Право соціального забезпечення (Япрошенко і.)

[ Конвертовано в doc сайтом javalibre.Com.Ua ]

Япрошенко Ірина Станіславівна

Право соціального забезпечення

ЗМІСТ

Тема 1. Поняття, предмет, метод та система права соціального

забезпечення 5

Тема 2. Правовідносини із соціального забезпечення.

Джерела права соціального забезпечення 17

Тема 3. Організаційно-правові основи соціального страхування 29

Тема 4. Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.

Пенсійне забезпечення окремих категорій осіб 44

Тема 5. Обов’язкове державне страхування у зв’язку з тимчасовою

втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням 90

Тема 6. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування

на випадок безробіття 111

Тема 7. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності 131

Тема 8. Організаційно-правові основи державної соціальної

допомоги 159

Тема 9. Статус та соціальний захист громадян, які постраждали

внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС 176

Тема 10. Соціальний захист ветеранів війни, інвалідів, ветеранів

праці та інших осіб похилого віку 194

Тема 11. Соціальний захист у зарубіжних країнах 206

Словник термінів 227

Тема 1

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД

ТА СИСТЕМА ПРАВА

СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1. Ознаки самостійності права соціального забезпечення як галузі права (предмет і метод).

2. Правові форми й види соціального забезпечення.

3. Система права соціального забезпечення.

4. Принципи права соціального забезпечення.

Ознаки самостійності права

соціального забезпечення

як галузі права (предмет і метод)

Право на соціальне забезпечення — одне з природних прав людини, що обумовлене ходом розвитку людини в суспільстві, визнане світовим співтовариством і закріплене в таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія.

Конституція України встановила право громадян на соціальний захист, у тому числі й на соціальне забезпечення.

Відповідно до Конституції України соціальний захист базується на соціальному страхуванні і соціальному забезпеченні.

Право на соціальний захист є центральним соціальним конституційним правом. За Конституцією України (ст. 46), це право включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Поряд з детальним визначенням права на соціальний захист у Конституції закріплена система його гарантій. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приват¬них закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, який встановлено законом. Система соціального захисту, відповідно до Конституції, має досить складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога. Оскільки системний підхід передбачає, що будь-яка система складається зі структурних одиниць, які перебувають у стійких взаємозв’язках один з одним і не існують самі по собі [13, с. 8], вважаємо за недоцільне включати до права на соціаль¬ний захист право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, яке визначене як окремий вид соціальних прав.

Зрозуміти сутність соціального захисту як одного з конституційних прав можна лише з урахуванням форм задоволення потреб громадян із спеціальних фондів.

Є дві форми задоволення потреб громадян: індивідуальна та сумісна [13, с. 7]. Індивідуальна форма передбачає надання благ безпосередньо в розпорядження особи (пенсії, допомоги). Сумісна — відсутність виплат безпосередньо громадянам (освіта, медичне обслуговування).

Що стосується соціального обслуговування, то його не можна вважати належним до другої форми, оскільки воно надається за рахунок коштів, що призначаються для соціального захисту; обслуговування є додатком до грошового забезпечення. Тому соціальне обслуговування виконує ті самі функції, що і соціальний захист, і входить до системи соціального захисту.

Соціальний захист має ряд ознак. По-перше, це система суспі-ль¬них відносин, яка призначена для задоволення особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу зі спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї у випадках, передбачених законодавством, у разі втрати чи зниження заробіт¬ку, додаткових витрат або неможливості працевлаштування.

Соціальний захист має на меті дати кожному члену суспільства, незалежно від соціального статусу, національної або расової приналежності, можливість вільного розвитку, реалізації власних здібностей, а також підтримання стабільності в суспільстві, тобто запобігання соціальній напруженості, яка виникає через майнову, расову, культурну, соціальну нерівність та виявляє себе у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між певними групами населення.

Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість [10, с. 80]. В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинились у скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги — допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів до існування. Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Соціальний захист на засадах адресності є загальноприйнятою практикою в країнах Західної Європи. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функ¬цію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння.

Проте не менш важливими є заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, та на стимулювання активності особи. Соціальний захист здійснює свою превен¬тивну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від утрати доходу у разі безробіття, старіння, хвороби або смерті та поліпшення її добробуту через соціальне страхування.

Отже, соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними — соціальне страхування.

Таким чином, соціальний захист — це система суспільних від¬носин, призначена для задоволення матеріальних потреб громадян із спеціальних фондів через індивідуальну форму розподілу, замість оплати праці чи як доповнення до неї у випадках, передбачених законодавством, з урахуванням трудового стажу громадян чи соціального фактора або без урахування цих обставин.

Соціальне забезпечення можна визначити як організаційно-правову діяльність держави, спрямовану на матеріальне забезпечення осіб, які не мають виходу на ринок праці, не застраховані в системі загальнообов’язкового соціального страхування, зазнали соціального ризику, внаслідок чого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю соціального забезпечення є діяльність дер¬жави щодо надання особі гарантованого законом мінімуму засобів до існування для забезпечення достатнього рівня життя.

Юридичний механізм забезпечення права на соціальний захист здійснюється за допомогою самостійної галузі права — права соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють відносини стосовно забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги окремій особі чи сім’ї, а також процедурні та процесуальні відносини.

Право соціального забезпечення як галузь права має відмітні ознаки: особливий предмет регулювання й метод. Варто зазначити, що у сучасній юридичній літературі дається визначення і третьої ознаки — зацікавленість суспільства у становленні й розвитку системи правових норм як галузі права.

Предметом прийнято називати коло однорідних суспільних відносин, які можуть бути врегульовані лише певною системою правових норм [9, с. 5]. Отже, предметом правового регулювання права соціального забезпечення є три основні групи суспільних відносин: майнові, управлінські, охоронні. Але значне місце серед них посідають майнові відносини, пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпе-чення.

Основою суспільних відносин, які визначають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини та відносини із надання допомоги та соціальних послуг [6, с. 31]. Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру, до предмета права соціального забезпечення входять процедурні відносини, які визначають порядок надання різних видів соціального забезпечення, та процесуальні відносини стосовно вирішення спорів з питань соціального забезпечення (йдеться про відносини, які не входять до предмета процесуального права). Безпосередньо належать до відносин предмета права соціального забезпечення від¬носини щодо здійснення соціального страхування, формування і використання Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, медичне й санаторно-курортне лікування, надання пільг ветеранам війни й праці. Зазначені вище відносини складають предмет права соціального забезпечення.

Метод правового регулювання визнається другим критерієм розмежування галузей права. Кожна група відносин, що визначають предмет галузі права, вимагає специфічних засобів нормативно-правового регулювання, які реалізуються у методі. Методом права соціального забезпечення є поєднання кількох спосо¬бів регулювання: влади й підпорядкування (один суб’єкт вимагає призначення певного виду соціального забезпечення, а другий — зобов’язаний його надати); юридичної рівності (жоден із суб’єк¬тів не створює нових норм, а діє відповідно до актів, прийнятих уповноваженими органами); дозволу (право вибирати той чи інший вид соціального забезпечення); наказу (щодо платників податків); заборони (забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за призначенням).

Метод права соціального забезпечення має свої особливості. Фізична особа як один із суб’єктів наділяється не тільки правоздатністю, а й правом вимагати надання конкретного виду забезпечення, а орган соціального захисту населення зобов’язаний надати його на умовах, встановлених законом. Це основна схема поведінки учасників соціально-забезпечувальних відносин. Усі права й обов’язки суб’єктів правовідносин встановлені законом і не можуть бути змінені угодою сторін.

Визнаючи право соціального забезпечення самостійною галуззю права, слід відмежовувати її від суміжних галузей права — трудового, адміністративного, фінансового. Підставою для відмежування є різні суспільні відносини, які складають предмет різ¬них галузей права, та ознаки, що характеризують метод. Основна відмінність відносин, які регулюються трудовим правом, від відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, полягає в тому, що перші пов’язані з трудовою діяльністю людини, а другі — із соціальним захистом непрацездатних. У трудових відносинах учасниками є працівник і роботодавець, а в соціальному забезпеченні — непрацездатний громадянин та орган соціального захисту населення. Відносини соціального забезпечення виникають під час реалізації громадянином свого конституційного права на соціальний захист у разі втрати працездатності. В межах трудових відносин громадянин реалізує конституційне право на працю.

Між трудовим правом та правом соціального забезпечення існує зв’язок та взаємодія. Їм властива наявність ряду спільних понять: страховий стаж, трудове каліцтво, професійне захворювання. Наявність трудових відносин у минулому чи сьогодні, як правило, є підставою для отримання певного виду забезпечення і для встановлення диференційованих розмірів забезпечення.

Адміністративне право забезпечує організаційні зв’язки у відносинах із соціального забезпечення. Але ці зв’язки не тотожні владним організаційним відносинам в адміністративному праві.

За допомогою норм фінансового права забезпечується функціонування фондів соціального страхування (формування фондів, використання коштів тощо).

Правові форми й види

соціального забезпечення

Здійснення конституційного права на соціальний захист може бути організоване в державних і недержавних формах, які розмежовуються за такими ознаками, як суб’єкти забезпечення, джерела і способи формування фондів для фінансування відповідних заходів, види забезпечення, умови та розміри забезпечення, органи, які надають забезпечення [7, с. 7]. Соціальне забезпечення виступає в декількох організаційно-правових формах і видах, що пов’язано зі специфікою забезпечення окремих категорій громадян [6, с. 13].

1. Однією з форм соціального забезпечення, що витримала випробування часом, є страхування: обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язкове державне соціальне страхування в разі тимчасової непрацездатності, страхування на випадок безробіття та в разі нещасного випадку чи професійного захворювання. Обов’язкове державне соціальне страхування поширюється на осіб, які працюють за наймом, та інших осіб, які визначені законом. Для фінансування державного соціального страхування створені відповідні фонди, що функціонують як позабюджетні са¬моврядні фінансові системи.

2. Соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань із державного бюджету. Ця система охоплює певну групу суб’єк-тів. За рахунок коштів з Державного бюджету здійснюється пенсійне забезпечення військовослужбовців, надаються численні види допомоги сім’ям з дітьми, а також видатки на професійне навчання й працевлаштування інвалідів, забезпечення засобами пере¬сування та ін.

3. Забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, благодійних організацій і приватних добровільних внесків громадян. Найбільшими суспільними об’єднан¬нями і фондами є «Союз Чорнобиль України» і Фонд України соціального захисту інвалідів. Чорнобильська організація надає допомогу особам, потерпілим унаслідок аварії на ЧАЕС. Допомога надається вибірково, враховується діагноз і матеріальний стан потер¬пілих. Фонд України соціального захисту інвалідів є державною організацією. Його кошти використовуються на фінансування дер¬жавних програм зі соціальної захищеності інвалідів, професійної реабілітації, витрат на створення робочих місць для інвалідів та інші види соціальної допомоги інвалідам. Значну роль у соціальному забезпеченні окремих категорій громадян відіграють благодійні фонди, гуманітарні акції «Милосердя».

4. Утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних та інших установах соціального призначення. Таке утримання є самостійною формою соціального забезпечення, яке відбувається за рахунок прямих асигнувань із бюджету, та на¬лежить до сфери послуг для людей похилого віку (перебування в будинках-інтернатах та надомне обслуговування непрацездатних).

5. Адресна соціальна допомога. Суб’єктами соціальної допомоги слід визнавати лише осіб, які потребують такої допомоги, виходячи зі стану їх нужденності (рівень доходів не досягає прожиткового мінімуму). Право на соціальну допомогу не обумовлюється трудовою діяльністю або сплатою страхових внесків. Тому фінансування цієї форми можливе тільки за рахунок бюджетів різ¬них рівнів. Отже, це відносно нова форма допомоги конкретним непрацездатним чи малозабезпеченим залежно від рівня їхньої забезпеченості і можливостей держави.

6. Недержавне пенсійне забезпечення громадян. Недержавна пенсія відрізняється від державної тим, що її розмір можна встановити за власним бажанням. Вкладники коштів у недержавні фонди не позбавляються державних пенсій, а лише одержують до них додатки.

Названі організаційно-правові форми соціального забезпечення доповнюють одна одну і складають систему соціального захисту населення.

Соціальне забезпечення виражається у певних грошових сумах або у формі матеріальних і побутово-культурних благ та послуг, що надаються окремим категоріям громадян. Перелік видів забезпечення визначений Конституцією України. Грошові суми виплачуються, як правило, у вигляді пенсій та допомог.

Пенсії — це регулярні грошові виплати, які отримують громадяни від держави та спеціальних фондів після досягнення встановленого віку, у разі інвалідності, втрати годувальника, за вислугу років. Їх характерними ознаками є:

1) грошові виплати за віком та у разі непрацездатності, коли особа звільняється від обов’язку працювати або не може працювати за станом здоров’я;

2) виплати зі спеціальних фондів;

3) розмір залежить в основному від одержуваного заробітку.

Допомоги — це такі грошові виплати (крім пенсій) громадянам у випадках, передбачених законом, що надаються з фондів соціального страхування та за рахунок державного бюджету. Види допомоги відрізняються між собою їх безпосередньою метою та низкою юридичних ознак. Допомоги можна класифікувати за періодичністю виплат (одноразові та регулярні), за їх метою (у разі тим¬часової непрацездатності, у зв’язку з народженням дитини та ін.).

Третім видом соціального забезпечення є соціальні послуги та пільги побутового характеру. Соціальні послуги — це комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повер¬нення до повноцінного життя [2, ст. 1]. Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Матеріальна допомога надається особам, що перебувають у складній життєвій ситуації, у вигляді грошової або натуральної допомоги: продуктів харчування, засобів санітарії і особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації. Соціальне обслуговування здійснюється шляхом надання соціальних послуг: за місцем проживання особи (удома);

у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денного перебування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування; у територіальних центрах соціального обслуговування; в інших закладах соціальної підтримки (догляду). За Законом України «Про соціальні послуги» можуть надаватися такі види соціальних послуг:

• соціально-побутові послуги — забезпечення продуктами ха-р¬чування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації; здійснення соціально-побутового патронажу, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;

• психологічні послуги — надання консультацій з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, із метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад;

• соціально-педагогічні послуги — виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального, виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій, заінтересованих осіб;

• соціально-медичні послуги — консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримка та охорона її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;

• соціально-економічні послуги — задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної чи грошової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компен¬сацій;

• юридичні послуги — надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу й реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо);

• послуги з працевлаштування — пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводження працевлаштованої особи;

• послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями — комплекс медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість;

• інформаційні послуги — надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); розповсюдження просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвіт¬ницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (рекламно-пропагандистські послуги);

Перелік та порядок надання соціальних послуг за видами загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Усі види соціального забезпечення мають спільну мету — соціальний захист громадян у передбачених законом випадках.

Система права

соціального забезпечення

Право соціального забезпечення має свою систему, тобто науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що складають самостійну галузь права. За такою системою можуть розміщуватися норми в єдиному правовому акті, в якому зібрані основні норми галузі (кодекс). Але така науково обґрунтована класифікація й послідовність (система законодавства) не завжди ідентична із системою галузі права, оскільки ряд норм в інших актах, що належать даній галузі, цією системою не охоплені. Норми галузі права соціального забезпечення не кодифіковані. Тому в даному випадку йдеться про наукову класифікацію норм, що закріплені різними нормативними актами.

Визначення системи сучасного права соціального забезпечення України ускладнюється тим, що жодним законодавчим актом вона не встановлена. Лише одним актом передбачено основні її структурні частини — це Концепція соціального забезпечення населення України (1993 р.), яка окреслює загальну будову галузі у напрямі її реформування. Однак Концепція не має юридичної сили закону, що дає підстави нормотворчим органам урегульовувати окремі суспільні відносини і діяти у цій сфері на власний розсуд [11, с. 24].

Система може бути визначена і встановлена за такими критеріями: функціональними, інституціональними, суб’єктними та ін. Норма може відображати загальні принципові положення, які характеризують галузь права з урахуванням сукупності всіх суспіль¬них відносин, що регулюються нею, або закріплювати правило, що стосується лише певних суспільних відносин, які входять до предмета даної галузі.

В основі класифікації норм права соціального забезпечення лежить їх поділ на норми загальної й особливої частини галузі права соціального забезпечення. До загальної частини належать норми, що характеризують предмет, метод, завдання галузі за чинним законодавством (ст. 46, 92 Конституції України; ст. 1, 3, 5, 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; ст. 1, 2, 3, 4, 5 «Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14.01 1998 р.).

До особливої частини права соціального забезпечення належать такі норми, що детально регламентують розмір, умови й порядок надання громадянам різних видів соціального забезпечення. Система особливої частини досить складна. Перш ніж аналізувати її, треба зазначити, що дана галузь має у своїй структурі не тільки правові інститути, а й підгалузі. На сьогодні підгалузями називають права соціального забезпечення, право загальнообов’язкового соціального страхування й право держав-ної соціальної допомоги. Кожна з цих структурних частин має власну загальну частину та принципи. В той же час вони перебувають під дією загальних положень цілої галузі права соціаль¬ного забезпечення.

До цього часу нез’ясованим залишається галузева приналежність правового інституту стипендіального забезпечення студентів. Такі виплати за своєю суттю є соціальною допомогою, а відповідний правовий інститут має бути віднесений до підгалузі права державної соціальної допомоги [11, с. 28].

Системність у праві соціального забезпечення як об’єктивна вимога до правового механізму має відображатися у системі законодавства.

Принципи права соціального забезпечення

Правові норми, які регулюють предмет права соціального забезпечення, внутрішньо взаємопов’язані, оскільки базуються на єдиних принципах. Принципи права соціального забезпечення визначаються політичною та економічною системами, які закріплені Конституцією України. Зміст вказаних принципів у Конституції України не розкритий (як, наприклад, зміст принципів судочинства). До сьогодні немає загального нормативного акта, де були б зафіксовані принципи права соціального забезпечення. Але аналіз конкретного законодавства дає можливість їх сформулювати й обґрунтувати.

У юридичній літературі висвітлюються різні системи принципів. Сирота І. М. запропонував таку систему принципів правового регулювання соціального забезпечення [8, с. 66—67] :

1) соціальне забезпечення на умовах обов’язкового державного соціального страхування всіх працюючих громадян;

2) різноманітність форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників;

3) диференціація умов і норм соціального забезпечення зале-ж¬но від характеру й тривалості трудової діяльності та розміру страхових внесків працівників;

4) забезпечення пенсіями та допомогами на рівні прожиткового мінімуму;

5) здійснення соціального забезпечення за рахунок коштів державних та недержавних страхових фондів;

6) здійснення соціального забезпечення органами державного управління;

7) охорона й захист прав і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.

1. Конституція України // Відомості ВР України. — 1996. — № 30. — С. 141.

2. Закон України «Про соціальні послуги» № 966-ІV від 19.06 2003 р.

3. Загальна декларація прав людини: Законодавство України про шлюб, сім’ю та молодь. — К.: Юрінком, 1997. — С. 22—23.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права // Международные акты о правах человека. — М. 2000. — С. 25—28.

5. Европейская социальная хартия // Сборник важнейших документов по международному праву. — Ч. І общая. — М., 1996. — С. 233.

6. Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР. — М., 1987.

7. Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. — М., 1997.

8. Сирота І. М. Право соціального забезпечення в Україні. — Х., 2001.

9. Сирота І. М. Право пенсійного забезпечення в Україні. — К., 1998.

10. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К., 1997.

11. Болотіна Н. Право соціального забезпечення України: систем-но-структурний аналіз // Право України. — 2001. — № 5. — С. 24—28.

12. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 38.

13. Шайхатдинов В. Ш. Теоретические проблемы советского права социального обеспечения. — Свердловск, 1986. — С. 8.

ТЕМА 2

ПРАВОВІДНОСИНИ ІЗ СОЦІАЛЬНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1. Правовідносини з соціального забезпечення:

• види правовідносин;

• суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин.

2. Джерела права соціального забезпечення.

Правовідносини

з соціального забезпечення

Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять правової науки. Суспільні відносини набувають форми правовідносин тільки тому, що відносини між їх учасниками регламентуються нормами права. Різні аспекти правовідносин соціального забезпечення досліджені ще за часів Радянського Союзу такими вченими: Н. Г. Александровим, В. С. Андрєєвим, В. А. Тарасовою, Я. М. Фогелем.

Правовідносини у сфері соціального забезпечення — це вре¬гульовані нормами права фактичні відносини щодо надання грошових виплат, послуг, пільг, які виникають між відповідними органами і фізичними особами, що мають на них право, при настанні ситуації соціального ризику.

Залежно від того, результатом реалізації якої норми є право-від¬носини, їх можна поділити на правовідносини з приводу окремих видів забезпечення (матеріальні), процедурні правовідносини з установлення фактів та констатації обставин, що мають юридичне значення, та процесуальні правовідносини у випадках розгляду спорів між сторонами правовідносин, якщо закон не відніс їх до звичайних спорів, які розглядаються цивільним процесом.

Для розкриття суті правовідносин необхідно розглянути питання про юридичні факти, про суб’єкти даних правовідносин, їх зміст та об’єкт.

Основу системи правовідносин з соціального забезпечення складають матеріальні правовідносини, оскільки саме в них задовольняються об’єктивні потреби особи в матеріальних засобах та соціальних послугах. Відмітною рисою соціально-забезпечуваль¬них правовідносин є те, що особа (або сім’я) у разі дотримання встановлених законом умов наділена суб’єктивним правом на отримання пенсії, допомоги, компенсації, послуги або пільги,

а державний орган зобов’язаний їх надати. При цьому обов’язок державного органу визначається вимогою уповноваженої особи [3, с. 48]. Це означає, що в односторонньому порядку або за угодою сторін обов’язок не може бути змінений. Слід наголосити, що саме в цьому полягає одна з головних відмінностей обов’язку в соціально-забезпечувальних відносинах від обов’язку в цивільних правовідносинах, де суб’єкти на власний розсуд покладають на себе обов’язки в передбачених законом межах.

Унаслідок цільового характеру коштів, призначених для соціального забезпечення, відносини, що розглядаються, виникають, як правило, на не договірній основі (крім добровільного та недержавного соціального страхування). Даному твердженню не суперечить той факт, що правовідносини по загальнообов’язко¬вому соціальному страхуванню виникають на основі договору між страховиком і страхувальником на користь третьої особи — застрахованого. Нормативними актами визначений типовий договір, який містить усі необхідні умови, відхід від яких не допускається, якщо це порушує права застрахованої особи.

Традиційною залишається класифікація матеріальних правовідносин за видами забезпечення: пенсійні, із приводу надання допомог та компенсаційних виплат, з соціального обслуговування. Але така класифікація є загальною і потребує конкретизації. Зокрема, залежно від специфіки юридичних фактів пенсійні правовідносини можна об’єднати в такі групи: виплата пенсій за віком; у зв’язку з інвалідністю; в разі втрати годувальника із солідарної системи пенсійного забезпечення; у зв’язку з наданням одноразової виплати або довічної пенсії із накопичувального фон¬ду загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Правовідносини з приводу виплати допомог та компенсацій досить різні, але їх також можна класифікувати за видами, наприк¬лад, до правовідносин у зв’язку з наданням допомог належать: у разі тимчасової непрацездатності; при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та ін.

Різноманітними є правовідносини і з соціального обслуговування: соціальне обслуговування вдома; утримання в установах соціального захисту; професійне навчання та працевлаштування інвалідів; забезпечення інвалідів транспортними засобами і т.д.

Матеріальні правовідносини розрізняються за юридичними фактами, строками дії, суб’єктами, об’єктами, змістом.

Юридичні факти — це об’єктивні обставини, із якими пов’я-зані виникнення, зміна або припинення правовідносин. Як правило, більшість правовідносин із соціального забезпечення виникають із юридичних складів (ряд фактів). Відсутність хоча б одного з необхідних фактів у складі не приводить до виникнення, зміни або припинення правовідносин. Разом із тим обставини, які утворюють склад, виконують різні функції. Серед них, як вказує В. С. Андрєєв [1, с. 115], слід виділити юридичний факт, який викликав необхідність правової регламентації відповідних відносин, а також юридично значимі обставини та передумови. Наприклад, в юридичному складі, який викликає виникнення пенсійних правовідносин за віком, юридичним фактом є досягнення встановленого законом віку. А до юридично значущих передумов належать: наявність страхового стажу відповідної тривалості; пись¬мове звернення за призначенням пенсії за віком; рішення Пенсійного органу.

За строком дії правовідносини з соціального забезпечення поділяють на три групи [3, с. 50]: 1) правовідносини, що припиняються з одноразовим виконанням обов’язків (одноразові виплати, протезування, надання транспортного засобу); 2) правовідносини з абсолютно встановленим строком існування у часі (пенсійні правовідносини у випадку втрати годувальника — до досягнення дитиною повноліття; правовідносини з приводу надання допомоги по догляду за дитиною віком до трьох років); 3) правовідносини з відносно невизначеним строком існування у часі (пенсійні правовідносини за віком, з інвалідності, правовідносини з виплат допомоги у разі тимчасової непрацездатності).

Отже, більшість соціально-забезпечувальних відносин за своєю природою є соціально-зобов’язальними правовідносинами недоговірного характеру. Вони мають чітку правову регламентацію, оскільки всі права і обов’язки їх суб’єктів визначені законом і не можуть бути змінені за угодою сторін.

Передують реалізації матеріальних правовідносин або виникають разом із ними процедурні правовідносини зі встановлення юридичних фактів (наприклад, тривалості страхового стажу, групи та причини інвалідності) та винесення рішень про призначення або про відмову у наданні конкретних видів соціального забезпечення. Хоча ці правовідносини тісно пов’язані з матеріаль¬ними, проте мають особливості, які підтверджують їх самостійність. Процедурні правовідносини виникають завжди за волевиявленням заінтересованої особи після виникнення права на той чи інший вид забезпечення.

Процедурні правовідносини є правозастосовчими, пов’язани-ми з реалізацією матеріальних правовідносин. Вони пов’язані із установленням юридичного складу, який створює дані правовідносини. Юридичні правовідносини бувають кількох видів: одні з них слугують для призначення тієї чи іншої соціальної виплати, а інші мають більш широке значення, встановлюючи лише деякі юридично значимі обставини.

Процедурні правовідносини у праві соціального забезпечен-

ня можна класифікувати на окремі види за різними критеріями [7, с. 98].

Залежно від виду соціального забезпечення, на реалізацію якого спрямовані процедурні правовідносини, розрізняють процедурні правовідносини: у пенсійному забезпеченні; у зв’язку з призначенням грошових допомог; які виникають у зв’язку з наданням соціальних послуг і пільг.

Стосовно форми соціального забезпечення розрізняють процедурні правовідносини у сфері: загальнообов’язкового соціального страхування; державного соціального забезпечення та соціальної допомоги; недержавної соціальної підтримки.

Юридичним фактом, що породжує процедурні правовідносини, є звернення заінтересованої особи або її представника з проханням підтвердити конкретний факт. При цьому громадянин має не тільки право вимагати від компетентних державних органів розгляду свого прохання, а й несе обов’язок з надання необхідних доказів.

Процедурні правовідносини продовжуються в часі. Вони припиняються з винесенням рішення про наявність або відсутність обставин, що мають юридичне значення. Важливу роль у процедурних правовідносинах відіграють строки, протягом яких мають виконуватися певні юридичні дії. Пропуск строків без поважних причин призводить до відмови у призначенні відповідного виду соціального забезпечення. Так, одноразова допомога у зв’язку з народженням дитини надається одному з батьків, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців після народження дитини. У разі пропуску цього строку без поважних причин допомога не надається.

У разі незгоди з рішенням відповідного компетентного держа-в¬ного органу громадянин має право звернутися за вирішенням спору в адміністративному чи судовому порядку. У зв’язку з розглядом спору виникають процесуальні правовідносини. Відмін¬ність процедурних правовідносин від процесуальних в соціаль¬ному забезпеченні визначається специфікою їх, змісту. В процедурних правовідносинах законодавством передбачена обов’яз¬кова нормальна процедура, без якої неможливі подальші етапи реалізації прав та обов’язків у матеріально-правовому відношенні, а процес розгляду спору охоплює не всі, а лише спірні обставини. Вказані правовідносини виникають на підставі охоронних норм із приводу вирішення спору про соціальне забезпечення і не є обов’язковими у ході реалізації норм матеріального права на конкретний вид забезпечення.

Оскільки право соціального забезпечення не закріплює ніякої особливої процедури розгляду спорів, судовий розгляд здійснюється за нормами цивільного процесуального або адміністративного процесуального права. Відсутність відповідних норм є недоліком законодавства, який необхідно виправити для спрощення та прискорення порядку розгляду спорів, підвищення ефективності захисту прав громадян у галузі соціального забезпечення.

В юридичній літературі висловлюються пропозиції щодо доцільності створення спеціалізованих судів для розгляду названих вище спорів. Отже, процесуальними правовідносинами із соціального забезпечення називають урегульовані нормами цивільного процесуального або адміністративного процесуального права від¬носини громадянина або сім’ї з юрисдикційним органом про розгляд спору між особою та органом соціального захисту.

Суб’єктами правовідносин з соціального забезпечення є фізична особа та державний орган, які є носіями суб’єктивних прав та обов’язків.

Серед фізичних осіб як суб’єктів правовідносин з соціального забезпечення в першу чергу слід назвати громадян України. Крім них, суб’єктами даних правовідносин можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають

в Україні. Всіх фізичних осіб об’єднує те, що вони підлягають соціальному забезпеченню зі спеціально створених фондів у зв’язку з настанням соціального випадку (старість, безробіття) або виконанням певних професійних обов’язків (робота у шкідливих умовах).

Існують також правовідносини, в яких суб’єктом виступає сім’я, а не фізична особа. Це пенсійні правовідносини у випадку втрати годувальника; правовідносини з приводу надання допомоги малозабезпечним сім’ям. Але представлення одним із членів сім’ї інтересів інших не позбавляє права останніх бути самостійними учасниками цих правовідносин.

Другим суб’єктом правовідносин у сфері соціального забезпечення є один з державних органів, що зобов’язаний призначити й надати конкретний вид забезпечення. До таких органів належать: органи Пенсійного фонду; комісія з установлення пенсій за особливі заслуги перед Україною; органи Міністерства праці та соціальної політики України; органи пенсійного забезпечення Міноборони, СБУ, МВС України та ін.

Щоб бути учасником правовідносин з соціального забезпечення, громадянин повинен мати правосуб’єктність, зміст якої складають два структурні елементи — правоздатність та дієздатність. У різних галузях права ці структурні елементи правосуб’єктності мають різне поєднання. В одних галузях (наприклад, адміністративне, кримінальне, трудове право) правоздатність і дієздатність виступають у нерозривній єдності. Для інших галузей (наприклад, цивільне право) можливе роз’єднання цих елемен¬тів. Правосуб’єктність громадян у соціальному забезпеченні слід віднести саме до другої групи. Зокрема, інвалід дитинства до

16 років, будучи суб’єктом правовідносин з надання соціальної пенсії, має тільки правоздатність. Від його імені в цих відносинах виступають батьки, опікун або піклувальник. Якщо громадянин визнаний недієздатним унаслідок душевної хвороби чи недоумства, то від його імені у правовідносинах з соціального забезпечення бере участь його представник.

Існують правовідносини, в яких неможливо розділити правоздатність і дієздатність громадянина (наприклад, у правовідносинах з безкоштовного протезування).

Отже, щоб бути cуб’єктом права, необхідно мати правоздатність, тобто можливість мати права і обов’язки. Умовами володіння правоздатністю є автономне існування індивіда та наявність у нього власного імені і власної індивідуальності [5, с. 39].

Деякі вчені поділяють правоздатність на загальну (здатність особи бути суб’єктом права взагалі), галузеву (бути суб’єктом правовідносин конкретної галузі права) і спеціальну (бути суб’єктом лише певних правовідносин, що складаються в середині окремої галузі права) [2, с. 61—86]. Наприклад, суб’єктом пенсійних правовідносин за певних умов може бути будь-який громадянин. Але щоб стати пенсіонером, особа повинна мати пен¬сійну правоздатність. Під пенсійною правоздатністю розуміється здатність громадянина здобути суб’єктивне право на пенсію і володіти ним, вступати в конкретні пенсійні правовідносини. Момент виникнення пенсійної правоздатності залежить від виду конкретних правовідносин: у пенсійних правовідносинах за віком —

в 60, 55 років; у пенсійних правовідносинах з інвалідності — із початку суспільно корисної діяльності.

Інші науковці [5, с. 40] вважають, що правоздатність вказує лише на те, хто може бути суб’єктом права, тобто чия поведінка регулюється правовими нормами і цим обмежується. Сенсу виділяти спеціальну правоздатність немає. Пенсійна правоздатність, як правило, супроводжується дієздатністю — здатністю реалізовувати права і виконувати обов’язки.

Правоздатністю, окрім громадян, наділені також державні органи і юридичні особи. Перші здійснюють управлінську функцію у сфері соціального забезпечення і для цього наділені владними повноваженнями, тобто компетенцією. Організації є правоздатними за наявності у них статусу юридичної особи.

Окрім правоздатності, суб’єкти правовідносин наділені дієздатністю. Це визначена законом можливість суб’єкта особисто вчиняти юридичні дії. У сфері соціального забезпечення — це здатність особи самостійно чи за допомогою визначених законом осіб здійснювати права й обов’язки. Сприяння у здійсненні дієздатності — характерна риса соціально-забезпечувальної дієздат¬ності. У праві соціального забезпечення дієздатність буває повна та часткова. Повна дієздатність настає з 16 років. Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе, оскільки недієздатні є однією з категорій осіб, яким держава зобов’язана надавати соціальне забезпечення.

Іншим суб’єктом пенсійних правовідносин є відповідний державний орган. Як правило, таким органом є районне (міське) управління соціального захисту. Функції, права та обов’язки управління соціального захисту визначені відповідним Положенням. Управління завжди виступає як орган державної виконавчої влади, що діє в рамках функцій, покладених на нього державою.

Під об’єктом матеріальних правовідносин з соціального забезпечення розуміють конкретне благо матеріального чи нематеріального характеру, щодо якого вони виникають, тобто конкретний вид соціального забезпечення: об’єктом пенсійних правовід¬носин є пенсія; об’єктом правовідносин із приводу надання допомог є відповідна допомога. У процедурних правовідносинах об’єктом виступають дії — рішення державних органів про призначення конкретного виду соціального забезпечення, без яких неможлива реалізація матеріальних правовідносин. У процесуаль¬них правовідносинах з розгляду спорів — рішення по суті спору. Об’єкти правовідносин не слід плутати із змістом правовідносин. Під юридичним змістом правовідносин розуміють сукупність суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, якими наділені суб’єкти правовідносин [4, с. 86]. Характерна риса всіх правовідносин зі соціального забезпечення — наявність правомочності правоздатної особи на одержання окремого виду соціального забезпечення і відповідно цій правомочності наявність юридичного обов’язку органу державної влади надавати особі матеріальне благо. Змістом матеріальних правовідносин з соціального забезпечення є суб’єктивне право громадянина на конкретний вид соціального забезпечення в установленому законом розмірі і у визначені законом строки і обов’язок державного органу прийняти рішення про його надання або про відмову в його наданні. Змістом процедурних правовідносин є суб’єктивне право громадянина на встановлення юридичних фактів, необхідних для виникнення права на конкретний вид соціального забезпечення, і від¬повідний обов’язок державного органу здійснити перевірку і винести акт-рішення про задоволення суб’єктивного права громадянина або про відмову в цьому. Змістом процесуальних правовідносин виступає суб’єктивне право на поновлення порушеного права і відповідний обов’язок державного органу розгля¬нути сутність спору і прийняти рішення. Це не означає, що у сфері соціального забезпечення правовідносини є простими, тобто складаються з однієї правомочності і кореспондуючого їй обов’язку, або однобічними, коли правомочності належать одному суб’єкту правовідносин, а обов’язки — іншому. Більшість правовідносин у праві соціального забезпечення складні і двосторонні, з комплексом прав і обов’язків у обох суб’єктів.

Джерела права соціального забезпечення

Розглядаючи шляхи розвитку системи соціального законодавства в Україні з моменту проголошення її незалежності та звертаючись до сучасного стану в галузі законодавчого забезпечення соціальної сфери, слід відзначити, що за цей час так і не було створено системи, тобто єдиної і внутрішньо несуперечливої юри¬дичної структури, законодавчих актів, які регулюють соціальний захист громадян.

Певним чином це пояснюється специфікою самої системи соціального захисту, яка має доволі складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальна допомога, соціальне стра¬хування. Тому складність об’єкта правового регулювання та різноманітність соціальних проблем породжують певні ускладнення в коригуванні правових норм. Внаслідок цього виникають розбіж¬ності в різних законах з одного і того ж питання, що ускладнює можливість їх безпосереднього застосування. Тому практично жодна спроба кодифікації існуючих юридичних актів у сфері соціального законодавства не реалізована.

У Концепції соціального забезпечення населення України закладено основи правової й нормативної баз соціального забезпечення, вироблено механізми забезпечення дотримання соціальних гарантій. Але Концепція перебуває в стадії початкової реалі¬зації.

Наполягаючи на недосконалості законодавчого забезпечення права на соціальний захист, не маємо на увазі недостатню кількість законів. Навпаки, існує занадто багато законів та підзаконних нормативно-правових актів, які нерідко суперечать один одному. Політика держави з питань соціального захисту форму¬ється, в першу чергу, на законодавчому рівні. За роки незалежності України прийнято значну кількість законів України, указів Президента та інших нормативно-правових актів із питань соціаль¬ного захисту населення України. На сьогодні правовий простір у цій сфері регулюється більше ніж двомастами нормативно-правовими актами [6, с. 357], серед яких Закони України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р., «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р., «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 року, «Про пенсійне забезпечення військовослуж¬бовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутріш¬ніх справ» від 9 квітня 1992 р., «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 22 березня 2001 р., «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 р., «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовт¬ня 2000 р., «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р. і т. ін.

Саме з метою забезпечення соціальної політики й закладення основи соціального захисту і соціальних гарантій для населення України, Верховна Рада в липні 1991 року прийняла Закони «Про мінімальний споживчий бюджет» та «Про індексацію грошових доходів населення». У першому визначено поняття мінімального споживчого бюджету. Закон «Про індексацію грошових доходів населення» визначає механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість відшкодувати громадянам подорожчання товарів. Але дія цього Закону була зупинена Декретом Кабінету Міністрів України у грудні 1992 року.

Таким чином, мінімальні соціальні гарантії залишалися без за-конодавчого регулювання до 1994 року, коли Верховна Рада Украї¬ни прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Законів Української РСР «Про мінімальний споживчий бюджет» та «Про індексацію грошових доходів населення».

Цими законами було встановлено, що в період спаду економіки та виробництва замість мінімального споживчого бюджету встановлювався новий соціальний норматив — величина вартості межі малозабезпеченості. Цей норматив був встановлений як виняток. Проте лише у жовтні 1995 року була затверджена величина вартості межі малозабезпеченості, яка так і не стала базою для визначення мінімальної зарплати та пенсії [9, с. 190—194].

Джерела права соціального забезпечення розрізняються за своєю юридичною чинністю залежно від положення нормотворчого органу в механізмі держави. Але один і той самий орган державної влади може приймати різні нормативні акти. Тому краще проводити класифікацію актів за правовими особливостями. За цією ознакою всі нормативні акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, є Конституція України. У ній записано, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тим¬часової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Серед нормативних актів соціального забезпечення важливе місце належить «Основам законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р., де сформульовані основні принципи, форми і види соціального страхування працівників і членів їх, сімей.

У регулюванні пенсійних відносин важливу роль відіграє Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. Закон гарантує усім застрахованим особам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пен¬сійного та Накопичувального фондів шляхом надання пенсій.

У сфері пенсійного забезпечення діють також і інші закони — «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 р., «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» від