8.2 Філософування у києво-могилянській академії

Діяльність митрополита Київського Петра Могили (1596-1647) на богословському і світському поприщах заслуговує на особливу увагу. Він дуже відповідально підійшов до розв’язання тогочасних проблем православної церкви у Києві. Недостатність духовної освіти, ушкодження церковних обрядів і звичаїв, відсутність точного і повного викладу віровчення були дуже помітні в церкві Малоросійській. У силу цього уніати і католики легко користалися цими недоліками для нападок на православ'я. Священики і дяки були суцільно неписьменні, мов не знали. Перекладна література з давньо-грецької і латини була переважно сербською або болгарською. Попи-невігласи не могли не те що відповідати, вони і питань задавати не вміли, але пиячили і вели в масі своїй недостойний чину спосіб життя. Тому Петро Могила свідомо вирішував три проблеми. По-перше, потрібна була книга з точним викладом віровчення. По-друге, треба було подбати про зовнішній благоустрій церкви. По-третє, треба було з метою охорони чистоти право-слав'я прагнути до більш тісних зв'язків з Константинополем і Москвою.

Прагнучи до розвитку вітчизняної освіти на європейському рівні, у 1631 р. П. Могила заснував Києво-Печерське училище. Ще раніш за свій кошт він відправив учитися за кордон групу ченців, сподіваючись у їх особі пізніше отримати вчителів юнацтва. У кінці 1632 р. відбулось об'єднання Києво-Печерського і Братського училищ у Києво-Братський Колегіум, який став першим вищим навчальним закладом на Русі.

Петро Могила був талановитим полемістом, активно дискутуючи з католицькою церквою стосовно догматичних питань у «Ліфосі». Посилаючись на отців церкви, він доводив, що Дух Святий не може сходити від Бога Сина, а тому і відкидав верховенство папи. Але найбільш значимим добутком Могили було «Православне сповідання кафолічної і апостольської церкви східної» (1645). Тут він послідовно виклав зміст і значення дванадцяти членів Віри, вчення про Надію і Любов. Чудово і натхненно викладені їм таїнства християнські; блаженства, які визначив Ісус Христос; вчення про гріхи. Знаменно, що Петро Могили зробив акцент на гріхах, які частіше інших волають до Бога про помсту в цьому світі: 1) навмисне вбивство; 2) гріх содомський; 3) утиск бідних людей, вдів і сиріт; 4) затримання плати найманим робітникам; 5) неповага і невдячність до батьків. Досить послідовно Петро Могила спростовує католицький догмат про вогонь чистилищний, оскільки «по смерті душа не може сприйняти жодного таїнства Церковного», тобто душа не може вже брати участь у таїнстві покаяння, яке могло б якось полегшити її гріх.

У створеному при активній участі Петра Могили Колегіумі, який згодом став Академією (1701), викладали талановиті вчителі і професори: Інокентій Гізель, Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Баранович, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Георгій Щербацький і багато інших. Саме виученики Академії сприяли поширенню вищої освіти на всій території російської держави. С. Яворський і Ф. Прокопович були покликані Петром I для соціальних і церковних перетворень у Росії.

Знаковою була постать Симеона Полоцького (Самуїл Петровський-Ситніанович) (1629-1680), білорусько-українсько-російського мислителя, одного з перших випускників Академії, улюбленого учня Лазаря Барановича. Симеон був затятим прихильником західної культури і західної освіти, і основні його роботи написані по латинських книгах. Аргументація його за духом схоластична, а стиль викладу пихатий, риторичний і багатослівний, про що побічно можуть свідчити і назви збірників його творів «Обід душевний» або «Вечеря душевна». До того ж Лазар Баранович навчив його пророкувати по зірках. У богословському творі “Вінець віри” Полоцький виклав сукупність природничо-наукових уявлень свого часу, навів дані про відстань від Землі до планет і між планетами, описав форми планет, їх розміри, швидкість обертання і якості впливу на навколишній світ людський і на людину. Небесні і земні явища пояснював природними причинами.

Онтологія Полоцького спиралась на уявлення про існування у світі двох начал: матеріального і духовного. Матеріальне містить у собі чотири стихії, з яких утворяться всі речі і тіла. Зі сполучення цих начал і утворюється людина, як істота складна, яка має безсмертну душу. Речі і тіла мають між собою загальне – буття. Відмінність між ними в тім, що: 1) деякі тільки існують; 2) деякі існують і мають життя (рослини); 3) інші існують, мають життя і відчуття (тварини); 4) людина, до всього іншого, здатна мислити. Відповідно до традиції С.Полоцький поділяє світ на три частини: “світ первообразний” – Бог, “макрокосм” – природа і “мікрокосм” – людина. Пізнання Бога неможливе для повсякденної уяви, а пізнання природи необхідне для вдосконалення життя людського.

