11С. Обгрунтуйте, що і чому повинно бути, на думку м. І. Костомарова, предметом історичної науки.

Науковий доробок Костомарова величезний і різноманітний. Перший його твір "Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке" було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії "Богдан Хмельницький" (1857), "Руїна" (1879-1880), "Мазепа" (1882), "Мазепинці" (1884), "Останні роки Речі Посполитої" та розвідки "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок", "Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти" та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах.Микола Костомаров - український і російський історик, етнограф, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1876 р.), один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства, автор історичних досліджень "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа", "Бунт Стеньки Разіна", "Північноросійське народоправство", "Російська історія в життєписах її найголовніших діячів" та інших робіт. Історіософська концепція М.Костомарова"Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації" ."Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу" — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. При цьому починати потрібно "з вивчення свого російського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі... то і вирішив почати з його малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах і записках, а й в живому народі."Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти "народну історію" (як він це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державного життя, що притягало увагу інших істориків, - він хоч нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження".Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе "Звичайна схема "русской" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства".Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: "...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були заложені в його молодечих "Книгах битія Українського Народу", і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій".