54. Православна церква України у 1917-1921 рр.

Говорячи про перспективи консолідації Православної церкви в Україні, не можна оминути увагою спроби реформування церкви періоду революції та громадянської війни 1917 – 1921 рр. На хвилі демократизації суспільного життя після лютневої революції світська влада, політичні партії, духовенство та миряни стали обговорювати найбільш гострі проблеми церковного життя. Українські уряди суть релігійної реформи вбачали в проголошенні автокефалії церкви чи навіть її автономії. Відокремлення від Російської православної церкви (РПЦ), що мала статус державної в українських губерніях колишньої Російської імперії, вимагало консолідації провідних церковних діячів і духовенства. Процеси тих років містять важливий досвід вирішення церковно-релігійних проблем, вивчення якого допоможе уникнути багатьох помилок у сфері релігійних відносин і в тому числі дати поради щодо питання консолідації Православної церкви на сучасному етапі.

Релігійне питання в Україні в 1917 – 1921 рр. багато в чому зумовлене політикою Російської імперії щодо церкви. Перетворюючи її на знаряддя денаціоналізації українського населення, влада ще у другій половині ХІХ ст. сформувала негативне ставлення до церкви й релігії частини української інтелігенції. Певною мірою це пояснює байдужість до релігійних проблем національно свідомої інтелігенції та провідних діячів української революції 1917 – 1921 рр. Серед народних мас авторитет Православної церкви підривала зростаюча криза системи моральних цінностей християнства, що сприяла поширенню впливу Греко-католицької церкви й активізації сектантства.

Отже, досвід реформування Православної церкви українськими урядами 1917 – 1921 рр. свідчить про необхідність зваженого підходу держави до релігійних проблем. Православна церква, будучи консервативною структурою, виявилась несхильною сприймати пропоновані політичними діячами радикальні зміни. Штучне привнесення національного аспекту в церковне життя не знайшло розуміння серед церковних ієрархів і більшості духовенства. Використання духовенства різними політичними течіями дискредитувало церкву в очах народних мас. Будучи духовною інституцією, церква перш за все має піклуватись про духовно-ціннісні запити своїх мирян, а це передбачає необхідність усвідомлення проблем консолідації Православної церкви суспільством.

55. «Українізація» 20-х років як соціокультурний процес

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надїї на становлення і розвиток української держави і національної культури. Однак, в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків.

    У 1917 -1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму.

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

       У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.