8.4. Особливості української філософської культури XIX ст.

Для розвитку філософської культури України це століття був воістину знаменним. Як частина імперії, вона слідувала всім коливанням імперської ідеології в області проблем віросповідної і світської науки. Однак щось було в духовному житті суспільства, у соціальній ідеології, що свідчило про занепад колишньої культури і про необхідність утвердження нової. На початку XIX ст. свідомість суспільства, уособлена у його найбільш підготовлених для цього мислителях, піднімається над життєвою суєтою і виявляє у світі безліч загадок і питань. У це час у нації виникає потреба у філософуванні. У країні відкриваються нові навчальні заклади, зокрем Харківський і Київський уні-верситети, Ніжинська гімназія вищих наук. Уряд узявся за створення духовних академій. У 1817 р. Києво-Могилянську Академію було закрито. Передбачалося відкрити на її основі духовної академії, яке затрималось до 1819 р.

На розвиток філософської науки в Києві сильно вплинув митрополит Євгеній (Болховітінов) (1767-1837), ректор Київської духовної академії. До філософії він відносився зі стриманою ворожістю. Значний слід у формуванні філософських і богословських переваг у Київській духовній академії залишив і митрополит Філарет (Амфітеатров) (1779-1857). У справі викладання він був невтомним послідовником схоластики, завжди викладав на латині, математично точно і з дуже строгою аргументацією. До філософії відносився ще більш непримиренно. Як відзначали сучасники, Філаретові противні були не тільки філософські формули, але навіть самі імена якого-небудь Спінози чи Гегеля. І все-таки, незважаючи на всілякі перешкоди, у Київській академії до середини сторіччя склалися певні філософські традиції. Тут знали і з повагою відносилися до містицизму Шелінга, до святоотцівської аскетики, до Платона і Плотіна.

Для адекватного розуміння глибинних джерел філософування вітчизняних мислителів, слід враховувати особливості нашої психології світосприймання. По-перше, інтерес до філософії пов'язаний з питаннями переважно практичними, із шуканням правди і сенсу життя. Питанням етичним тут завжди віддавали перевагу перед питаннями абстрактними. По-друге, вітчизняній думці властивий містицизм, який глибоко проникає всю тканину філософування. Відсутня теорія як інструмент виправдання практики, принципи етики не знаходять свого виправдання в розумі, їхня правомірність перед розумом не доводиться.

У більшості випадків ми схильні приймати на віру абстрактні принципи, які зовсім далекі від нашого життя. До всього іншого для вітчизняного мислення характерні: сподівання чудесного, шукання пророцтва, прагнення до виправдання особистого і суспільного спасіння, сприйняття мучеництва, шукання подвигу і спокутної жертви. У той же час сила віри, втіленої у сподіванні чудесного й у подвижництві, у нашому світосприйманні і бутті порівнянна з глибиною розчарування. Амплітуда коливань віри і розчарування в нас унікально широка.

Релігійна філософія в Україні XIX ст. набула значного поширення. Статут 1814 р. пропонував вже в семінаріях знайомити учнів з різними славними філософами, щоб дати їм поняття про істинний дух філософії, привчити їх самих до філософських досліджень. Однак відразу Статут нагадував викладачу філософії, що він повинен бути внутрішньо впевнений, що ні він, ні учні його ніколи не побачать світла вищої філософії, єдино істинної, якщо не будуть шукати його у вченні Християнському й у Священному Писанні. Рекомендували до вивчення Платона і його послідовників. Поширеним було вчення Я. Бьоме, Сведенборга, Шелінга. В академічному викладанні був сильний вплив новітньої німецької спекулятивної філософії.

Професор філософії Василь Миколайович Карпов (1798-1867) відомий своїм першим перекладом на російську мову творів Платона. Карпов уважав, що древні мудреці були натуралістами й астрономами, поетами і математиками, тому під словом мудрість можна розуміти і вченість. Бути філософом, значить присвятити життя науці і досліджувати природу взагалі. Відомо, що філософія – це любов до мудрості, підкреслював професор, але любов і мудрість суть явища самі по собі невизначені. Тому філософія повинна шукати свого предмета на різних поприщах наукослів’я. А для Платона, наприклад, – істинна філософія виявляється у самопізнанні.

Предмет філософії Карпов вбачає у самопізнання і дослідження усього в цілому, як одного буття, повного різноманітного життя і діяльності, тобто, дослідження світу метафізичного, оскільки він є надчуттєвим і мислимим. Метафізичне тотожне мислимому, поєднує внутрішнє з зовнішнім, пізнання з буттям. По суті – це позиція ідеаліста. Карпов говорить, що Монтень, Паскаль, Руссо, Вольтер можуть філософувати, але під визначення філософії їхні просторікування не підходять. Особливо обурюють Карпова погляди філософів-матеріалістів XVII-XIX ст. Він згодний із Шелінгом, що новітні філософи не тільки звели філософію з неба, як Сократ, але хочуть завести її в льохи і стійла.

Об'єктивний елемент основоположення нашої філософії, по Карпову, може знаходитися тільки в джерелі думки, тобто в істоті мислячій. Свідомість, коли її приймають за початок нашої науки, потрібно розуміти конкретно, тобто не відокремлюючи в ній психічної сили від змісту. Але коли свідомістю опромінюються рухи почуття, і прагнення духу, і обрання волі, і мислення розуму; то зрозуміло, що вона є початок пізнання і буття. Свідомість є початок пізнання, тому що всі факти нашого життя, входячи в її сферу, стають рівно предметами знання.

Після такого глибокого, у дусі Платона і Шелінга, обґрунтування сутності своєї філософії, Карпову легко було переходити до тлумачення святоотечеських мислителів, християнських духовних цінностей і Біблії, оскільки саме це і було основним предметом його викладання.

Петро Степанович Авсєнєв (1810-1852) був професором Київської духовної академії та Університету св. Володимира і був надзвичайно яскравою і популярною особистістю. Чернецький постриг прийняв уже у професорському званні, і став архімандритом Феофаном. Він з задоволенням викладав психологію, за своїми поглядами був близький до шеллінгіанства, поєднуючи це з святоотечеською аскети кою Макарія Єгипетського та Ісаака Сірина, а також з філософією Платона і Плотіна. Викладав він багато і натхненно, багато говорив про “нічне життя” душі, про загадкові душевні явища, про сон і лунатизм, про хвороби душі, про біснування, магію і чаклунство.

Добряче знаючись на сутності релігійно-філософської антропології, Авсєнєв саме через призму триєдиної сутності людини і розглядав предмет психології. Адже психологія намагається пояснити нам явлену будову і життя душі, щоб привести людину до істинного самопізнання. Він зазначав: “Назва психологія є, без сумнівів, якнайближча, бо означає сам справжній предмет її: істинна сутність людини є дух, який проявляє себе в істотному союзі з тілом, або – душа”.

Важливим предметом філософії виступає дослідження сну і сновидінь. Адже третину життя людина проводить уві сні і сновидіннях, а сновидіння – нічні стани і дії душі втручаються в серце людини, звертають на себе увагу. Нарешті, важливо, що сам Бог обрав цей стан душі уві сні для повідомлення своїх намірів обраним від Нього. Отже філософія не може не запитати про сутність стану душі під час сну.

Очевидно, що Авсєнєв поділяє, відоме ще з часів античності, вчення про три рівня душі в людині: розумна, почуттєва, рослинна. Саме з пануванням рослинної душі він і пов’язує стан глибокого мертвого сну. У цьому стані навіть хистка самосвідомість згасає, перетворюється в просту свідомість. Тоді в душі постає власний світ сну. Особа людини тут втрачається, а тому іноді вона бачить себе в подобі тварини, іноді говорить сама собі від імені другої особи. Сама остання фаза глибокого сну остаточно полишається діяльного життя і тоді душевні порухи демонструють вже не час, а вічність. Від цього стану нам залишаються лише деякі темні почуття, бажання, нахили, особливі настрої душевних сил.

З Київської духовної академії вийшли відомі професори філософії Орест Маркович Новицький (1806-1884), Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889) та багато інших.

Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874) – визначний філософ з Київської духовної академії. У 1861 р. його запросили до Московського університету очолити заново створювану кафедру філософії. Очікувалось, що Юркевич зуміє посіяти належне зерно й у світоглядний фундамент творчої інтелігенції, яка буде трудитися за межами офіційної філософії, а тим більше церкви. В особі претендента отримали глибокого знавця західноєвропейської філософії. У 1864 р. за його участю було перекладено і видано російською мовою “Історію філософії” А. Швеглєра.

“Ідея” – один з центральних творів Юркевича, у якому обґрунтовано його релігійний ідеалізм. Тут він звертає увагу на форми нашого пізнання: уявлення, поняття й ідею. Уявлення схоплює випадковий образ, у якому відображається не стільки річ, скільки людина. У понятті ми маємо об'єктивну свідомість попереднього нам явища. Суб'єктивізм тут виключається, оскільки на перше місце виступає усвідомлення необхідного зв'язку в елементах, які утворюють явище. У понятті ми схоплюємо те, що значимо для буття речі.

Коли ж, йдучи далі, ми виявляємо загальну необхідність явища, ми знаходимо в ньому необхідність розумну, яка дає явищу внутрішня єдність, життя і душу. Саме тут і виявляється перехід від поняття до ідеї. В уявленні мислення і буття зустрічаються ніби випадково. У понятті вони, хоча і зв'язані, але рухаються ніби паралельно одне одному; мислення тут ніби байдужий і випадковий спостерігач явища. В ідеї буття і мислення збігаються: розум тут покладається дійсним, дійсність – розумною. В ідеї ми вже виходимо за межі досвіду.

Звичайно, зауважує Юркевич, людина керується у своїй діяльності властивостями і характером оточуючих її явищ. Тому, коли нам радять співвідносити наші потреби і бажання з дійсністю, перевіряти наші поняття і пізнання предметом як критерієм істини, то ці поради справедливі. Однак якщо ми усвідомлюємо навколишній світ, як щось протилежне нашому духу, як системи істот, підлеглих порядку і закону, то це скоріше доводить, що світ підкоряється духовному законодавству раніше, ніж ми намагаємося взнати в ньому присутність духовних або ідеальних зв'язків.

Таким чином, підкреслює Юркевич, коли філософія намагається пояснити явища світу, які знаходяться перед нами чи відкриваються у нас з ідеї, або за допомогою ідеї, то філософія розглядає явища світу як одкровення або втілення думки. Якщо філософія бачить в ідеї основу, джерело і закон явищ дійсності, то вона в такий спосіб пробує обґрунтувати той світогляд, начала якого знаходяться в будь-якій людській душі, тобто той світогляд, який необхідно визнається релігійним і моральним життям людства.

Питання про підґрунтя і мету світу, про відношення світу і людини до Бога виникають у свідомості як завдання духовне, яке торкається вічних потреб людини. Якоюсь мірою, зазначає Юркевич, ці питання вже вирішені у нашому серці і це доводить право філософії на ідеальний світогляд. Якщо ж заперечувати ідею як дійсну силу світу, то це приводить науку в суперечність з очевидними вимогами людського духу.

Світ, у якому були б одні тільки механічні сили, людині не цікавий. Такий світ є безумовна зовнішність, без джерел його життя і розвитку. У цьому світі мертві елементи – атоми, чужі своїй роботі, зовсім байдужі їй, зроблять творіння несумісні з вимогами розуму. І цей світ, уражається Юркевич, у якому відсутній подих життя, промені розуму, – спрямовує нас до моральних і естетичних прагнень?! Та вони ж далекі і несуттєві для механічного світу! Нам залишається: або визнати, що все багатство нашого духовного світу ілюзорне, або ж погодитися, що світ наш не настільки матеріальний і бездушний, як це бачиться механічному світогляду.

У своєму запереченні механічного матеріалізму Юркевич знайшов багато авторитетних противників. Але він переконаний, що механіс-тичний світогляд мертвий, тому що він включає випадок, а тому приводить до зникнення всякої думки. Тому що саме випадок не піддається ніякій думці, тікає від її. Навіть давньогрецькі мислителі розуміли це. Вони бачили в елементах світу щось божественне і розумне. Вони вбачали гармонію світу в моральних мотивах любові і ворожнечі і т.п.

Філософія серця – одне з наріжних положень філософії Юркевича. Значення серця він розглядав у зв'язку з вченням Слова Божого. Серце для Юркевича – скарбниця і носій усіх тілесних сил людини, центр душевного і духовного життя людини. Серце – це центр усіх пізнавальних дій душі. У ньому також поєднуються всі моральні стани людини.

Мислення, на думку Юркевича, не вичерпує всієї повноти духовного життя людини, точно так само, як досконалість мислення ще не виправдує всіх достоїнств людського духу. Слід визнати, що діяльність людського духу своїм безпосереднім органом у тілі має і голову, і нервову систему, а також поширюється значно далі всередину тілесного організму.

Юркевич виходив з того, що картина пізнання світу людиною буде неповною, якщо ми будемо ігнорувати роль інтуїції в пізнанні. З огляду на важливу роль серця в житті людини, природно припустити, що саме в серці зосереджена здатність інтуїтивного збагнення реальності. Юркевич послідовно наслідує змісту і духові традиції. Однак, якщо спробувати замість поняття серця прийняти поняття емоційного світу людини, то, можливо, картина взаємозв'язку інтелектуального, емоційного і рухового в людині постала б нам більш послідовною і логічною.

Нам ніколи не вдасться перевести в чіткі раціональні поняття пориви радості і суму, страху і надії, почуття любові і добра, котрі так безпосередньо впливають на зміни у битті серця. Юркевич звертає увагу тут на очевидні речі, неприйнятні механіцистами. Так, коли ми одержуємо насолоду від споглядання краси в природі або в мистецтві, коли нас тривожать звуки задушевної музики, коли ми дивуємося величі подвигу, то всі ці стани миттєво запам'ятовуються в нашому серці. Це відбувається так неповторно, так самобутньо, що, напевно, вічно будуть повторюватися справедливі докори на недостатність засобів для вираження цих серцевих станів. Своєрідність серцевих поривів – дарунок Божий. Юркевич впевнений, що Бог наділив кожну людину сугубо індивідуальними якостями, дав кожному його неповторне серце.

Філософія серця в Юркевича спирається на релігійне бачення природи і сутності серця. Душа людини – від Бога. Між серцем і Богом людина не потребує посередників, а у сподіванні бути в живому союзі з Богом, лежить природна схильність до молитви, до віри. Основа релігійної свідомості людей, на думку Юркевича, знаходиться в серці людини і ґрунтується на природному началі. Одкровення дає людині істини, недоступні розуму.