Гносеологія Полоцького виходить з того, що людина не має вроджених ідей. Розум дитини він порівнює з чистою дошкою, на якій можна написати все, що завгодно. Розумові здібності людини тому формуються під впливом її спілкування з навколишнім світом. Знання накопичуються і залишаються в розумі на основі прочитаного, почутого, а особливу роль відіграє побачене. Началом же пізнання усього є відчуття, оскільки навколишній світ впливає на органи почуттів, яких у людини п’ять. Почуття, на думку Полоцького, дають вірні показання про зовнішній світ, але можуть помилятися, будучи ушкодженими хворобою або надмірним впливом речей зовнішнього світу. Розум людини у пізнанні має ще більше значення, тому що без розуму людина була б подібна тварині, яка теж має почуття. Мислення людини міняється під впливом освіти і віку. Істина, стверджував він, може бути відображена думкою, одягнена в словесну форму і виражена у конкретній дії. У той же час він писав про дві істини: “істину віри” і “істину філософії нравної”. Значима філософія тому, що допомагає пізнати істотне в речах, те, що не лежить на поверхні явищ. Також філософія вчить людину тому, як краще влаштувати життя й удосконалює нрави.

Як прихильник освіти і розвитку науки, Полоцький виступив за обмирщення культури, відділення філософії від богослов'я, звільнення розуму від контролю церкви.

У своїх соціологічних поглядах С.Полоцький розглядає людину як істоту по природі “співдружню”. Соціально-політичний ідеал його – сильна держава на чолі з освіченим монархом. У такій державі досяжний “вічний мир” і “загальне благо”, заохочуються торгівля й освіта, усунено підстави для розбрату і заколотів.

У поширенні знань С. Полоцький вбачав універсальний засіб від усіх соціальних негараздів. Він був переконаний у тім, що достоїнства людини визначаються не приналежністю до певного суспільного стану, а даруванням, талантом і здібностями до тієї чи іншої справи. Дар пророцтва допомагав йому й у просуванні по службі. Спритний, енергійний, вправний у справах життєвих, він зумів зайняти високе положення в московській спільноті. В Кремлі він організував друкарню і був співавтором проекту Слов'яно-греко-латинської академії. Відомо, що він був вихователем царських дітей, вдало напророчив народження майбутнього імператора Петра Великого. Вірогідно, що прозахідна орієнтація Симеона вплинула на юного спадкоємця престолу, що пізніше й призвело до суттєвих змін у Росії.

Феофан Прокопович (1681-1736) навчався у Києво-Могилянській академії, а також в університетах Польщі, Німеччини, Італії. З 1702 р. викладав у Київській академії поетику, риторику, філософію і теологію. У 1711 р. Петро I забрав його у своє найближче оточення.

Світогляд Прокоповича еволюціонував від ідей схоластики до осмислення досягнень сучасного йому природознавства, зокрема, системи Коперніка. У “Логіці”, яку викладав Прокопович, розглядалася насамперед сутність універсалій: що існує раніше, самі речі, чи їхні універсальні назви. Він показує широку ерудицію в цьому питанні, вважаючи, що універсальне є не що інше, як одиничне. Значне місце в роботі приділено спростуванню філософських поглядів Платона щодо природи ідей. Тут Феофан стверджував, що природа численних речей подібна і може охоплюватися одним поняттям з міркувань їх максимальної подоби.

Натурфілософія, або фізика Прокоповича також являє собою виклад вчення про світ Аристотеля. Він виходив з таких положень: світ наш має свого творця – Бога, світ вічний і ніколи не буде знищений, існує тільки один світ, цей світ досконалий і незнищуваний у всіх своїх частинах, нарешті, світ замкнутий і обмежений визначеними межами. Створений світ можна підрозділити на два світи. Великий світ охоплює всі створені речі, як тілесні, так і духовні. Малий світ, чи мікрокосмос – сама людина, у якій поєднано досконалість усіх тілесних речей і природа, позбавлена матерії.

Феофан відрізнявся глибокою вченістю. Так, міркуючи про існування творчої причини світу, він зазначав, що творення – це створення чогось з нічого, де це “з нічого” можна розуміти як “з нічого свого” чи з “ніякої субстанції”, тобто з неіснуючої до того матерії. Феофан стверджував, що для творення необхідно і перше і друге. Творення є чимось послідовним, тому воно має також нести у собі заперечення речі, котра створюється, подібно до того, як народження несе спасіння.