Тема 10. Філософські аспекти матеріальної

І ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА

10.1 Культура і цивілізація

Однією з розповсюджених у філософії історії концепцій є теорія множинності і різноякісності людських культур. М.Я. Данилевський (1822-1885) у своїй праці “Росія і Європа” (1869) писав, що європейська віра в догмат безмежного прогресу суспільства є дивною і такою, що не знаходить вирішального підтвердження ніде у природі, оскільки все, що має початок, має і кінець. Утім, зауважує він, така віра узгоджується з законами людського духу. Адже і художник вірить, що його форми – останнє слово мистецтва, далі якого вже не підуть; і закоханий вірить, що саме його любов виняткова і вічна; і державний муж вірить у всесилля своєї системи, яка покликана облагодіяти його країну. Тому навіть той блиск Європи, що засліплює багатьох, приховує за собою її однобічність і недосконалість, властиві усьому на світі.

У середині ХIX ст. квітучу Європу протиставляли одряхлілому Китаю, хоча й у Китаї були часи розквіту, коли там винайшли папір для письма, друкарство, порох, компас, коли там існували розвинута філософія, етичні вчення й ін. Данилевський зазначив, що древні греки і римляни колись вважались прогресивними і передовими народами, але і вони завмерли під вагою прожитих років. Усякому народу, як і виду тварин або рослин, дається певна сума життя, з виснаженням якої вони повинні вмерти. Історія свідчить, що народи народжуються, досягають різних ступенів розвитку, старіють, дряхліють, вмирають за різних обставин.

Прийняту у всесвітній історії систему Данилевський оцінював критично, вважав невдалим розподіл історії на древню, середню і нову. Адже падіння Західної Римської імперії навряд чи якось пов'язано з історичними подіями сучасної їй Індії чи Китаю, або з виникненням ісламу. Тому Рим, Греція, Індія і Єгипет, як і всі інші історичні племена, мали свою древню, середню і нову історію, свої фази розвитку.

Підсумовуючи, Данилевський виділив ряд культурно-історичних типів, або самобутніх цивілізацій, розташованих у хронологічному порядку: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асірійсько-вавілонсько-фінікійський, халдейський, або древньосемітський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврей-ський, 7) грецький, 8) римський, 9) ново-семітський або аравійський, 10) германо-романський, або європейський. «Тільки народи, які складали ці культурно-історичні типи, були позитивними діячами в історії людства», – стверджував він. Кожен із цих народів самостійно розвинув своє духовне начало, і тим самим зробив свій внесок у світову історію.

Наряду з позитивними культурно-історичними типами в історії також тимчасово з'являлися феномени, які бентежили сучасників: гуни, монголи, турки. Останні зробили свій руйнівний подвиг, допомогли випустити дух цивілізаціям, які боролись зі смертю, рознесли їхні залишки, а самі повернулись у звичний їм стан непомітності і вбогості. Їх Данилевський назвав негативними діячами людства. Він вважав, що існує ряд законів руху культурно-історичних типів. Один з них: «Хід розвитку культурно-історичних типів усього ближче уподібнюється тим багаторічним одноплодовим рослинам, у яких період росту буває невизначено тривалий, але період цвітіння і плодоносіння – відносно короткий і виснажує раз і назавжди їх життєву силу».

Саме цей закон уточнює своєрідність тотожних, на думку Данилевського, понять культурно-історичний тип і цивілізація. Цивілізація – це порівняно короткий період, протягом якого народи, які складають тип, виявляють переважно свою духовну діяльність у всіх напрямках, для яких є потенціал у їхній духовній природі: науки, мистецтва, практичне здійснення ідеалів правди, свободи, суспільного благоустрою й особистого благополуччя. Закінчується цей період, коли виснажується творча діяльність і народи або заспокоюються на досягнутому, або дряхліють в апатії самовдоволення, або впадають в апатію розпачу.

Прогрес, на думку Данилевського, полягає не в тім, щоб йти все в одному напрямку, а в тім, щоб обійти все поле, яке складає поприще історичної діяльності людства, у всіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може пишатися своєю вищою досконалістю порівняно з іншими, але кожна може виявити в якійсь області зразки довершеності: грецьке мистецтво неповторне, а семітські племена виробили вищі релігійні ідеї і т.д.

“Чи гниє Захід?”, – було звичним запитанням в той час, тому не оминув його і Данилевський, керуючись своїми принципами бачення сутності суспільного прогресу. Відповідь очевидна, оскільки розквіт Європи – XVI-XVII ст., то ХIX ст. – це щедре на теоретичні і практичні результати століття. Втім, це – плід, дарунок осені. Він може ще дозрівати, але сила, яка створила його, вже слабшає і схиляється до свого занепаду.

Ідеї Данилевського підхопив Освальд Шпенглєр, визначаючи історичне майбутнє Західної Європи. Культури Шпенглєр розглядав як організми. Історія культури цілком аналогічна історії окремої людини, тварини, дерева або квітки. Культура є прафеномен усякої минулої і майбутньої історії, тобто, культура є те, у чому ідея становлення в чистому вигляді постає перед спостерігачем. Прафеномен, на думку Шпенглєра, – це ідея культури, її душа. Тіло культури – почуттєвий прояв її в картині історії. Звідси він робить висновок, що цілком дозрілими утвореннями, які досягли повного завершення душевної стихії, можна вважати китайську, вавілонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну культуру і культуру Майя. Російська культура Шпенглєру бачиться такою, що перебуває у процесі виникнення.

Культура зароджується в той момент, коли з первісно-душевного стану пробуджується і виділяється велика душа. Розцвітає вона на ґрунті строго обмеженої місцевості, до якого прив'язана на зразок рослини. Культура вмирає, коли душа здійснила повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав і наук, тим самим вона повертається в первинну душевну стихію. Тоді культура раптом застигає, сили її надломлюються, і вона стає цивілізацією. І це величезне сухе дерево ще багато століть може стояти, вражаючи спостерігачів.

Цивілізація – це неминуча доля культури, уособлення строгої і необхідної органічної послідовності фактів. Імперіалізм – це чиста цивілізація. У його появі, вважав Шпенглєр, лежить невідворотна доля Заходу. Енергія культурної людини спрямована у середину, енергія цивілізованої – на зовнішнє. Тенденція до розширення – це доля, щось демонічне і дивовижне, що охоплює пізню людину епохи світових міст. Доля Римської імперії закономірна, переконаний Шпенглєр, є нормальним продуктом історії, типовою заключною стадією, яка багато разів уже повторювалися. Імперіалізм, який побачав Шпенглєр у Європі XIX-XX ст., він уважав передвістям падіння, загибелі Європи.

Арнольд Тойнбі (1889-1975), англійський історик, у своїй праці «Постижение истории», піддав критиці організмічну концепцію історії. Він стверджував, що в наш час треба вивчати можливість існування умоосяжного поля історичного дослідження, незалежного від особливостей сприйняття, які завжди обумовлені місцем і часом. Узагальнивши результати свого дослідження, Тойнбі вивів єдину класифікацію суспільств, яких він нарахував 21, стверджуючи, що існують досить вагомі критерії для їх порівняння. Цю сукупність розвинутих “суспільств одного типу”, називаних “цивілізаціями” на відміну від примітивних суспільств, Тойнбі вважав за можливе обмежити десятком цілком незалежних цивілізацій. Кількість примітивних суспільств, які характеризуються порівняно коротким життям, обмеженою територією і нечисленних, можна припустити близько 650. Виявляється, що майже всі вони існують ще і понині.

Концепцію “єдності цивілізації” А. Тойнбі визнає помилковою, оскільки таке уявлення виникає лише в силу значної поширеності економічної і політичної системи західної цивілізації (однієї з 21!) по всьому світі. Якщо ж врахувати, що в кожній цивілізації є ще культура, яка значно глибше і фундаментальніше, аніж економіка і політика, то виявиться, що контури культурного світу суттєво не змінилися за останні століття. Концепція єдності історії базується на пріоритетах західного суспільства і виходить з ідеї прямолінійності розвитку, тому вона конвенціональна за своєю сутністю, оскільки перейняла традиційну формулу історії “древня + середньовічна + нова”, а таке тлумачення, на думку Тойнбі, неадекватно описує історичний процес.

Причини виникнення і генези цивілізацій різноманітні, зауважує він. Такими можуть бути географічний або природний фактор, який породжує “річкові” цивілізації – єгипетську, шумерську, індуїстську; “нагорні” – андська, хетська, мексиканська; “континентальні” – китайська, індська, православно-християнська в Росії і т.д. Таким може бути расовий фактор або особливості психології культури і суб'єктивні особливості ї розвитку. Може бути і вплив зовнішніх чинників: агресія і відсіч її, що пробуджує життєві сили народу; міграція, рабство, релігійна дискримінація.

Тойнбі категорично не згодний зі Шпенглєром, уважаючи, що божественна іскра творчої сили закладена усередині нас і ніщо не може вплинути на прагнення людини до своєї мети. Таким чином, у концепції історичного прогресу Тойнбі буяє дух оптимізму, віри в суб'єктивну здатність людства побудувати свою історію на принципах розумного її перетворення. Відомо ж, що часто творча меншість цивілізації, давши успішну відповідь на виклик часу, знову духовно обновлялась, ніби народжуючись заново, і вела за собою суспільство. Хоча часто вони воліли почивати на лаврах і приходили до загибелі.

Проблема надламу і розпаду цивілізацій становить істотний інтерес для розуміння концепції світової історії А. Тойнбі. Він уважає, що ключ до розуміння розпаду цивілізацій треба шукати в розколі і розбіжностях, які виходять із самих глибин соціального тіла, у внутрішньому вибуху, через який суспільство утрачає властивість самодетермінації: “Соціальні тріщини – сліди цього вибуху – борознять тіло надламаного суспільства”.

“Вертикальні” тріщини – це розкол на територіально розділені громади, на ряд локальних держав, що веде до міжусобної боротьби. Така війна вимотує суспільство, поки однієї зі сторін не вдається перемогти і захопити владу, встановлюючи твердий порядок. “Горизонтальний” розкол суспільства по класових лініях властивий також періодам надламу суспільства. Процес цей найчастіше пов'язаний зі зміною положення правлячої меншості, яка втрачає здатність і право бути лідером, розтрачує творчу енергію і творчий порив. Меншість, яка позбавлена натхнення, але яка продовжує чіплятися за владу, вдається до сили. Звідси підсилюється відчуження більшості від правлячої меншості. Це загрожує повстанням мас. У силу своєї консервативної позиції правляча меншість заздалегідь засуджує себе до неучасті у творчій роботі, вважає Тойнбі, а тому вона обкрадає тільки себе, прирікаючи суспільство на повторення одних і тих самих дій. Тоді з'являються нові, але вже творчі меншості.