8.3. Філософія й етика г.С. Сковороди

Сковорода Григорій Савович народився у селі Чорнухи Лубенскої округи, Київського намісництва, у Малій Росії в 1722 р. Батьки – простолюдини, з козаків. Григорій у сім років відрізнявся схильністю до шанування Бога, даруванням до музики, інтересом до наук і твердістю духу. Охоче ходив у церкву і відмінно співав. З 1738 р. навчався у Києво-Могилянській Академії, показав відмінної гостроти розум і рідкі здібності до наук. Отриманими знаннями не задовольнився. Був пізніше з оказією в Угорщині, Відні, Оффені (Пешті), Презбурзі (Братиславі) й інших місцях. Прагнув знайомитися з людьми, що відрізнялися вченістю і знаннями. Знав латинь, німецьку, давньогрецьку й інші мови, що викликало приязнь учених, а тому і пізнання, які не міг мати у себе вдома.

Сковорода не бажав поривати з наукою, яка існувала тисячоліттями. У присвяті до книжечки “Вдячний Єродій” автор писав: «Вона здійснилася в першу квадру першого Місяця осіннього». Зовсім не випадкове зауваження. Багаторазово в раніше опублікованих роботах Сковороди згадується перше Небо і більш гідне споглядання, як він стверджував, друге Небо. Ми довідуємося, що многажди нещасливі ті, чиє потомство народилося під зіркою Фараона. Не вір зірці Люцифер, що поблискує, – це Сатана! І під нещасливою зіркою, якщо години Місяця погані, народжується не все гарне. Тому що зірки поєднуються з землею. «Чуєш, Михайле, – звертався Григорій Савович до М.І.Ковалинського, – чому вчать священні книги?».

Цей лист від 20-23 грудня 1762 р. знаменний тим, що розкриває рівень окультного знання Г.С. Сковороди:

“О чудове небо, на якому палає слава Христа,

І зоря, що вказувала шлях святим волхвам!

Бо тоді народжуються діти – оце священне плем’я,

Що хвилює Ірода і Фараона”.

Сам Григорій Савович за своєю сутністю був також причетний до цього священного племені. Із змісту багатьох листів, а також і в контексті його зауважень навряд чи можна зробити висновок про його ревне служіння ідеям розхожого християнства. Як аристократ духу, Григорій Савович не міг погодитись з тими, хто принизив знання, звівши його з Неба на грішну землю, хто абсолютизував чуттєве, зневаживши духовне. У листі М. Ковалинському він застерігав того від перебільшення значення тілесної смерті, якої якраз і не слід уникати. «Що смерть духовна – нещастя, про це можна дізнатися більш ніж достатньо з святого письма, але що тілесну смерть слід оплакувати, я не пам’ятаю, щоб коли-небудь про це читав у святому письмі, а також і в книгах філософів». Тому Сковорода і закликав Михайла «віддалятися від страшенно розбещеної черні!», бо саме черні (vulgo, plebs) присуще людське невігластво, а Сковорода уникав невігластва. Це і є позиція філософа співзвучна заяві Геракліта: «Один для мене дорівнює десяти тисячам, якщо він найкращий».

Сковороди поважав Біблію. Однак чомусь він не пішов по шляху “шкільної” науки, відмовився від служби, зухвало відзивався про офіційну науку, іронізував над священиками, які не знають Писання. І відповідь тут досить очевидна. Вульгаризоване бачення біблійного змісту не міг прийняти Сковорода. Краще не читати і не чути, ніж читати без очей, а без ушей чути. Повстати проти царства законів натури (природи) сiє є нещаслива велетенська зухвалість. Цей седмиглавий дракон (Біблія), писав Сковорода, усю свою кулю земну покрив марновірством, котре полишене розуму, але начебто Богом здійснене і захищене розуміння. “Говорят суеверу: “Слушай, друг! Нельзя сему статься... Противно натуре... Кроется здесь что-то. Но он во весь опор с желчию вопиет, что точно летали коні Илии. При Елисее плавало-де железо, разделялись воды, возвращался Иордан, за Иисуса Навина зацепилось сонце”.

Саме це “что-то=щось” і хотів показувати в Біблії Сковорода. Адже істинно за тривіальними, вульгарними словами Біблії приховано глибокі істини, доступні тільки тому, хто щиро прагне їх осягти. “Во всех этих ложных терминах, или пределах, таится и является, лежит и восстаёт пресветлая истина...” Цю істину належить знайти, пам’ятаючи, що Біблія – книга символічна. Звідси і класична схема світобачення – світ у трьох його іпостасях: Біблія – це світ символічний; космос – мир небесний; людина – маленький мiрик. Ця схема більш зрозуміла у звичних нам термінах макрокосм і мікрокосм.

Сковорода глибоко опрацював вчення про три світи в роботі “Діалог. Имя ему – Потоп змiин”. Перший світ – мир загальний і обительний, де все породжене проживає. Він складений з незліченних світів і є великий світ. У цьому світі – Сонце є глава його. Другий світ – мікрокосм, сиречь – мірок, або людина. Третій світ – Біблія, мир символічний, тому що в ній зібрані фігури небесних, земних і пекельних тварин, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку в поняття вічної натури, прихованої в тлінній так, як малюнок у фарбах своїх.

Вчення про три світи – важливий елемент світогляду Григорія Савовича, оскільки тут він демонструє розуміння зв’язку всесвіту з людиною через сукупність богонатхненного знання. Це знання може приходити і з серця самої людини і зі спостережень за оточуючим світом. Світ Біблії – світ симво-лічний, світ знання, світ інформації. Якщо висловлюватись мовою, звичною для сьогоднішньої освіченої людини, то світ біблійний – це ноосфера.

Становище людини особливе, бо вона знаходиться між двох світів. Людина – істота біологічна, а тому вона відгукується на космічні впливи, які стимулюють еволюцію Землі. А оскільки людина ще й істота з божественною іскрою, то еволюція її відбувається свідомо. Дух людини через світ біблійний (інформаційний) зв’язує нас зі світом горнім (Божим) і зі світом матеріальним (земним). Таким чином, для Сковороди принципово важливою є можливість пізнання людиною універсальних принципів світобудови, а відтак і можливість використання їх з метою гармонізації відносин людини і природи.

Сковорода був весь на стороні містичної науки, сильно зв'язаної з філософією Платона. Сковорода вважав, що пізнавати треба починати із самого себе. Видима людина – тінь сокровенної людини. Людина повинна себе пізнавати з трьох сторін: по-перше, як буття самоособисте, самоособне, самосуще; по-друге, як буття спільно проживаюче, громадське; по-третє, як буття, створене по образі і подобі Божій.

Для Сковороди Бог є початок і кінець, Бог – це вічність. І нічого немає ні раніше вічності, ні після неї. У вічності перша й остання крапка як у колі, де почалася, там же і скінчилася. Звідси і звичний герметикам образ Змія. Змій, який тримає хвіст у зубах – це символ нескінченного начала, безпочаткового кінця. “В самих тварях сие можно применить: что тогда, когда согнивает старое на ниве зерно, выходит из него новая зелень и согнивание старого есть рождение нового, дабы, где падение, тут же присутствовало и возобновление, свидетельствующее о премудром её и всесохраняющем миростроительстве”. Для Сковороди вічність виявляється у ваємоперетворенні речей. “Сие чудное начало: в немощах – сила, в тлении – нетление, а в мелочи есть величие”. Потяг до послідовно діалектичного бачення світу почерпнуто Сковородою у філософів попередніх епох.

Сковорода вбачає у цьому цілісному світі два світи, що складають єдиний світ: світ видимий і світ невидимий, живий і мертвий, цілий і знищуваний. Один риза, а інший – тіло; цей тінь, а той – дерево; цей речовина, а той – іпостась, тобто підґрунтя. В основі видимого буття лежить невидиме, котре і складає сутність видимого. Діалектичний підхід до світу виявляє тому в неправді істину, у плачі радість, у розпачі надію. Тому, хто здивовано запитує: “Яка мені користь бачити скрізь два єства?”, – Сковорода відповідає алегорією, подобою. Мудрий художник намалював на стіні оленя і павича і дуже живо. Дитина його цими зразками несказанно звеселялася, а старший син дивувався. Пізніше художник витер образи зі стіни. Дитина ридала нерозважно, а старший сміявся. Поясни ж причину цього?

У Сковороди не викликає сумніву поверхневий погляд на речі, який переважає в людях. Люди не можуть зрозуміти сутність речей, а тому справжній світ їм недоступний. Люди бачать лише тіні, відзначає Сковорода. По суті він демонструє філософування в дусі Платона, тобто таке, яке було відсутнє у філософії офіційній. Сковорода пояснював, що всі три світи складаються лише з двох сутностей, які називаються матерія і форма. Ці форми у Платона мають назву ідеї, тобто бачення, види, образи. Вони – первородні нерукотворні світи, таємні мотузки, які тимчасове або матерію утримують.

У всьому існуючому Сковорода вбачав щось головне і всезагальне. Універсальне єдине начало у своєму сходженні вниз згущаючись складає в людині – мисленість, у тварині – відчуття, у рослині – рух, у мінералах – існування. Людина наділена свободною волею, яка припускає вибір. Вибір передбачає моральну здатність, яка може пізнати добро, істину, досконалість і віддає перевагу шуканню їх. Подвиг шукання – це правильне застосування свободної волі. Подвижник істини називається мудрим, а справа його – чеснота. Тому мудрий і праведний – одне і те саме.

Сковорода був мандрівним філософом, ратував за помірність в усьому. Однак помірність він вбачив зовсім не в тім, щоб нічого не мати. Такий стан називається вбогістю. Та й сам він мав друзів і заступників, наділених неабиякою власністю, і не уникав можливості користатися благами, що даються такою власністю. Бути помірним можна лише тоді, коли людина поставлена в умови вибору: помірність або марнотратство. Але і це все-таки не головне. Головне – у відношенні до речей, які належать самій людині: чи прив'язана вона до речей, чи не прив'язана. Чи здатна людина спокійно поставитися до самих серйозних матеріальних утрат, чи ж заради збереження речей своїх готова йти на будь-яке приниження і поступки. У цьому весь сенс. Буддизм ясно сформулював питання, і ясно відповів на нього. Можна мати масу самих витончених речей, користатися ними, жити серед них. Але треба бути внутрішньо готовим у будь-яку хвилину до втрати цих речей. Та й кініки, стоїки, прихильники інших філософських шкіл багато міркували про неприхильність до речей. Тексти Євангелія багато разів виявляють такий самий підхід. У цьому сенсі й Григорій Савович шукав стрижень істинно людського життя.

Г.Сковорода відомий як один із авторитетних учителів філософії серця. Його філософія однак більше спирається не на Біблію, а на Епікура, Платона, Цицерона, Овідія й ін. Філософія серця – життя не відкладай, живи сьогодні радінням серця, насолодою істини, тому що в одній істині живе істинна насолода, і тому що вона одна животворить серце, яке господарює над нашим тілом.