6.2. Філософський метод і система гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) народився у сім’ї значного чиновника у Штутгарті. Він закінчив богословський факультет Тюбінгенського теологічного інституту, але священиком стати не захотів. Гегель за життя написав значну кількість фундаментальних філософських праць, ряд курсів його лекцій було опрацьовано і видрукувано учнями.

Гегель був першим мислителем, який розглядав своє вчення як закономірне продовження і завершення усього попереднього розвитку теоретичної думки. Філософію його можна визначити як систему діалектичного об’єктивного ідеалізму. Саме діалектика зробила його філософію визначним явищем століття. Гегель вказав що філософування має бути системним аби претендувати на науковість. Філософія тільки через проникнення у розумне може осягнути наявне і дійсне:

“Що розумне, те дійсне;

і що дійсне, те розумне”.

Саме з цього переконання філософія виходить у своєму розгляді, як духовного, так і природного універсумів. Завдання філософії – осягнути те, що є, бо те, що є і є розум. Гегель упевнений, що кожна людина – дитя свого часу, а філософія – це час, осягнутий у думці. Філософія не може вийти за межі сучасного їй світу. Так же безглуздо вважати, що індивід здатний перескочити через свою епоху. Звісна річ, в теорії можна побудувати уявний світ, який може існувати у думках індивіда, але такий світ можна побудувати лише у цьому податливому матеріалі. Як думка про світ філософія з’являється лише після того, як дійсність завершила процес свого формування. Звідси образ сови Мінерви, яка починає свій політ із настанням сутінок.

Філософський матеріалізм для Гегеля – це емпіризм, для якого зовнішнє і складає істинне. Сама матерія, на думку Гегеля, – це лише абстракція, яка не може бути безпосередньо сприйнята нами. Але він також не визнає, що за поняттям матерії стоїть об’єктивна реальність. Матеріалізм для нього – вчення несвободи, бо свобода полягає в тому, що мені не протистоїть ніяке абсолютно інше, але я залежу від змісту, яким є я сам.

Гегель уважав, що саме філософія і є вченням, яке має звільнити людину від нескінченної кількості кінцевих цілей і намірів, і зробити її байдужою до них. Він вважав, що філософський метод настільки ж аналітичний, наскільки і синтетичний. Метод слід визнати таким, що не терпить обмежень, що всезагальний, що є безкінечною силою, незалежною від будь-чого зовнішнього, далекого від розуму. Тому наше поняття про будь-який предмет істинне лише настільки, наскільки воно цілком підлягає методу.

Діалектика Гегеля відправляється від вирішення Кантом проблеми відношення пізнання до речі в собі, від ідей Фіхте про активність суб'єкта, від Шеллінгової постановки питання про тотожність суб'єкта і об'єкта. Сам Гегель глибоко обґрунтував принцип тотожності мислення і буття. Він показав діалектичну (відносну) тотожність буття і думки про буття. Замість поняття віддзеркалення об'єктивного в суб'єктивному, Гегель слідує принципу перетворення одного в інше. Так матеріальне виявляється лише «перетворенням», інобуттям і поверхневим явищем духу. Дух визнається Гегелем за первинне, а природа вважається духом.

Діалектичне Гегель розглядає як взагалі принцип всякого руху, всякого життя і всякої діяльності, як душу всякого істинно наукового методу. Діалектика є іманентний перехід одного визначення в інше, в свою протилежність. Повсякденна свідомість зазвичай визнає як визначення речей одне, а також і інше. Але ґрунтовніший погляд на речі свідчить, що кінцеве обмежене не тільки ззовні, а знімається за допомогою своєї власної природи і само собою переходить в інше. Так, людина смертна, але це не означає, що існують дві відособлені властивості людини: бути живим і бути смертним. Істина якраз в тому, що життя несе в собі зародок смерті.

Всі кінцеві речі, тобто такі, які мають кінець, міняються і проходять. Усе те, що існує, зрештою повинно вийти за межі свого безпосереднього буття і перейти в свою протилежність. А тому в діалектиці Гегель бачив універсальну непереборну владу, перед якою ніщо не може встояти, наскільки б воно не уявляло себе міцним і забезпеченим. Діалектика виявляється у всіх областях і утвореннях світу природи і духу.

У своїй філософській системі Гегель значну увага приділяє діалектичному дослідженню начала. Таким можна уважати єдність буття і ніщо. Гегель показав, що відмінність між буттям і ніщо важко визначити, тому їх розрізнення можливе через становлення, через щось третє. Становлення є існуванням буття в тій же мірі, що і існування небуття, ніщо.

