8.6. Релігійно-ідеалістична філософія в росії хіх-хх ст.

У російській філософії тієї доби цей напрямок представлено широким колом мислителів, серед яких можна відзначити П.Д. Юркевича, В.С. Соловйова, М.О. Бердяєва, П.А. Флоренського, С.М. Булга-кова, М.О. Лоського, С.Л. Франка, В.Ф. Ерна, В.В. Розанова, Б.П. Вишеславцева й ін.

Соловйов Володимир Сергійович (1853-1900) – син відомого російського історика С.М.Соловйова. У юному віці він пережив захоплення ідеями соціалізму і комунізму. У Московському університеті вивчав природничі науки, пізніше учився у духовній академії.

Зважаючи на активну дискусію про відношення Росії і Заходу, Соловйов певен, що випинання самобутнього начала народності веде до націоналізму. Крайній націоналізм губить народ, який прийняв його, робить цей народ ворогом людства, яке завжди сильніше окремого народу. Соловйов вважав, що тільки християнство, скасовуючи націоналізм, рятує народи.

Російська ідея, зазначив Соловйов, – це питання про сенс існування Росії у всесвітній історії, але досі Росія, як абсолютна національна держава, відкидає єдність Церкви і виключає релігійну свободу. Соловйов переконаний, що християнська Росія, наслідуючи самому Христу, повинна підкорити владу держави (царствену владу Сина) авторитету Всесвітньої Церкви (священству Отця) і відвести належне місце суспільній волі (дії Духа). Усі сили, усю міць нашої імперії слід направити на остаточне здійснення соціальної трійці: церква, держава і суспільство. «Відновити на землі цей вірний образ божественної Трійці – ось у чому російська ідея», – робить висновок Соловйов.

Він – релігійний філософ, оскільки у центрі його філософії – ідея Бога. Дійсність Бога не може бути доведена чисто логічно. Але людина має потребу в наявності безумовного начала для вищих інтересів її, для волі і моральної діяльності. Розум до деякої міри робить ймовірним дійсне існування Бога, вважав Соловйов, але безумовна впевненість у такім існуванні дається тільки вірою. Більш того, Соловйов стверджував, що це відноситься не до існування тільки безумовного начала, але і до існування будь-якого предмета й усього зовнішнього світу взагалі.

Гносеологія Соловйова ясно визначена: «Що поза нами і незалежно від нас що-небудь існує, – цього знати ми не можемо, оскільки все, що ми знаємо (реально), тобто все, що ми випробуємо, існує в нас, а не поза нами (як наші відчуття і наші думки); те ж, що не в нас, а в собі самому, те тим самим знаходиться поза межами нашого досвіду і, отже, нашого дійсного знання і може таким чином, стверджуватися лише актом духу, який виходить за межі цієї нашої дійсності, і котрий називається вірою». Соловйов уважав, що існування зовнішньої дійсності утверджується вірою, а її сутність – дається у досвіді. У те, що дійсність є, ми віримо; а те, що вона таке – ми випробуємо і знаємо. «Якби ми не вірили в існування зовнішньої дійсності, то все, що ми випробуємо і знаємо, мало б лише суб'єктивне значення, представляло б лише дані нашого внутрішнього психічного життя», – заявив Соловйов.

В існування Бога розум може тільки вірити. А те, що є Бог, ми випробуємо і взнаємо. Внутрішні дані релігійного досвіду пізнаються як дії на нас божественного начала, як його одкровення в нас. Точне знання про божественні предмети досягається організацією релігійного досвіду в цілісну логічну систему. Тому, крім релігійної віри і релігійного досвіду потрібне ще релігійне мислення, результат якої – філософія релігії. Вона потрібна для віруючого, і для людини здатної мислити про предмети своєї віри. Філософія релігії – це зв'язна система і повний синтез релігійних істин про божественне начало.

Соловйов уважає, що безумовний зміст божественного начала здійснюється в особливій індивідуальній істоті – Христі. В усякому організмі є єдність виробляюча (производящая) і єдність зроблена (произведенная); єдність у собі і єдність у явищі. У божественному організмі Христа діюче єднаюче начало є Слово і Логос. Єдність зроблена у християнській теософії зветься Софією. Як сущий, відрізняючись від своєї ідеї, є разом з тим одне з нею, так само і Логос, відрізняючись від Софії, внутрішньо поєднаний з нею. Соловйов стверджував, що Софія є тіло Боже, матерія Божества, перейнята началом божественної єдності. Звичайно, це не матерія філософів, – це матерія, яку розглядають у самому загальному значенні.

Християнська теософія Соловйова постає перед нами як пізнання Бога і його відношення до світу. Те, що він назвав містичним ім'ям Софія, є створена Богом єдність, є начало людства, ідеальна або нормальна людина. Христос теж причетний людському началу, є людиною, другим Адамом. Софія є ідеальне, довершене людство, яке вічно знаходиться в цілісній божественній істоті або Христі.

Софія, як відносно пасивне начало, яке присвячене Богу, і яке отримує від Нього свою форму – вічна Жіночність. Вічна Жіночність є жива духовна істота, якій належить уся повнота сил і дій. Весь світовий процес – процес її втілення у велике різноманіття форм і ступенів. Софія, будучи тілом Христовим, є церква, наречена божественного логосу. Як жіноча індивідуальність вона втілюється в образі святої діви Марії.

Соловйов поділяє ідею мислителів минулого про те, що в людині живуть вічні сили світобудови. Людина як явище є факт тимчасовий і минущий. Людина як сутність – вічна і всеосяжна. Тільки визнаючи, що кожна дійсна людина глибинною своєю сутністю корениться у вічному божественному світі, розумно припустити дві великі істини: людську свободу і людське безсмертя.

Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) народився в Києві, учився в Київському університеті. В юності цікавився марксистською філософією, був арештований і відправлений у заслання. Він був свідком революції, зазнав репресій від більшовицької влади. У 1922 р. його вислано за кордон.

Бердяєв був налаштований дуже критично до стану, існуючого у філософії початку ХХ століття. Філософи минулого дерзали бути, діяти керуючись своїм розумінням світу. Нинішні філософи переважно зайняті тим, що пишуть про Мейстера Екхарта, про Я. Бьоме й інших, але вони не пишуть про ті проблеми, про які писали їхні попередники. Стародавня філософія була релігійною. Філософія, як усяке пізнання, колись була функцією життя, а життя було органічно релігійним, вважав Бердяєв. Тому на органічний зв'язок з народним життям спиралась філософія Геракліта і Піфагора. І мудрість божественного Платона пов'язана, можливо, із посвятою в Елевзінські містерії. Бердяєв упевнений, що учителі церкви і середньовічні містики були людьми посвяченими у таємниці християнства, були залучені до таємничого.

Бердяєв вважав, що істинне вирішення проблем реальності, свободи, особистості є іспитом для всякої філософії. Сучасна філософія заперечує все це, починаючи з філософського раціоналізму, у якому відбилася гріховна роздробленість духу. Ні природа свободи, ні природа реальності, ні природа особистості не можуть бути збагнені раціоналістично. Вони трансцендентні для всякого розуму. Тому історію розвитку християнства Бердяєв бачить як історію обґрунтування істин одкровення.

Бердяєв стверджує, що християнські догмати – не інтелектуальні теорії, а факти, бачення, живий досвід. Догмати говорять про пережите і побачене – це факти містичного порядку. “Божевільна містика Церкви дерзала сказати, що Христос був довершеною людиною і довершеним Богом, що обидві природи у Ньому досконало з'єднані, що воля людська була в Ньому перетворена у волю Того, Хто послав Його; раціоналістичні єресі завжди говорили, що Христос був тільки Бог, а людська природа в ньому була примарна, або, що Христос був тільки людиною, що воля в Христі була лише одна. Не виносила єретична свідомість антиномічності”, – робить він висновок. Більш того, філософія не потрібна для догматів релігії, але догмати релігії потрібні для філософії, годують її, і посвячують її в останні таємниці.

Для Бердяєва заперечення розуму світу цього – божевілля у Богові, є вищий подвиг свободи, а не рабство і мракобісся. Треба відректися від малого розуму, від логіки. Малий розум є ratio, а великий розум – Logos, він містичний. Малий розум функціонує як відсічена частина, великий розум функціонує в цільному житті духу, він осягає тотожність суб'єкта й об'єкта. Великий розум, Логос – інтуїтивний, раціоналізм від нього відмовився геть-чисто. Тому його немає навіть у Гегеля. Сама ідея Логосу є ідея священної релігійної філософії.

Віру і знання Бердяєв розглядає в їх діалектичній єдності. Слід визнати важливий психологічний факт, що знання не може замінити віру. Тому що О. Конт, Л. Фейєрбах, К. Маркс вірили у свої припущення. Позитивістські вірування широко поширені в науці. Але сьогодні, вважає Бердяєв, від віри в єдину, всеосяжну науку, яка осягає таємницю світового механізму, мало що залишається, і методологічний плюралізм усе більш тріумфує в науково-філософській думці.

Вимога “наукової” віри, заміни віри знанням по суті демонструє відмову від свободи, від вільного обрання, і принижує людину, переконаний Бердяєв. Але і віра не може замінити знання. Вірою не можна вирішувати проблеми хімії і фізики, політичної економії й історії. Однак у дерзанні віри, людина ніби кидається в прірву, ризикує або зламати собі голову, або придбати все. Бердяєв писав: “Людина, яка повірила, є людина яка вільно дерзнула, яка подолала спокусу гарантуючих доказів”. Ніби підглядання чужої карти в грі, острах ризику, характерні для усіх, хто підмінює віру знанням.

Саме існування зовнішнього світу утверджується лише вірою, зазначив Бердяєв. Самі першооснови науки мають потребу в обґрунтуванні філософією. Однак аксіоми недовідні і це усі визнають. Аксіоми, або першооснови науки, – предмет віри. Щоправда, віра тут, ніби не довільна, обов'язкова, але вона, звичайно, зв'язує. Усе висхідне у знанні не доведено, висхідне безпосередньо дано, у нього віриться. Але дивно: усе недовідне і безпосереднє виявляється твердіше того, що можна довести і вивести. Бердяєв переконаний, що твердження наукового знання істинні, але помилкові його заперечення. Наука неспроможна вирішити питання про чудо, воно неспроможна заперечити проти віри в чудесне.

Проблему пізнання досліджували філософи різних напрямків, але і раціоналісти й емпірики бачили у знанні відображення дійсності у тому, хто пізнає; або адекватне відображення, або відображення змінене, як у кривому дзеркалі. Суб'єкт, який пізнає, підкреслив Бердяєв, виявлявся копіювальною машиною. Але якщо знання є пасивне відображення і копіювання, то не зрозуміло у чому теоретична цінність знання. Тільки у суб'єкта, який пізнає, який живе в надрах самого буття, стверджував Бердяєв, може бути бажання активно творити цінності у самому бутті, розвивати буття до досконалості. Іншою спокусою відстороненого суб'єкта, який пізнає, є бажання визнати себе творцем буття, побачити в дійсності ніби копіювання самого себе. При цьому творча цінність знання виявляється ілюзорною, ні на що не спрямованою, нічого не народжує.

Свобода є основною внутрішньою ознакою кожної істоти, створеної по образі і подобі Божій, вважає Бердяєв. Усе достоїнство людини засноване на почутті вільної відповідальності, на свідомості винності у власній долі. Релігія Христа, по Бердяєву, кличе нас до боротьби за життя, до світової перемоги над смертю, до завоювання воскресіння історією і творчістю. “Релігійна людина повинна дорожити життям більше, ніж нерелігійна, і повинна більше ненавидіти смерть”. Людина відповідає за своє життя перед Богом і повинна розвивати отримані зверху дарунки. Відрікатися від спасіння в ім'я того, що інші гинуть, означає погибель ставити вище того, хто спасає себе, а це і є ідеологія зла, запевняє нас Бердяєв. Звідси і ідея релігійного обов’язку, як участі у загальному спасінні світу і всього живучого; і не участі в загальній загибелі, у тім, що веде до загальної загибелі.

Такі міркування і висновки були вельми актуальними, бо тоді у Російській імперії, яка зазнавала революційних потрясінь, раби стали безмежно вільними, а вільні духом зазнали насильства, бо Росія “впала у темне провалля”. Бердяєв писав, що революція завжди є значною мірою маскарад, і якщо зірвати маски, то можна зустріти старі, знайомі обличчя. Спробуйте проникнути за поверхневі покриви революційної Росії всередину. Там пізнаєте ви стару Росію, зустрінете знайомі обличчя гоголівського Хлєстакова, Верховенського з “Бісів”, лакея Смердякова з “Братів Карамазових”, які відіграють у ній чималу роль, підібравшись до самих вершин влади. Уже Достоєвський бачив, що російська революція – це феномен метафізичний і релігійний; а не політичний і соціальний. Уся справа у бісах, у незчислимих бісах, які давно вже мучать Росію. Бердяєв пише: «Багато є російських бісів, котрі розкривалися російським письменникам або володіли ними – біс брехні і підміни, біс рівності, біс безчестя, біс заперечення, біс непротивлення і багато багато інших».

Достоєвський знав, що підніметься в Росії лакей і в годину великої небезпеки для нашої батьківщини скаже: «Я всю Росію ненавиджу». Бердяєв у цілому поділяє думки Достоєвського про те, що російський соціалізм претендує бути релігією, вірою протилежною християнській. Релігія соціалізму приймає спокусу перетворення каменів у хліби, спокушена вірою в чудо соціальної справедливості і рівності, спокушена цінностями цього світу. Релігія соціалізму – це не релігія вільних синів Божих, а є релігія рабів необхідності, дітей праху.

Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:

1. Які відмінності світоглядного характеру притаманні слов’янам?

2. Назвіть визначних мислителів доби Київської Русі.

3. У чому особливості філософсько-релігійного вчення С. Полоцького?

4. У чому особливості філософсько-релігійного вчення Ф. Прокоповича?

5. У чому ви вбачаєте оригінальність філософії Г. Сковороди?

6. Що таке вчення про три світи Г. Сковороди?

7. Визначте особливості української академічної філософії ХІХ ст.

8. У чому полягає ідеалізм П. Юркевича?

9. У чому особливості філософії космізму М. Федорова і К. Ціолковського?

10. Що таке вчення про ноосферу?

11. Визначте особливості філософії В. Соловйова.

12. Визначте особливості філософії М. Бердяєва