11. Спадкування нерухомості

11.1 Загальні положення про спадкування

Спадкове право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із спадкуванням. Відповідно до ст. 1216 ЦКУ спадкування – це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємець спадкує всі права та обов'язки спадкодавця, за винятком тих, які за своєю природою не можуть бути передані іншій особі. Спадкоємець не може частково прийняти спадщину або частково відмовитися від неї.

Склад спадщини має деякі особливості:

• у порядку спадкування переходять лише ті права та обов'язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті;

• права та обов'язки спадкодавця переходять до правонаступників як єдине ціле з урахуванням усіх забезпечувань та обтяжувань;

• деякі права та обов'язки особи не входять до складу спадщини і не переходять до правонаступників. Це права та обов'язки, що безпосередньо пов'язані з особистістю спадкодавця.

Склад спадщини (обсяг прав та обов'язків спадкодавця), коло спадкоємців, виникнення права на спадкування та деякі інші важливі моменти, пов'язані з часом відкриття спадщини. Важливе значення має точне визначення дня смерті спадкодавця. Відповідно до ч. 2 ст. 1220 ЦКУ часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо воно невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Відповідно до ст. 1222 ЦКУ спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, а також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин – держава, територіальні громади, АРК тощо. Особливість полягає у тому, що фізичні особи можуть бути спадкоємцями як у силу прямого припису закону (спадкоємці за законом), так і в силу заповіту спадкодавця (спадкоємці за заповітом), усі інші особи (юридичні особи, держава тощо) можуть набути право на спадкування лише за заповітом. Виняток із цього правила міститься у ст. 1277 ЦКУ. Територіальна громада може набувати право власності на майно, яке визнано судом відумерлим.

Закон визначає випадки усунення спадкоємців від права на спадкування (ст. 1224 ЦКУ) – особи, які в силу закону взагалі не мають права на спадкування, та особи, які можуть бути усунені від спадкування за рішенням суду.

11.2. Спадкування за заповітом

Відповідно до ст. 1217 ЦКУ спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином – дією однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами (ч. 3 ст. 202 ЦКУ). Зазвичай заповіт складається однією особою. Проте ЦКУ не забороняє складення так званого спільного заповіту. Заповіт має за мету настання певних юридичних наслідків: передачу прав та обов'язків спадкодавця іншій особі – спадкоємцю.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦКУ). Право на заповіт здійснюється заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення. Заповідач має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов'язки, встановити у заповіті сервітути. Заповідач також має право скасувати або змінити заповіт.

Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Спадкоємцями можуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин – фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Водночас заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування особу (осіб), яка є його спадкоємцем за законом. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦКУ). ЦКУ встановлює правило щодо зменшення обов'язкової частки у спадщині судом (ч. 1 ст. 1241).

Заповідач має право визначити обсяг спадщини і заповідати спадкоємцям усі свої права та обов'язки або їх частину.

Крім загальних, заповідач має право зробити у заповіті особливі розпорядження: заповідальний відказ (легат) (ст. 1237 ЦКУ); покладення на спадкоємця деяких обов'язків (ст. 1240 ЦКУ); визначення умови отримання спадщини (ст. 1242 ЦКУ); підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦКУ); встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦКУ); призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦКУ).

ЦКУ закріплює новий різновид заповіту – заповіт подружжя (ст. 1243). Важливим є те, що такий заповіт може бути складено лише щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті.

Заповіт має бути складений письмово і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦКУ(статті 1248, 1251, 1252).

Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Лише спадкодавець має право доводити до відома спадкоємців або інших осіб відомості, що стосуються заповіту.

Передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Відповідно до ст. 1249 ЦКУ особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові.