83. Шляхи формування культури аграрного виробництва в Україні

Людство протягом свого існування створило фактично лише два основні типи культури – культуру аграрного суспільства та промислову культуру. Аграрна культура базується на звичаї та традиції, вона цінує перед усім те, що встановлено предками і негативно ставиться до будь-якої модернізації. Остання обставина обумовлена тим, що в аграрній культурі людина безпосередньо пов’язана з природними циклами, залежить від них. Включення людини в процес постійного повторення певних видів сільськогосподарської діяльності призводить до розуміння нею циклічності часу як одного з самих фундаментальних культурних феноменів. Час в такій культурі сприймається як повторення того, що вже було раніше. Відповідно, все нове в такому розумінні – це те, що виходить за межі усталеного та впорядкованого світу аграрних сезонів. Культура промислового суспільства існує на протилежних засадах. Вона базується на постійній модернізації, на усвідомленні нового як цінного, на векторному сприйнятті часу як процесу, спрямованому в майбутнє, що відкриває нові перспективи та можливості.

Перший в історії перехід від аграрної до промислової культури був здійснений у західноєвропейському культурному регіоні. Основні особливості цієї культури, що знайшли прояв у принципово новому сприйнятті світу та формуванні нових ціннісних орієнтацій, набули остаточного вигляду внаслідок багатостолітнього розвитку, пройшовши крізь античність, середньовіччя та Відродження. Для більшості населення Західної Європи нові ціннісні орієнтації, як зазначає Ле Гофф, утвердилися лише на рубежі 18-19 століть.

Серед змін, які відбуваються в аграрну епоху, одна за своїм значенням дорівнює самому утворенню держави: йдеться про виникнення писемності та виокремлення письменних людей в особливий клас чи верству. Не всі аграрні суспільства стають письменними: ще раз перефразовуючи Геґеля, можна сказати: спочатку ніхто не вмів читати; потім дехто навчився грамоті; зрештою, читати можуть усі. Саме так виглядає процес розвитку писемності упродовж трьох епох історії людства. Десь посередині аграрної епохи грамотність є привілеєм небагатьох. Вона є досягненням лише деяких суспільств; і всередині цих суспільств лише частка, а не всі, вміє читати.

Мабуть, писане слово увійшло в історію разом із скарбником та митарем: найдавніші способи записів найчастіше пов’язані з необхідністю обліку. Згодом письмо поширюється на інші сфери — право, торгівлю, управління. Зрештою сам Господь надсилає завіти і заповіді своєму найголовнішому творінню у письмовому вигляді. Теологія, законодавство, судочинство, управління, лікування — усе це множить клас письменних фахівців, який співіснує, але найчастіше — вступає в конкуренцію з неписьменними "позаштатними" волхвами. В аграрних суспільствах письменність посилює розрив між великими та малими традиціями (або культами). Способи і форми організації письменної верстви у великих та писемних культурах урізноманітнюються, відповідно, глибина розколу між великими та малими традиціями також є різною. Це стосується і внутрішньої організації самої письменної верстви та її відносин з державою: ця верства може бути структурованою чи Досить аморфною, може базуватися на системі спадкових взаємин або ж, навпаки, являти собою відкриту гільдію тощо.

Поява писемності, тобто виникнення достатньо стабільної та стандартизованої системи письма, уможливлює процеси накопичення та централізації знання і культурного доробку. Централізадія і кодифікація знання, яку забезпечує освічена письменна верства, і політична централізація, тобто формування держави, — не обов’язково ідуть поруч.