. Перша українська школа, яка за своїм характером відповідала вимогам до загальноосвітнього навчального закладу, заснована в 1546 році у Львові і була приватною установою. У подальші часи розвивалася система братських шкіл, які давали ґрунтовну освіту, займалися видавничою діяльністю, гуртували навколо себе соціально активні, освічені сили українського народу. Братські школи діяли у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Києві, Кременці, Львові, Луцьку та інших містах – загалом нараховують близько 30 таких навчальних закладів. У них навчали дітей міщан, козаків, духовенства, шляхти тогочасній українській, грецькій, латинській мовам та іншим дисциплінам: діалектиці (вмінню вести розмову, диспут, захищати свою точку зору), риториці (ораторському мистецтву), математиці, астрономії і музиці. Викладання здійснювалося старослов’янською мовою.

Наприкінці ХVІ ст. в Україні діяли і протестантські школи, зокрема в Берестечку, Гощі, Киселині, Любартові на Волині, у Хмільнику на Поділлі. Навчали в них дітей шляхти та міщан. Викладали історію церкви, риторику, філософію, діалектику, поезію, математику, а також польську, старослов’янську та тодішню українську книжну мову.

У 1570-х роках заходами українського магната князя В.К.Острозького в місті Острог розпочала роботу школа, яка мала ознаки вищого навчального закладу, з нею пов’язується початок історії вищої освіти в Україні. Князь Острозький залучив до роботи в ній кращі науково-педагогічні сили. В Острог були запрошені вчені, письменники і педагоги з Києва, Луцька, Вільно. Крім навчальної діяльності, викладачі школи активно займалися науковою, видавничою та громадською діяльністю. З ними пов’язуються розробки в галузі граматики слов’янської мови, створення „Часослова” – збірника молитов, який часто використовувався в якості посібника для навчання грамоти, видання „Острозької біблії”. Острозька школа та активна діяльність колективу вчених при ній дали підстави класифікувати її як вищий навчальний заклад – академію. Відомі імена викладачів академії – Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Кирило Лукарис та інші. Серед випускників навчального закладу був Петро Сагайдачний. З 1608 року у зв’язку із смертю князя В.К.Острозького навчальний заклад ввійшов у період поступового занепаду *. (*Точна дата заснування Острозької академії не відома, характер навчальної діяльності також. Сучасники називали цей заклад „училище”, „калегія”, „гімназія”, „академія”.)

На початку 1630-х років школа Києво-Печерського монастиря та братська школа були об’єднані, у результаті чого виникла Київська колегія, яка посіла центральне місце серед освітніх закладів України та всього православного світу. Повний курс навчання в ній становив шість класів – п’ять однорічних та дворічний шостий клас. Викладалися граматика, поетика, філософія, математика, чотири мови: слов’янська, грецька, латинська, польська. Педагогічний колектив навчального закладу увібрав кращі інтелектуальні сили, провідних українських діячів науки і культури. У ньому в різний час працювали Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Лазар Баранович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші. Визначну роль в організації навчального процесу в колегії відіграв київський митрополит Петро Могила. Будучи покровителем цього закладу, він зумів запровадити в ньому кращі зразки західноєвропейської освітньої практики (навчальний план, методика викладання) і поєднати їх з православною богословською освітою та православним характером виховання слухачів.

У другій половині ХVІІ ст. у Київській колегії навчалося близько тисячі слухачів – вихідців з різних суспільних прошарків: дітей духовенства, козаків, міщан і селян. Випускники колегії поповнювали лави козацької старшини, науковців, ставали кращими представниками культурної еліти України. Незважаючи на високий рівень викладання та вагому роль у розвитку наукових знань, польські власті не визнавали Київську колегію за вищий навчальний заклад. У 1701 році рішенням російського царя Петра І вона одержала статус академії – тобто офіційно була визнана вищим навчальним закладом. Повний курс навчання становив 12 років. Студентам давалася ґрунтовна всебічна освіта. Навчання забезпечувалося великою, як на ті часи, бібліотекою, яка у 1780-х роках нараховувала близько 10 тис. книг. При академії діяли великий хор, оркестр, студентський театр. На початку ХVІІІ ст. в академії навчалося дві тисячі студентів, в основному вихідці із сімей старшини, духовенства, козацтва, міщанства. Серед випускників навчального закладу – чимало видатних діячів української культури: філософ Г.С.Сковорода, архітектор І.Г.Григорович-Барський, композитори М.С.Березовський і Д.С.Бортнянський та інші. До середини століття Київська академія посідала центральне місце серед навчальних закладів православного світу.