Гегель вважав, що буття містить в собі три ступені: якість, кількість і міру. Якість – це в першу чергу тотожна з буттям визначеність. Щось перестає бути тим, що воно є, якщо воно втрачає свою якість. Кількість, навпаки, – зовнішня буттю, байдужа для нього визначеність. Так, будинок залишається тим, що він є, незалежно від величини його. Червоне залишається червоним незалежно від відтінків його. Міра – це єдність перших двох, якісна кількість. Всі речі мають свою міру, своє завершене буття, кількісну визначеність. При збільшенні або зменшенні до відомої межі, речі перестають бути тим, що вони були. Тут відбувається перехід кількісних змін в якісних. Наприклад, в моралі міра легковажності легко порушується і переходить в абсолютно інше – у злочин.

Заперечення Гегель розглядав як заперечення діалектичне, як зняття, в якому щось одночасно і скасовується і зберігається. Тому залишається можливість для подальшого заперечення, яке повертається в начало, але на більш високому рівні. Наприклад, проростання ячмінного зерна.

Суперечність Гегель розглядав як корінь всякого руху і життєвості, як закономірність, невід'ємну від дійсності. Тому тотожність, відмінність, протилежність, суперечність – найважливіші категорії гегелівської діалектики. Тут панує ідея роздвоєння єдиного на протилежності. Саме у такій послідовності можливо показати розгортання процесу розвитку і його джерело.

Суть у видимості є лише відношення з собою, але не безпосереднє відношення, а рефлектоване. Рефлексію слід розуміти як свічення одного поняття в іншому, діалектично пов'язаному з першим поняттям, як діалектичне взаємопроникнення понять, що властиве кожному поняттю суті, що має своє парне поняття. У такому разі суть у видимості є тотожність з собою. Тотожність, як усвідомлення самого себе, є те, чим відрізняється людина від природи взагалі, і від тварини зокрема; тварина не може осягнути себе як “я”, тобто чиста єдність себе в самому собі.

Тотожність є разом з тим відношення, а саме негативне відношення з собою або розрізнення (відмінність) себе від самого себе. Відмінність в собі є істотна відмінність позитивного і негативного. Оскільки позитивне і негативне самостійні, оскільки вони не є інше, то кожне з них світиться видимістю в іншому, і є лише настільки, наскільки є інше. Відмінність суті тому є протиставлення. Кожне з розрізнених має своє визначення тільки в своєму відношенні з іншим, тобто кожне розрізнене, протилежне знаходиться в тісному нерозривному зв'язку зі своїм іншим. Гегель наводить ряд доказів. Буденна свідомість розглядає розрізнені як байдужі одне до одного. Говорять: я – людина, а навколо мене – повітря, вода, тварини і взагалі – інше. Але філософія має на меті показати інше як те, що протистоїть своєму іншому. Неорганічна природа – не просто щось інше, аніж органічний світ. Неорганічна природа – необхідне інше органічного світу. Так само природа не існує без духу, і дух – без природи. Гегель підкреслив, що ми робимо великий крок уперед, розглядаючи дійсне мислення як мислення про необхідне.

Протилежності у свою чергу знаходяться в стані неспокою, прагнуть до того, щоб покласти себе як те, що вони є в собі. Звідси вони вступають в протидію, прагнуть подолати одна іншу. Єдність протилежностей припускає їх протидію, боротьбу. Цим визначається кінцева природа речей. Суперечність (протиріччя) – ось що насправді рухає миром. Гегель відзначив, що суперечності зазвичай усувають з речей, з сущого і істинного взагалі, стверджують, що немає нічого суперечливого. Але повсякденний досвід показує нам, що існує безліч суперечливих речей, суперечливих тверджень. Суперечність їх не тільки зовнішня, але і в них самих. Суперечністю проте справа закінчитися не може і вона знімає себе через саму себе. Найближчим результатом вирішення протиріччя є основа. Сторони суперечності занурюються в основу, тонуть в ній, розчиняються і тим самим взаємно ототожнюються. Рух повертається до “тотожності” на більш високому рівні.

Можна показати схематично послідовність переходів між категоріями чистих рефлективних визначень:

тотожність (єдність, неподільність)



розрізнення (невідповідність, розлад)



протилежності



протиріччя (суперечність)



основа.

Усі ці співвідношення і переходи мають як онтологічне, так і гносеологічне значення. У силу тотожності буття і мислення об’єктивне протиріччя для Гегеля – це те ж, що і протиріччя притаманне мисленню.

Філософська система Гегеля послідовно представлена в «Енциклопедії філософських наук». Він уважає, що все розумне виявляється трояким умовиводом, а три послідовні члени такого є: логічна ідея (Всезагальне), природа (Одиничне) і дух (Особливе). Будь-який із цих членів може бути прийнятий як Всезагальне, Одиничне й Особливе. І тоді з’являються три можливі філософські системи. Гегель створив систему “абсолютного ідеалізму”, ясно визначивши свою висхідну ідеалістичну позицію. Тому дослідження світу Гегель почав із розгляду науки логіки, з дослідження змісту понять і категорій, які властиві людському мисленню.

Абсолютна ідея, по Гегелю, є розум, мислення, розумне мислення. Ідея для нього виступає як субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей, усього існуючого. Абсолютна ідея як субстанція виступає у Гегеля діяльним началом, що відрізняє його від поглядів багатьох ідеалістів минулого. У той же час абсолютна ідея є єдність пізнання і життя, єдність теорії і практики. Абсолютна ідея взагалі є істина. Оскільки істина – це не відчеканена монета, а процес поступового осягнення, то й ідея існує як процес. Змістом абсолютної ідеї виступає весь обширний зміст понять і категорій, який Гегель розвернув починаючи від поняття якості (буття) до поняття воління, намагання зробити світ тим, чим він повинен бути.

Природа, стверджував Гегель, є ідея у формі інобуття. Абсолютна ідея вирішує вільно призвести із себе момент своєї особливості, вирішує вільно відпустити себе у якості природи. Щоправда, тут виникає питання, як бог приходить до того, щоб зважитись створити щось зовсім неподібне йому. Гегель зазначив: “Відповідаємо: божественна ідея саме і полягає в тім, що вона рішається покласти із себе це інше і знову ввібрати його в себе, щоб стати суб’єктивністю і духом”.

“Філософія природи” Гегеля описує походження Логіки, зазначає вторинність природи у відношення категоріального мислення. Природа об’єктивна і пізнавана. Вона є сферою кінцевого, оскільки дух у ній обмежений своїми матеріальними породженнями. Гегель констатує творче “безсилля природи”. В цілому ж філософія природи – це слабка частина філософської спадщини мислителя, оскільки на ній лежить печать природничо-наукових хибних думок. Наприклад, Гегель заперечує всі існуючі на той час теорії світла, не погоджується з існуванням червоних кров’яних тілець тощо.

На думку Гегеля, Бог створив природу, щоб з природи виникла людина, а разом з нею і людський дух, пізнання, абсолютне знання. Дух у природі отримує свою власну сутність. Вивчення природи є звільнення духу в ній. Людина виступає виконавцем волі Бога, абсолютної ідеї, ліквідує чуттєве відчуження від Бога. Людина кінцева, смертний момент роду. Але як розумна, пізнаюча, духовна істота людина своєю життєдіяльністю простирається на всю безмежність людського пізнання. Абсолютна ідея жадає самопізнання і мета ця може здійснитися через діяльність мас поколінь на протязі всієї світової історії.

У “Філософії духу” Гегель показує як ідея повертається до себе із свого іншого, із природи. Відмінна риса логічної ідеї – це просте всередині-себе-буття; у природі логічна ідея – це поза-собою-буття. Дух, який породжує себе із цих передумов, які він створює: із логічної ідеї і зовнішньої природи, є у-собі-і-для-себе-сущий дух. Дух вільний, бо він залежить лише від себе самого, визначає себе сам. Свобода є вище визначення духу.

Сфера духу розкривається Гегелем у всій її повноті на трьох рівнях.

Суб’єктивний дух – нижчий рівень духовного. Він втілений у душі з усіма її природними якостями, відчуттями, переживаннями, сновидіннями: у свідомості, самосвідомості і розумі; нарешті, у дусі як спогляданні, уявленні, асоціюванні, пам’яті, і розумній волі.

Об’єктивний дух втілений і розвивається в праві і моральності.

Абсолютний дух – вища форма духу, під якою Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства на протязі розвитку всесвітньої історії. У абсолютному дусі існує знання абсолютної ідеї. Достойними формами абсолютного духу виступають мистецтво, релігія втаємничення і філософія. Здійнявшись до самих вершин людського духу, осягнувши абсолютну ідею в її саморозвитку, Гегель визначає філософію як науку, як духовне споглядання піднесене до мислення, якому притаманна самосвідомість.

Філософія уособлює єдність мистецтва і релігії, пізнання необхідності присутності в них абсолютного уявлення. Філософське пізнання звільняється від однобічності форм мистецтва і релігії, підносить їх до абсолютної форми у-собі-і-для-себе-сущої необхідності.

Завдання філософії, як його бачив Гегель, – пізнання духу. Це завдання можна вирішити тільки тоді, коли поняття і свобода стануть предметом і душею філософії.