7.2.1 Право власності на землю (земельну ділянку)

Відповідно до ст.373 ЦКУ земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Основним законом, що регулює земельні відносини в Україні є ЗКУ.

Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Ст. 374 ЦКУ визначає суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) фізичні особи, юридичні особи, державу, територіальні громади. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, установлених законом. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Відповідно до ст. 375 ЦКУ власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Ст. 378 ЦКУ визначає порядок припинення права власності на земельну ділянку: право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

7.2.2 Право власності на житло

У ст. 379 ЦКУ визначено поняття житла: житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до ст. 383 ЦКУ власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, – за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

7.3 Право приватної власності

Правове регулювання права приватної власності в Україні здійснюється на підставі ЦКУ, ГКУ, ЗКУ та інших законів.

Відповідно до ЦКУ суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи (ч.1, ст. 325).

Право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. До введення в дію нового ЦКУ суб'єктами права приватної власності могли бути лише фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства). Однак чинний ЦКУ визнає приватною власністю також власність юридичних осіб. Зрозуміло, що суб'єктами права приватної власності можуть бути лише юридичні особи недержавної та некомунальної форми власності незалежно від їх організаційно-правової форми. До цього, відповідно із Законом України "Про власність", який згідно із Законом від 27.04.2007 р. втратив чинність, такі юридичні особи виступали суб'єктами права колективної власності.

ЦКУ встановлює, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати (ч.2, ст. 325).

Отже ЦКУ визначає коло об'єктів, які можуть бути у власності фізичних і юридичних осіб. Законодавець відмовився від їх визначення шляхом введення хоча б орієнтовного переліку, а застосував загальну формулу, згідно з якою у власності фізичних і юридичних осіб може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Таким чином, у приватній власності можуть бути об'єкти споживчого та виробничого призначення, як рухоме, так і нерухоме майно, результати інтелектуальної праці, окреме індивідуально визначене майно і майно, визначене родовими ознаками, як окремі речі, так і їх сукупність, а також цілісні майнові комплекси.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України, не можуть перебувати у власності громадян чи юридичних осіб об'єкти права виключної власності народу України.

Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності окремих суб'єктів права взагалі, або об'єкти, які мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992р. (з наступними змінами й доповненнями) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.

Не можуть перебувати у власності іноземних громадян землі сільськогосподарського призначення, а якщо вони отримали такі землі в порядку спадкування, то мають провести їх відчуження впродовж одного року (ст. 81 ЗКУ).

Відповідно до положень ЦКУ склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (ч. 3, ст. 325).

Отже, ЦКУ встановлює лише один виняток із правила про те, що склад, кількість та вартість об'єктів права власності фізичних та юридичних осіб не обмежується. Цей виняток стосується розмірів земельної ділянки. Так, п. 13 Перехідних положень ЗКУ встановлено мораторій на придбання фізичними та юридичними особами земель сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га, яка може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. Ст. 5 ЗУ "Про особисте селянське господарство" встановлює, що для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду.

В окремих законодавчих актах зберігаються норми, які тією чи іншою мірою закріплюють кількісні чи якісні показники об'єктів права власності фізичних та юридичних осіб. Так, Законом України "Про банки та банківську діяльність" (ст. 48) спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється мати у власності нерухоме майно на суму більше ніж 25% капіталу, за певними винятками. Законодавство встановлює для суб'єктів господарювання певні обмеження щодо розмірів їх активів (майна), часток (акцій, паїв) з метою недопущення монопольного становища на ринку, для створення господарських товариств установлюються мінімальні розміри їх статутного капіталу та ін.

В об'єктивному значенні право приватної власності громадян – це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні – це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоряджання належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Земельним законодавством установлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника. Ці особливості полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій. ЗКУ також містить положення щодо нормування земельних ділянок, що передаються безоплатно (ст. 121). Однак він не встановив граничних обмежень розмірів земельних ділянок, отримуваних громадянами за цивільно-правовими підставами.

За загальним правилом володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на житловий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.

У ЦКУ немає норми, яка спеціально визначала б перелік підстав виникнення у фізичних осіб права власності. У главі 24 установлюються лише загальні засади набуття права власності усіма суб'єктами цивільних правовідносин, якими і потрібно керуватися. Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання.

Як суб'єкти права власності, приватні юридичні особи мають певні права щодо формування, володіння, використання та розпоряджання майном. Це залежить від організаційно-правової форми юридичної особи та прав її учасників, акціонерів або членів.

Можна назвати спільні закономірності, що характеризують право власності юридичних осіб:

1. Юридична особа є єдиним власником належного їй майна.

2. Власністю юридичної особи є майно, передане їй як вклад (внесок) засновниками (учасниками, членами), а також майно, вироблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

3. Юридичні особи мають право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують охоронювані законом інтереси інших осіб.

4. Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні зобов'язання через органи, що діють відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів.

5. В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, поділу прибутків і збитків тощо.

6. Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями усім належним їм майном.

Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб передбачені в ЦКУ, ГКУ, законах України «Про господарські товариства», «Про об'єднання громадян» та ін.

Право власності на землю юридичних осіб закріплено в ст. 82 ЗКУ. Відповідно до вказаної статті юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, тобто для здійснення безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку. Способами набуття у власність земельних ділянок юридичними особами є:

• придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу;

• прийняття спадщини;

• інші підстави, передбачені законом.