У ХVІІІ ст. важливою ланкою освітнього простору продовжували залишатися колегіуми. Популярність їх зростала, що служило об’єктивною основою створення нових навчальних закладів такого типу. У 1700 році колегіуми були створені у Чернігові, у 1727-му – у Харкові, у 1738-му – у Переяславі. Їхні випускники поповнювали лави священнослужителів, державних службовців та вчителів початкових шкіл. Колегіуми виступали культурними центрами регіонів. Навколо них, представників їхніх педагогічних колективів гуртувалася освічена громадськість. Освітній і культурний рівень випускників колегіумів визначав загальні соціокультурні характеристики, традиційний уклад життя та форми поводження міського населення.

З другої половини ХVІІІ ст. громадськість не раз ставила питання про відкриття (у Батурині, Сумах, Чернігові та інших містах) вищих навчальних закладів – університетів. При цьому планувалося використання навчально-педагогічного потенціалу діючих колегіумів. Однак, російський уряд негативно ставився до таких проектів і їм не судилося втілитися в життя. Чинилися перешкоди і використанню української книжної мови в навчальних закладах. У 1720 році російський уряд заборонив книгодрукування тодішньою українською літературною мовою у Києво-Могилянській академії. У другій половині ХVІІІ ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади поступово перейшли на російську мову навчання. У 1782 році російські власті заборонили діяльність мандрівних дяків-бакалаврів, які надавали освітні послуги в сільській місцевості, у початкових школах. Останнє стало перешкодою розвитку традиції грамотності народних мас.

У 1786 році був схвалений „Статут народним училищам у Російській імперії”. Відповідно до нього народні училища могли бути двох типів: малі та головні училища. Перші – з дворічним курсом навчання, який передбачав опанування учнями навичками письма, читання, рахунку та основами православної віри. Головні училища за своїм характером наближалися до середніх загальноосвітніх шкіл. В них вивчали історію, географію, російську граматику, арифметику, основи геометрії, фізики, природознавства, малювання. На 1801 рік в українських губернія Російської імперії працювало 8 головних та 17 малих училищ, у яких навчалося близько 3,5 тис. учнів.

На Правобережній Україні та на Західній Україні в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. ситуація у сфері освіти була гіршою, ніж у Гетьманщині. По селам працювали дяківські школи. Середня освіта, представлена мережею братських шкіл, приходила в занепад. Наступ католицтва призвів до підтримки діяльності єзуїтських колегіумів та уніатських шкіл і закриття ряду українських навчальних закладів та суворої регламентації діяльності тих, що продовжували функціонувати. Середню освіту патронував Орден єзуїтів, під його контролем діяли Львівський, Кам’янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Вони були вимушені стати закладами по окатоличенню та ополяченню населення.

У 1661 році в західноукраїнському регіоні на базі єзуїтської колегії був заснований вищий навчальний заклад – Львівський університет. У складі університету діяли філософський, юридичний, медичний та богословський факультети. Ставши центром освіти і науки, він не міг набути якості провідника української культури. Робота університету велась на латинській мові і суворо регламентувалася польською владою. Однак, чимало випускників Львівського університету, отримавши в ньому освіту, не відреклися від своєї національності і стали відомими діячами української культури. Серед них географ-мандрівник В.Григорович-Барський, письменники Ф.Лопатинський, М.Слатвинський та інші.

На Буковині в умовах турецького панування шкіл майже не було. З встановленням у регіоні австрійської влади відкрилося ряд шкіл, викладання в яких здійснювалося переважно румунською та німецькою мовами. У 1784 році розпочала роботу академічна гімназія в Чернівцях. На Закарпатті проводилася політика мадяризації, функціонувала невелика кількість уніатських шкіл з викладанням українською мовою. З 1766 року в Мукачевому діяла учительська семінарія.

В українських землях ХVІ – ХVІІІ ст. відбувався процес становлення і розвитку наукових знань. Хоча наукою (вченістю) в ті часи називали не дослідження, а передусім володіння знаннями, незалежно від їхнього походження. Водночас наука в цей період постала як цілком незалежна самостійна від богослов’я галузь інтелектуального пізнання світу. Найпомітніший поступ відбувався у сфері граматики та споріднених з нею дисциплін – риторики і поетики. Граматика розглядалася як засіб оволодіння знаннями як такими, як основа пізнавального процесу, що дозволяє опанувати усіма іншими відомими на той час дисциплінами, зокрема діалектикою, філософією, теологією. Основна увага українських вчених-філологів приділялася теоретичному осмисленню церковнослов’янської мови. Це було пов’язано з необхідністю засвідчити її великі пізнавальні можливості, загальноцивілізаційне значення та рівноправність з іншими мовами християнського світу – грецькою і латинською.

