75 Вчення г.Кониського і його вплив на розвиток вітчизняної духовної культури.

Народився 20 листопада 1717 р. в м. Ніжині Чернігів­ської області в сім'ї представника козацької стар­шини. Після закінчення полкової школи навчався у Київській академії, в якій згодом (з 1745 р.) викладав курси піїтики, Риторики, філософії, аз 1751 р. був її ректором. Курс філософії, читаний ним у 1747―1751 рр., мав рівень, якого тільки могла сягнути вітчизняна наука.

1743 р. Г. Кониський постригся в ченці, діставши духовне ім'я Георгій. У 1755 р. його призначили білоруським єпископом У Могильові, де він розгорнув активну проповідницьку, політичну и освітню діяльність (у 1757 р. заснував Могилівську семінарію).

Філософський курс Г. Кониського охоплював логіку, фізику, метафізику та етику і був загалом орієнтований на досвід і практичне життя людини. Розуміння завдань філософії як науки про земні речі, про людину та її щастя зближує Г. Кониського з філософами-гуманістами й свідчить про тяжіння до переходу від філософії Арістотеля і схоластики на позиції науки нового часу. У центрі етичного вчення Г. Кониського ― питання про мету і сенс життя. Для нього непорушною залишається догма, що людина створена Богом для вічного блаженства, уготованого їй творцем, і має спрямовувати до нього всі свої вчинки. Проте сутність та істотна особливість людини ― раціональна душа, яка має здатність мислити, пізнавати, активно діяти. Саме активність і мислення підносять людину над природою, а тому, на думку Г. Кониського, людина велика і славна ділами, розумом, чеснотами незалежно від ставлення до Бога. В етиці Г. Кониського особливого значення набуває прагнення людини до добра, насолоди, навчання й виховання, у цьому він вбачає шлях до природного, земного щастя, якого людина може досягти власними зусиллями.

Активність особи, що керується власною волею і розумом, є основним призначенням її земного буття. Г. Кониський зве­личує в людині духовне, раціональну душу з її основними властивостями ― інтелектом і волею, вважаючи, що тільки від них залежать щастя, добрі діла й чесноти людини. Основу щастя він вбачає у пізнанні людиною своєї сутності. Віра в розум і широкі можливості людини, а також просвітницька діяльність споріднюють Г. Кониського з Г. Сковородою.

76 Портретне малярство часів козаччини.

Серед жанрів українського живопису ХVI-XVIII cт. портрет займає особливо вагоме місце. Поступаючись за значенням лише іконопису, хоч, розвиваючись у багатоманітному та глибокому взаємозв'язку з ним, портрет був одним із найрозвиненіших на теренах України жанрів малярства. Він у цю добу був власне єдиним поширеним жанром світського живопису. Тоді як історична і побутова картина, пейзаж і натюрморт лише починали формуватися (в українському мистецтві у жанрово визначеному вигляді вони з'являються наприкінці ХVIII ст.) і виокремлюватися з універсальної структури іконопису, портретне малярство, спираючись на традиції, закладені ще в образотворчому мистецтві Київської Русі творчо переосмисливши досягнення західноєвропейського мистецтва, виробило свою оригінальну пластичну мову та образний лад, активно сприяло збагаченню й оновленню художнього мислення. Портрети ХVIcт. відомі нам із збережених оригіналів(короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Романа Сангушка, Яна Замойського Анни Гойської, Раїни Вишневецької), а також копій(Івана Підкови, Гедеона Балабана, Софії Тарновської, Беати Костелецької), що походять з Галичини і Волині. На підставі цих пам"яток можна охарактеризувати основні особливості композиції та художні прийоми портретів того часу. Постаті зображених виступають на глухому нейтральному тлі. Увага художника зосереджена на обличчях сильного пластичного ліплення. Основне в них - виявлення характеристики та стримане розкриття внутрішніх емоцій. Одяг, хоч і показаний досить детально, зовсім не відвертає уваги від найважливішого - обличчя.

При спільності загального вирішення в портретному образі чітко підкреслювалось особливе, індивідуальне. В композиціях ще обмежено застосовуються спеціальні прийоми наголошення приналежності портретованих до панівної верстви, які стануть значними в наступному ХVII ст. Панує гуманістичний підхід до портрету як до засобу художнього утвердження і значимості й етичної гідності людини. У подальшому розвитку портрета його декоративність дедалі збільшується, своєрідно поєднуючисьз тими реалістичними традиціями, які залишило у спадщину ХVI ст. Водночас зростає репрезентативність портрета, усе більшу роль відіграють різні аксесуари, що відбивають суспільне становище портретованого, його самоповагу, гордовитість, свідомість дистанції між собою та рештою суспільства. Особа світського або духовного володаря виступає в застиглій скованій позі, сповненій урочистої величі. Обов'язковою приналежністю таких портретів стають герб, колона з драпуванням, стіл із розп'яттям, докладні, нерідко панегіричні написи. Складається художня мова, що стала виразною ознакою шляхетного так званого "сарматського" портрета. Цей тип набув широкого розвитку і в Україні, спочатку у середовищі магнатеріі, а згодом вплинув і на портрет козацької старшини. Кращі твори першої третини ХVII ст. свідчать про те, що на західноукраїнських землях склався новий тип портрета, в якому порівняно з попередніми ще більше підкреслюються репрезентативна та декоративна сторони та водночас зростає прагнення до розкриття внутрішнього світу людини.