78. Культура і цивілізація.

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

79. Архітектура часів козачини і Гетьманщини.

Традиції стародубської архітектури. Спорідненість з усією Україною. Будови часів Гетьманщини. Народний стиль 19 ст. Старообрядська архітектура. Будівлі на півдні та на півночі краю. Чільне місце у стародубському народному будівництві займала в усі часи дерев’яна архітектура. Саме географічне розташування краю на сході українського Полісся призвело до наявності місцевих архітектурних форм, що точно відповідають тотожним формам народного будівництва в інших лісових районах України, причому не тільки Полісся або Волині, а навіть Галичини. Зразків давньої архітектури, доби Київської Русі, на Стародубщині не збереглося, внаслідок татаро-монгольскої навали та короткотривалого, з погляду століть, часу існування дерев’яних споруд взагалі. Але, спираючись на дані давньоукраїнських літописів, які підтверджують факт існування на Стародубщині тих часів розвинутої мережі невеликих міст, цілком логічно можна тоді. Проте, часом найбільшого розвою народного будівництва в нашому краї є кінець 17-го та початок 18-го століть, тобто епоха Гетьманщини на Україні, а особливо часи гетьманування Івана Мазепи, коли будівництво храмів та інших потрібних народові споруд стало обов’язком не лише культуролюбного гетьмана України, але й кожен припустити, що народна архітектура мала свій розвій вже полковник та сотник у гетьманській Україні мав за честь залишити після себе в спогад для потомків яку-небудь корисну народові споруду. У полкових містах поставали тоді кам’яні собори та колегіуми або інші школи, у сотенних містечках це були, в першу чергу, дерев’яні церкви, які повинні були стати осередком розвитку української культури у навколишньому краї. Час, а особливо лихоліття більшовицького панування, яке виявилося лихом страшнішим від татарського, призвели до втрати більшості з архітектурних надбань епохи гетьмана Мазепи на Стародубщині, але деякі з архітектурних пам’яток тих часів, як наприклад церква Різдва Богородиці у селі Старий Ропськ Климівського району, збереглися до наших часів. Продовжилися ці традиції й за часів наступних гетьманів. Так, збереглася до наших днів церква Миколи Чудотворця у селі Новий Ропськ, збудована гетьманом Данилом Апостолом за власний кошт у 1732-му році, про що промовляє й тогочасний напис на дверях церкви. Збудована ця церква саме у народних традиціях всієї України, та нагадує своїм виглядом навіть ті церкви, що були збудовані у Галичині, в українських Карпатах, майже за тисячу кілометрів від Стародубщини, іншими майстрами, котрі нічого не знали про існування своїх побратимів на Сіверщині, але будували саме так, як і вони, зберігши таким чином у своїй пам’яті загальноукраїнські культурні здобутки.