Наприкінці ХVІ ст. в Острозькій академії та у Львові (Львівській братській школі, Львівській кафедральній школі) проводилася робота над граматикою церковнослов’янської мови. У 1591 році в Львівській братській школі була складена і опублікована граматика „Адельфотес”, яка служила навчальним посібником з грецької та старослов’янської мов. У 1596 році вчений-філолог Лаврентій Зизаній видав працю про правопис східнослов’янського письма. Наступним етапом у розвитку української філології стала праця викладача Київської братської школи Мелетія Смотрицького „Граматика слов’янська...”, яка вийшла друком у 1619 році. До середини ХVІІІ ст. вона служила підручником з граматики в школах не лише України, а й Білорусі та Росії. Використовувалася праця Мелетія Смотрицького і в Болгарії, Сербії, Хорватії, інших країнах.

Поряд з розвитком церковнослов’янської мовної традиції, досліджувалася й староукраїнська – як її тоді називали, „руська”, „проста” мова, яка виконувала роль спільної для українців і білорусів літературної мови, маючи при цьому національні різновиди. Свідченням ствердження староукраїнської книжної мови є т. зв. „Пересопницьке євангеліє” – рукопис святого письма 1556-1561 років. Назва пам’ятки походить від міста Пересипниці на Волині. „Пересопницьке євангеліє” написане мовою близькою до тогочасної народної. До його створення причетні син протопопа Михайло Василевич, архімандрит місцевого монастиря Григорій та княгиня Анастасія Заславська, за дорученням якої була виконана робота. Згодом з’явилися й інші варіанти перекладу святого письма з церковнослов’янської мови на староукраїнську, зокрема т. зв. „учительні” євангелія, тобто з поясненнями.

1596 року Лаврентій Зизаній, а 1627 – інший вчений Павмо Беринда видали церковнослов’янсько-українські словники. 1643 року вчений-філолог Іван Ужевич підготував латинською мовою працю з граматики української книжної мови.

Багато уваги в українських школах надавали опануванню ораторською майстерністю – риторикою і поетикою. Викладалися ці дисципліни за європейськими зразками із безпосереднім використанням латинської мови. Мистецтво промов дуже цінувалося в українському соціумі, вміння гарно висловлювати свої думки ототожнювалося з належним вихованням і освіченістю, культурою людини.

ХVІІІ ст. – час виникнення основ сучасної літературної мови. У 1798 році вийшла праця Івана Петровича Котляревського „Енеїда”, написана живою народною мовою, якою розмовляло українське селянство. Вона поклала початок поєднання книжної мови з народною, витворила характерну для сучасності лексику.

Літературна творчість. До початку ХVІІІ ст. в Україні розвивалася літописна традиція. Найвизначнішими пам’ятками літописного жанру були Густинський, Межигірський, Львівський літописи та Острозький літописець, Хмільницький літопис, створені у першій половині ХVІІ ст. Вони оповідали про історію українських земель з давніх часів, перебування їх у складі Литовського князівства та Речі Посполитої, початок Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Авторами літописів, як правило, були світські особи з козацько-старшинського та міщанського середовища.

На ХVІІ ст. припадає останній етап чернечого літописання, що виникло в часи давньої Русі. Воно представлене т.зв. монастирськими літописами, які створювалися духовними особами. У ХVІІІ ст. літописна традиція продовжувалася у створенні історичних хронік – писемних пам’яток, що містили короткі, розміщені за хронологією повідомлення про події історичного минулого. Серед них – Лизогубівський, Ніжинський, Новогород-Сіверський, Переяславський, Чернігівський літописи та інші праці. Наприкінці ХVІІ-го – на початку ХVІІІ ст. виникли т. зв. козацькі (козацько-старшинські) літописи, що виступали перехідною стадією від традиційного літописання до узагальнюючих історичних праць. Зміст козацьких літописів (Літопис Самовидця, Літопис Грабянки) поєднував виклад інформації за роками з систематичним поданням матеріалу з історії.

З другої половини ХVІ ст. розвивалася полемічна література церковно-релігійного характеру. Вона була спрямована на утвердження авторитету ідеології православ’я, гостро протистояла наступу католицтва та уніатства. Одним з кращих зразків полемічної літератури був твір ректора Острозької академії Герасима Смотрицького „Ключ царства небесного” (1587 р.). У ньому автор сміливо засудив дії католицької шляхти і духовенства, направлені на руйнування православних традицій та експлуатацію українського народу. Іншим вагомим твором полемічної літератури був „Апокрисис” (1597 р. польською, 1598 р. українською мовою)*. (*Автор „Апокрисиса” назвав себе Христофор Філалет. Вважається, що цим іменем користувався Марці(ти)н Бронє(е)всякий - острозький шляхтич, а за іншою версією поляк-протестант.) Автор „Апокрисиса” відкрито застеріг польсько-шляхетську владу від національно-релігійного гноблення православних і погрожував їй народним повстанням. У трактаті „Пересторога” (1605 р.) невідомого автора з псевдонімом Клірик Острозький викривалися суто егоїстичні мотиви в діях греко-католицьких єпископів. Великий вплив на сучасників мали полемічні твори Івана Вишенського. У своїх працях він гостро критикував суспільний лад Речі Посполитої, викривав соціальні негаразди, виступав за справедливість у суспільних відносинах. Визначним твором полемічної літератури була „Палінодія” Захарії Копистенського. У праці здійснений виклад історії України з давніх часів до початку ХVІІ ст. та обґрунтована необхідність незалежності православної церкви від католицької, показано споконвічну належність українського народу до православ’я і поважне місце у світовій історії, його право на політичну та релігійну свободу. Суспільний резонанс мали й праці інших православних письменників-полемістів.

Православній полемічній літературі намагалися протистояти уніатські полемісти. Видне місце серед них займав Іпатій Потій – один із організаторів греко-католицької церкви. Він гостро полемізував з православними ідеологами, зокрема з автором „Апокрисиса”, написавши працю під назвою „Антиапокрисис”.

Друга половина ХVІІ ст. – час т. зв. нових полемічних творів, які продовжували традицію обґрунтування цінностей церковно-православного світу. Українські мислителі Іоаникій Галятовський („Розмова білоцерківська”, „Фундамент”), Лазар Барановський („Нова міра старої віри”) у своїх працях засуджували дії католиків і уніатів в українських землях, вступали в полеміку з папою римським.

Створювалися й інші жанри літератури. Зокрема проповіді, житія святих, повісті й оповідання. Усі жанри здебільшого розкривали проблеми релігійного життя. У той же час значна частина літературних творів присвячувалася питанням суспільного буття. Література відображала соціальні негаразди своєї епохи, події визвольної боротьби українського народу з іноземними загарбниками. Новим явищем в художній літературі стали вірші, шкільні драми та інтермедії і інтерлюдії. Присвячувалися вони як визначним постатям, так і побутовим проблемам та життю простого народу.

Сюжетну основу драматичних творів складали історичні події. Одним із відомих зразків цього жанру була драма „Володимир” (1705 р.), написана видатним українським філософом, професором Київської академії, церковним діячем, сподвижником царя Петра І Феофаном Прокоповичем. Головною ідеєю твору виступала необхідність боротьби прогресу і освіти проти духовного застою та невігластва. Популярністю користувалася драма невідомого автора „Милість божа...” (1728 р.), присвячена подіям Визвольної війни середини ХVІІ ст. Боротьбу з польським пануванням, часи Хмельниччини та соціальні проблеми також відобразила драма відомого українського церковного та культурного діяча Георгія (Григорія) Кониського „Воскресіння мертвих...” (1747 р.).

Загальною тенденцією у розвитку поезії було все більше поширення, поряд з урочистим характером поетичних творів, віршів соціально-побутової та історичної тематики. Користувалися популярністю ліричні твори, насамперед романси. Відомими поетами ХVІІ – ХVІІІ ст. були Касіян Сакович, Климентій Зинов’єв, Митрофан Довгалевський та інші.

У ХVІІІ ст. активно розвивався сатиричний жанр. Він мав викривальний по відношенню до властей, старшини і духовенства характер, висміював жадність, продажність, хабарництво, пияцтво. Відомими сатиричними творами були „Про Марка пекельного”, „Плач лаврських монахів” та інші. До наших часів дійшло ім’я одного з поетів-сатириків другої половини ХVІІІ ст. – священика Івана Некрашевича з села Вишеньки на Київщині.

На період другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. припав інтенсивний розвиток усної народної творчості, утвердження жанру історичних дум і пісень. У них оспівувалися подвиги козацтва в боротьбі з турками і татарами та розповідалося про тяжку долю поневолених співвітчизників. Відомими зразками цього жанру були твори „Самійло Кішка”, „Маруся Богуславка”, „Втеча трьох братів з Азова”, „Козак Голота”, „Зажурилась Україна” та інші. Усна народна творчість оспівувала перемоги часів Хмельниччини, прославляла вождів національно-визвольного руху: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая.

