2. Цивільне законодавство закордонних країн

2.1 Основні риси права з нерухомості (цивільного права) зарубіжних країн

2.1.1 Основні цивільно-правові системи сучасності

Процес глобальної гармонізації та уніфікації цивільно-правових норм здійснюється з метою адаптації національних правових систем до нових соціально-політичних та економічних умов, тому постає необхідність більш детального вивчення поняття цивільно-правової системи.

Під поняттям цивільно-правової системи слід розуміти сукупність цивільно-правових систем держав, які мають подібні основні закономірності цивільно-правового регулювання та охорони суспільних відносин.

Основними критеріями відокремлення тієї чи іншої цивільно-правової системи та віднесення до її складу будь-якої національної правової системи є: 1) історичне походження та розвиток правової системи; 2) пануюча юридична доктрина та її специфіка; 3) специфіка існуючих правових інститутів та їх система; 4) правові джерела, методи їх тлумачення та практика застосування; 5) ідеологічні чинники.

З огляду на це слід виділяти такі цивільно-правові системи:

• континентальна (романо-германська);

• система звичаєвого права (англо-американська);

• мусульманська, патріархальна, північна (скандинавська), далекосхідна, індуїстська та соціалістична.

Сучасний розвиток національних цивільно-правових систем характеризується їх уніфікацією, яка здійснюється шляхом зближення та гармонізації цивільно-правових систем різних держав. Причиною уніфікації є необхідність спрощення порядку співпраці держав в економічній та інших сферах з метою підвищення його ефективності та усунення певних неузгодженостей (колізій). Уніфікація цивільно-правових систем можлива через укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, використання міжнародних звичаїв тощо.

Ще однією з тенденцій розвитку цивільно-правових систем сучасності є налагодження між державами міжнародної правової допомоги.

Аналізуючи розвиток українського цивільного права, слід зазначити тенденції до його зближення з континентальною системою цивільного права, однак вони є відносно не стійкими, що обумовлюються відсутністю стабільного економічного розвитку та правового регулювання суспільних відносин.

2.1.2. Романо-германська (континентальна) система

Романо-германська (континентальна) система цивільного права нині утвердилася у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі, Іспанії, Італії, Португалії, Австрії, Швейцарії, багатьох країнах Латинської Америки тощо.

Характерними ознаками цієї правової системи є розподіл (дихотомія) права на публічне та приватне. На сьогоднішній день вирішення питання про єдність та диференціацію приватного та публічного права, посилаючись виключно на сферу охоронюваних інтересів (приватних чи публічних) ускладнилося. І тому критерієм їх розмежування став спосіб та характер впливу права на відносини. Коли йдеться про субординацію, власно-організаційні і примусові засади у суспільних відносинах, що спрямовані на здійснення державних та суспільних інтересів, то вони мають характер публічно-правових. І навпаки, відносини, що виникають з приводу певного майна між юридично рівними суб'єктами, які формуються за їх ініціативою з метою задоволення приватних інтересів шляхом координації поведінки, то слід говорити про приватноправовий характер цих суспільних відносин.

Ще однією суттєвою специфікою континентальної системи цивільного права є її галузевий підхід та чітка ієрархія всередині системи, тобто вона поділяється на складові (підгалузі, інститути), що взаємопов'язані між собою та в сукупності складають єдине ціле – галузь цивільного права.

Раніше у континентальній системі цивільного права чітко виділялися дві підсистеми: романська та германська. Романська підсистема цивільного права започаткована на Цивільному кодексі Франції 1804р., який складався з трьох основних розділів: «Особи» (правове становище суб'єктів), «Речі» (об'єкти права та відповідні їм права) і «Позови» (способи реалізації та захисту прав).

Германська підсистема цивільного права започаткована на Німецькому цивільному уложенні 1896р., в якому було відокремлення Загальної частини (сукупність норм права, що стосувалися будь-яких інститутів цивільного права) та Особливої частини (сукупність норм права, що стосувалися інститутів зобов'язального, речового, сімейного та спадкового права).