У ХVІІІ ст. історичні пісні і думи українського народу все більше присвячувалися соціальним проблемам селянства та рядового козацтва, зловживанням козацької старшини, польських і російських властей, засуджували ліквідацію Запорізької Січі. Усна народна творчість прославляла народних вождів: Семена Палія, Олексу Довбуша, Максима Залізняка, Івана Гонту, закликала до соціальної непокори. Водночас цей жанр відобразив і побутове та сімейне життя селянства.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. розпочинається зародження наукових історичних знань. У цей період виникають перші синтетичні історичні праці. Ґрунтовною узагальнюючою роботою з історії України була „Палінодія”, створена в 1620-х роках Захарією Копистенським. У 1674-му та в наступні роки вперше вийшов друком „Синопсис” – підручник з вітчизняної історії, автором якого традиційно вважається Інокентій Гізель*. (*За однією з версій, автором „Синопсису” був економ Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський, який також був творцем ряду інших праць з історії. А архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель виступив редактором праці.) „Синопсис” тривалий час, майже до кінця ХVІІІ ст., служив посібником з історії не лише для українців, а й росіян. Загалом видавався декілька десятків разів у різних редакціях. Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. створювалися т. зв. козацькі літописи – Літопис Самовидця, Літопис Григорія Грабянки, Літопис Самійла Величка, які зосереджували увагу на подіях національно-визвольної боротьби українського народу проти Речі Посполитої, оповідали про Визвольну війну під керівництвом Богдана Хмельницького та розвиток подій у другій половині ХVІІ ст. Впродовж ХVІІ - ХVІІІ ст. створювалися й інші праці історичної тематики.

Філософські знання. У цілому філософія ґрунтувалася на використанні та обстоюванні ідей гуманізму. Представниками філософського знання були Петро Могила, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та ін. Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – найвідоміший і найвидатніший філософ тієї епохи. Сковорода обстоював у цілому матеріалістичне розуміння світу, об’єктивність і реальність природи. Основна увага в творах філософа приділена соціальним проблемам, які розглядаються з морально-етичних позицій. Сковорода засуджував соціальну нерівність, звеличував людську працю, працелюбство, доводив органічний зв'язок праці з кращими людськими якостями.

Розвивалася медицина. Чимало українських лікарів здобули науковий ступінь доктора медицини – І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, І.Руцький та ін. Українські вчені-лікарі Є.Мухін і Д.Самойлович внесли великий вклад у боротьбу з епідемією чуми і холери, запропонувавши ряд профілактичних заходів проти них, зокрема щеплення. У 1787 році в Єлисаветграді виникла перша лікарська школа.

У ХVІІІ ст. в практику входить звернення до послуг аптек. Перша аптека з’явилася в 1707 році в Лубнах.

Поширювалися на українських землях також знання з астрономії, математики, географії. Щоправда вітчизняними просвітниками вони, як правило, лише популяризувалися. Математика мала здебільшого прикладний характер. Студенти колегіумів і академій вчилися усім арифметичним вправам, розв’язували завдання, що стосувалися ведення торгівлі, вимірювання земельних площ, тощо. Користувалися авторитетом астрономія. Вона вивчалася в школах, знання з астрономії використовувалися в полемічній літературі, богослов’ї, поезії, літописанні. Бібліотеки навчальних закладів та приватних осіб мали книги з астрономії та астрології західноєвропейських авторів. Українські мислителі Лаврентій Зизаній, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Герасим Смотрицький і Мелетій Смотрицький та інші пильно цікавилися досягненнями астрономії і, навіть, самі писали праці астрономічної тематики.

Загалом у ХVІ – ХVІІІ ст. поступово долалося уявлення про будову всесвіту, сформоване під впливом візантійської літератури, творів Козьми Індокоплова. Поряд з геоцентричною системою Аристотеля – Птоломея, яка визначила Землю як нерухомий центр всесвіту, навколо якого обертається Сонце і планети, поширювалася геліоцентрична теорія Миколи Коперніка, що доказувала існування обертання планет навколо Сонця. Ймовірно, що остання була вже відома в колах Острозької академії. Достовірно, теорія Коперника докладно викладалася Інокентієм Гізелем з середини ХVІІ ст. у Київському колегіумі. Щоправда, Гізель піддавав сумніву її справедливість, оскільки вона суперечила церковному баченню цього питання. У цей же період українські вчені Єпифаній Славинецький та Арсеній Сатановський у Москві переклали на слов’янську мову західноєвропейський астрономічній трактат Йогана Блеу, у якому подавався виклад теорії Коперника та давалася їй позитивна оцінка.

ХVІІІ ст. було відзначене появою оригінального твору з географії „Мандрування”, що був створений Василем Григоровичем-Барським. Праця містить опис країн, якими тривалий час подорожував автор: Угорщини, Австрії, Італії, Греції, Єгипту, Сирії.

Домінантною формою українського мистецтва ХVІІ – ХVІІІ ст. була ідеологія гуманізму, стиль бароко, з середини ХVІІІ ст. розвивався класицизм*. (*Бароко (термін, можливо, походить з латинської, італійської чи португальської мови) – мистецький стиль в європейській культурі кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст., якому притаманні масштабність, пишність, декоративність, урочистість, парадність, динамічність та монументальність форм, своєрідна театральність та ілюзіонізм, устремління до демонстративної ефектності, а також іраціональність. Стиль бароко проявився в усіх галузях мистецтва – в архітектурі, поезії, музиці. Вважається, що його характер відповідав світосприйняттю українського народу, який схильний до емоційності, ліричності, святковості поєднаної з енергійністю (динамічністю) поведінки.

Класицизм (термін походить з латинської мови; означає - зразковий) – художній стиль та естетичний напрямок в європейському мистецтві та літературі ХVІІ –початку ХІХ ст. Характерні риси: орієнтація на зразки античної культури як на естетичний еталон; зв’язок з природою, яку мистецтво покликано облагородити, показати через твори мистецтва її прекрасне єство; водночас самі художні твори – штучний витвір, що свідомо створений людиною, розумно і логічно організований; для класицизму також характерно устремління передати найбільш значимі, сутнісні, стійкі риси; естетичною цінністю в класицизмі виступає вічно значимі, непідвладні часу явища, класицизм тяжіє до створення непорушних ідеальних зразків. Реалізація мистецьких підходів класицизму має метою вилитися в зображення всього, що існує, і водночас чого не вистачає в реальності. Останнє зумовлює виховну роль творів класицизму, який намагається її виконувати свідомо, але водночас може формувати певний утопізм у відображенні дійсності.)

В архітектурі різних регіонів українських земель бароко мало своєрідності. На Правобережжі цей стиль розвивався за західноєвропейським зразком. У бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква святого Юра у Львові. На Лівобережжі – в Гетьманщині та на Слобожанщині бароко синтезувалося з традицією давньоруського зодчества та дерев’яного будівництва. У результаті витворився стиль архітектури, який одержав назву „українське бароко”, або „козацьке бароко”. Втіленням цього архітектурного стилю є Андріївська і Покровська церкви у Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві.

В архітектурі поступово зростає кількість різновидів будов цивільного призначення: адміністративних будівель, навчальних закладів, палаців. Споруди оздоблювалися скульптурним, як правило рослинного вигляду, орнаментом. Загалом переважали дерев’яні споруди. З середини ХVІІІ ст. на архітектуру все більше впливає класицизм. Зокрема, у стилі класицизму були збудовані палаци гетьмана К.Розумовського в Батурині і Глухові.

Відомими українськими зодчими епохи другої половини ХVІІІ ст. були Степан Ковнір та Іван Григорович-Барський. Вони проектували і будували різні споруди в Києві, Василькові, Золотоноші. Чимало імен зодчих залишається невідомими чи маловідомими, однак творчий спадок їх відноситься до кращих зразків архітектури (парк „Софіївка” в Умані, парки Білої Церкви, Тульчина та ін.).

У ХVІІІ ст. в Україні працював видатний російський архітектор італійського походження Бартоломео Растреллі. За його проектом збудована Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. значно зріс професіоналізм музичного мистецтва. В Україні розвивалося народне та професійне музичне мистецтво. Провідну роль у поширенні музики серед народу відігравали мандрівні козаки-бандуристи, лірники, кобзарі, які знайомили людей з музичною творчістю, при цьому часто самі складали пісні і музику до них.

Водночас існували й професійні музиканти. У 1578 році в Кам’янці виник цех фахових музик, який захищав їхні професійні інтереси. Значну роль у розвитку професійного музичного мистецтва відіграв український композитор Микола Дилецький, який написав підручник з музичного мистецтва (виданий у 1677 році) та створив інші праці з теорії музики. Теоретична спадщина Дилецького стала основою діяльності цілого покоління професійних музикантів.

У ХVІІ ст. новацією професійної музики став багатоголосий спів з нот без інструментального супроводу. Також з’явився новий різновид нотно лінійного письма, який одержав назву „київські знамена”.

У ХVІІІ ст. в Україні здійснювалася професійна підготовка музикантів. У 1737 році відкрилася Глухівська співацька школа. Разом з Києво-Могилянською академією, вони були відомими центрами музичної освіти, дали плеяду талановитих професійних композиторів, серед яких – Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артемій Ведель (1767-1808). Максим Березовський – вихованець Київської академії, автор перших у вітчизняному музичному мистецтві оперних та камерно-інструментальних творів. Артемій Ведель – композитор і співак, автор 30 хорових концертів („Літургія”, „Всеношна”, „Херувимська”). Дмитро Бортнянський – реформатор церковного співу, диригент, композитор, автор понад 100 творів церковної музики, його опери і симфонії мали великий успіх в усій Європі.