Але на сьогодні в чистому вигляді не існує жодної із цих підсистем (германської або романської).

Основним джерелом континентальної системи цивільного права є нормативно-правовий акт, який є виробленим загальнообов'язковим правилом поведінки. Основним нормативно-правовим актом, яким регулюється переважна більшість цивільних правовідносин, є Цивільний кодекс як системна кодифікація законодавчих актів. Також суттєве значення відіграють і адміністративні акти, прийняті відповідними органами виконавчої влади. Певне значення в континентальній системі має звичай. Проте застосування його є набагато вужчим й опосередковується переважно у формі звичаю ділового обороту.

Значення судової практики в континентальній системі цивільного права або має субсидіарний (доповнюваний) характер і застосовується для усунення прогалин нормативно-правового регулювання, або взагалі не є джерелом права.

У континентальній системі цивільного права особи поділяються, як правило, на дві основні категорії: фізичні та юридичні особи. Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства, які наділяються специфічними юридичними ознаками: правоздатністю як здатністю мати цивільні права та обов'язки, і дієздатністю як здатністю своїми діями набувати та здійснювати цивільні права і створювати та виконувати цивільні обов'язки. Правоздатність усіх фізичних осіб рівна за обсягом, і її обмеження, окрім як у випадках, передбачених законом, не допускається. Правоздатність виникає з моменту народження та припиняється в момент смерті чи оголошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою. Натомість обсяг дієздатності встановлюється законом залежно від різних обставин (вік, стан здоров'я тощо), внаслідок чого відокремлюється повна, обмежена дієздатність і недієздатність фізичних осіб. Континентальній системі права притаманний інститут представництва, за яким компенсуються всі можливі дефекти в дієздатності фізичних осіб.

Юридична особа визнається певним фіктивним утворенням, основними ознаками якого є: організаційна єдність; відокремленість майна та здатність до самостійної майнової відповідальності; можливість брати участь у цивільному обороті та виступати в суді від свого імені тощо. Особлива увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Окрім цього також відокремлюються поняття «правоздатність» та «дієздатність» юридичної особи, які за своїм змістом є, як правило, спільними.

Створення юридичної особи можливе в дозвільному, нормативно-явочному чи явочно-заявному порядку і супроводжується, як правило, процедурою державної реєстрації. Припинення юридичної особи можливе як шляхом реорганізації, що передбачає перехід прав і обов'язків за правонаступництвом до інших юридичних осіб, так і шляхом ліквідації, що такого правонаступництва не передбачає.

Вирізняють два основні види юридичних осіб: публічного та приватного права. Юридичні особи публічного права створені на підставі публічно владних актів і не мають на меті участь у цивільному обороті, оскільки покликані для вчинення адміністративних функцій, а юридичні особи приватного права за своєю природою створені на підставі приватноправових актів і мають на меті участь у цивільному обороті. У свою чергу юридичні особи приватного права поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).

У континентальному праві спостерігається тенденція до всебічного захисту особистих немайнових прав фізичних осіб – невід'ємні (невідчужувані) від особи – та такі права, що не наділені економічним змістом (це право на життя та здоров'я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність та репутацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та особисту недоторканність тощо). Ще однією з тенденцій в континентальному праві щодо особистих немайнових прав є виділення загального особистого немайнового права, порушення якого вважається порушенням прав особи. Основним способом захисту даного права є компенсація моральної та відшкодування майнової шкоди.

Речове право як юридична категорія в країнах континентальної цивільної системи права охоплює усі зв'язки особи з річчю, тобто так звані відносини статики. Речові права поділяються на: права на свої речі та права на чужі речі. До першої категорії слід відносити право власності, до другої – сервітутні права, суперфіцій, емфітевзис тощо. При цьому в законодавстві країн континентальної системи права перелік речових прав є обмеженим та поширювальному тлумаченню не підлягає.

Основним речовим правом є право власності – повне панування особи над річчю (володіння, користування, розпорядження, право на доходи тощо). Для права власності характерні певні загальні принципи: 1) право власності є єдиним та неподільним, тобто не може бути двох повних власників на одну річ; 2) право власності є найбільш повним серед інших речових прав.

Основною характерною ознакою решти речових прав є те, що вони стосуються чужих речей, тобто завжди є власник речі, на яку поширюються дані права, який повинен внаслідок цих прав на річ бути обмеженим у комплексі своїх прав на річ. Залежно від того, яке повноваження власника обмежується, виділяють такі види прав на чужі речі: 1) повноваження користування (сервітутні права); 2) повноваження розпоряджатись (залогові права); 3) повноваження володіти та користуватися (окремі орендні права на житло та земельну ділянку тощо); 4) повноваження володіти, користуватися та у визначених межах розпоряджатися (емфітевзис, довірче управління).

Захист права власності та інших речових прав здійснюється внаслідок застосування речово-правових та зобов'язально-правових способів захисту. Речово-правові способи захисту об'єднують у собі два основних речових позови: віндикаційний (позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння) та негаторний (позов власника про припинення неправомірних діянь, що заважають власникові здійснювати весь спектр повноважень). Зобов'язально-правові способи захисту здійснюються через охорону майнових інтересів власника чи іншої уповноваженої особи внаслідок заподіяння шкоди їх майну.

Зобов'язання є фундаментальною категорією зобов'язального права, під якою розуміють певну залежність між суб'єктами, внаслідок якої одна сторона має виконати на користь іншої певні дії або утриматися від їх виконання. Для переважної більшості країн континентальної системи дане поняття є категорією доктринальною та такою, що не закріплена в чинному законодавстві. Сторони в зобов'язанні іменуються кредитором (сторона уповноважена) та боржником (сторона зобов'язана). За підставами виникнення зобов'язання поділяються на ті, що виникають із закону, правочинів, деліктів, односторонніх правочинів, безпідставного збагачення та ведення справ без доручення. Найбільш розвинутими підсистемами зобов'язального права є договірні та деліктні зобов'язання.

Договір – домовленість двох чи більше осіб, внаслідок чого виникають взаємні права та обов'язки. За своїм змістом договори поділяються на: 1) договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, поставка, дарування, міна); 2) договори про виконання робіт (підряд); 3) договори про надання послуг (зберігання, страхування) тощо. Окрім того, залежно від інших обставин договори поділяються на: 1) сіналагматичні (двосторонні) та односторонні; 2) мінові та алеаторні (ризикові); 3) оплатні та безоплатні; 4) консенсуальні та реальні; 5) одночасні та продовжувані у виконанні тощо.

У законодавстві містяться вимоги до договору, основними з яких є: наявність в осіб право- та дієздатності до укладення цього виду договору; наявність певної форми договору; правомірність змісту договору; наявність підстави договору (каузи). При цьому дуже чітко прописаний порядок укладення договору, який поділений на дві основні стадії: пропозиція вступити в договір (оферта) та згода на укладення договору (акцепт). Власне оферта зобов'язує особу до очікування і не може бути відізвана до певного строку.

Деліктними є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди особі чи її майну, що не пов'язане будь-якими договірними зобов'язаннями. Делікти поділяються на генеральні (загальні підстави відшкодування заподіяної шкоди: протиправне діяння, наявність шкоди, причиново-наслідковий зв'язок між ними та вина заподіювача шкоди) та спеціальні (мають специфіку, викликану певними особливостями).

Спадкове право як інститут цивільного права в континентальній системі – це сукупність норм, що регулюють відносини, пов'язані з переходом прав та обов'язків померлого до інших осіб (універсальне правонаступництво). Вирізняють два види спадкування: за заповітом та за законом. У випадку спадкування за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. При цьому вирізняють такі форми заповіту: 1) власноручний; 2) заповіт у формі публічного акта; 3) таємний заповіт тощо.

Спадкування за законом можливе у випадку, коли немає спадкування за заповітом. При спадкуванні за законом враховують встановлені законом залежно від різних обставин групи осіб, які закликаються до спадкування. При цьому представники попередньої групи усувають від спадкування іншу.