Осередками розвитку музичного мистецтво були й поміщицькі маєтки. У багатьох з них діяли оркестри, балетні та оперні трупи з селян-кріпаків. Духові оркестри також були також у містах при магістратах і ратушах.

У ХVІІІ ст. стають популярними романси, сюжети яких мали світський характер. Цілий ряд романсів тих часів добре відомі і нині – „Дивлюсь я на небо” М.Петренка, „Їхав козак за Дунай” С.Климовського, „Всякому городу нрав і права” Г.Сковороди.

В образотворчому мистецтві розвивався портретний живопис та іконопис. В обох жанрах відобразилося стремління показати образи людей реалістичними, наближеними до дійсних постатей. Це, зокрема, проявилося в настінній галереї портретних зображень політичних та громадських і церковних діячів Києво-Печерської Лаври. Тут відображений у повний зріст й Богдан Хмельницький. На іконах ХVІІ – ХVІІІ ст. зображувалися не лише християнські святі, а й світські особи. Значна увага церковного живопису до відображення реальних людей, соціальної дійсності свідчить про глибоке проникнення гуманістичного світогляду в суспільну свідомість. У образотворчому мистецтві часів часто зображувався козак з бандурою – улюблений персонаж, очевидно, відображав схильності українців до ліричності та емоційності і волелюбства за самих складних умов існування.

Поряд із світськими сюжетами розвивався іконопис, який знаходив широке визнання не лише в Україні, а й за її межами. Великий внесок у його розвиток внесли Іов Кондзелевич з Волині та Іван Руткович із Жовкви. Добре відомою була майстерність київських іконописців, які часто виступали вчителями художнього мистецтва. У другій половині ХVІІІ ст. при Києво-Печерській лаврі діяла школа іконопису.

Видатними українськими живописцями епохи ХVІІІ ст. були Дмитро Левицький (1735-1822), Володимир Боровиковський (1757-1825) та Антон Лосенко (1737-1773). Мистецька діяльність їх зв’язана з Академією художніх мистецтв у Санкт-Петербурзі. Дмитро Левицький – художник-портретист, очолював портретну майстерню Академії мистецтв, відзначався талантом у передачі психологічних рис людей. Володимир Боровиковський – також майстер портретного жанру. Антон Лосенко – професор живопису, академік і ректор Імператорської Академії художніх мистецтв, відомий портретист та автор картин історичної та міфологічної тематики.

Крім професійного художнього мистецтва, розвивався народний живопис. Останній був представлений чималою кількістю художників. Їхній талант реалізовувався в розписах церков, житлових будівель і навіть у створенні портретів.

Міцні позиції в Україні мало граверне мистецтво, представлене передусім київськими майстрами Лаврської школи. Їхня продукція була добре відома в усіх слов’янських країнах. Київських майстрів запрошували для виконання граверних робіт у Болгарію, Чехію, Молдову. Крім Києва, центрами граверного мистецтва були Львів та Чернігів. Відомими майстрами граверного мистецтва були Д.Галеховський, М.Зубрицький, Г.Левицький, І.Щирський, Д.Синкевич та інші. Гравюра обслуговувала як релігійні потреби, так і відображала події світського життя. Будинки, побутові сюжети та портрети людей також знаходили граверну форму зображення.

Поширеною формою художнього мистецтва була різьба по дереву і кості. Орнаментом оздоблювали будинки, меблі, інші предмети господарсько-побутового вжитку. Вишивання і гаптування також було помітним явищем національної культури.

Театральне мистецтво. У другій половині ХVІ ст. в Острозькій та Львівській братській школі вперше в українських землях виникли шкільні театри. Згодом вони з’явилися й в інших навчальних закладах. Театральні вистави відбувалися у формі декламацій та діалогів. З кінця ХVІ ст. в українських землях відомий ляльковий театр – вертеп. Актори показували вистави в людних місцях – на базарах та ярмарках. Театралізувалися сюжети казок, легенд і пісень. Основними персонажами були козак, шинкарка, дяк, дід та баба. Персонажів наряджали в традиційний національний одяг, розмовляли вони народною мовою. Вертеп користувався великою популярністю і як різновид театрального дійства проіснував до ХХ ст.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. був відомим шкільний театр Київського колегіуму – академії. Студенти ставили вистави на різні теми, як правило побутові та історичні. У ХVІІІ ст. серед народу був популярний балаган. Балаган – це вистави акторів на ярмарках і базарах або у випадкових приміщеннях. У п’єсах висвітлювалися проблеми народного життя. У цей же період з’явилися кріпосні театри – акторські колективи з кріпосних селян, які ставили вистави для своїх власників-поміщиків та їхніх гостей.

У 1789 році у Харкові постав перший в Україні постійний професійний театр. У ньому працювала трупа фахових акторів. Виступали також артисти з Санкт-Петербургу і Москви.

Важливе значення для розвитку науки і поширення літератури мало становлення книгодрукарства. Книгодрукарство зародилося в Німеччині в 1440-х роках. Найдавніша версія започаткування книгодруку в українських землях пов’язує його виникнення з діяльністю львівського міщанина Степана Дропана, який мав свою друкарню і в 1460-му році подарував її Львівському василіанському монастирю Святого Онуфрія*. (*У разі достовірності цих даних друкарня Степана Дропана друга за появою в Європі.) Наприкінці ХV ст. німець Швайпольт Фіоль у Кракові розпочав друк книжок церковнослов’янською мовою. Це було негативно оцінено католиками і за прихильність до православ’я його було вирішено притягти до суду краківського єпископа. Він був вимушений утекти до Угорщини. Продукція друкарні Швайпольта Фіоля – літургійні книги – була добре відомою в Україні, надруковані в ній книги активно використовувалися ще в ХVІІ ст.

Білоруський вчений-гуманіст Франциск Скорина на початку ХVІ ст. організував друк книжок церковнослов’янською мовою (у білоруській редакції) 1517 року в Празі та у 1520-х роках у Вільно. Видання його мали поширення і в українських землях.

Вважається, що перші друкарні в Україні з’явилися в ХVІ ст. в Кам’янці-Подільському та Острозі. Поява друкарства завдячує відомому громадському діячеві князю Костянтину Острозькому. Відомо, що у 1531 році князь Острозький подарував друкарню Печерському монастирю у Києві, де 1533 року розпочався друк книжок.

Важливу роль у розвитку книгодруку відіграв московський майстер Іван Федоров (Федорович) та його соратник Петро Мстиславець (очевидно, білорус за походженням). Книгодрукарську справу вони розпочали в Москві, але були звинувачені в поширенні єресі і під тиском переслідувань емігрували. 1566 року Іван Федоров та Петро Мстиславець почали працювати в друкарні у литовському місті Заблудові, згодом – Іван Федоров у Львові, а Петро Мстиславець у Вільно.

Друкарня у Львові була заснована на пожертви та позики городян у 1573 році. У 1574 році вона випустила книги „Апостол” і „Буквар”. Внаслідок фінансових проблем Іван Федоров продав друкарню і 1576 року виїхав до Острогу, де на кошти князя Острозького заснував нову друкарню. В Острозі він видав „Буквар” 1578 року, „Острозьку біблію” 1581 року* (*„Острозька біблія” – перше повне видання біблії церковнослов’янською мовою. Наступні видання біблії (1663 р., Москва; 1751 р., Санкт-Петербург) були фактично її передруком з незначними змінами.) та інші книги.

Наприкінці ХVІ-го – на початку ХVІІ ст. в українських землях діяло близько 40 друкарень. Центром книгодрукарства був Київ. На початку ХVІІ ст. друкарня Печерського монастиря перейшла до Єлисея Плетенецького, який у 1617 році видав тут відому книгу „Часослов”, яка висвітлювала порядок церковних служб. Вона була дуже популярним церковним виданням. Використовувалася також при навчанні грамоті як читанка. Друкарні відіграли велику роль в утвердженні авторитету слов’янської культури, церковнослов’янської та української книжної мови, поширенні полемічної літератури, боротьбі з наступом католицтва та ополячення.

Наприкінці ХVІІ-го – у ХVІІІ ст. в українських землях працювало 13 друкарень – у Києві, Кременці, Львові, Луцьку, Чернігові, Умані та ін. містах. Найвідомішою була друкарня Києво-Печерської лаври. Лише у 1760 році вона надрукувала 2 тис. букварів. Потужною була Львівська друкарня А.Піллера. До 1800 року вона видала більше 250 книжок різними мовами. При цьому в 1776 році у Львівській друкарні була видрукувана перша в Україні газета – „Львівська газета” (щоправда, французькою мовою).

Важливе значення для книгодрукування мало запровадження гражданського шрифту. Вперше це відбулося в Єлисаветграді в 1764 році. Ця подія звільнила світську літературу від впливу церкви, спрощувала технологію друку та письма і сприяла становленню народної літературної мови.

Л е к ц і я 6