5.4. Містична філософія

Блез Паскаль (1623-1662) – французький учений, письменник і мислитель. Після ряду важливих відкриттів у природничих науках він розчарувався у доведеннях розуму, замислився над межами людського пізнання і звернувся до доведень серця. «Думки» Паскаля – це лише начерк філософського трактату, ідеї якого сприяли формуванню світогляду багатьох самобутніх філософів у наступному.

Паскаль зазначив, що видимий світ – лише непомітна риса у величному лоні природи. Скільки б ми не звеличувались нашим проникненням за межі мислимих просторів, ми відтворимо лише атоми порівняно з дійсним буттям. Найбільше зі збагненних проявів усемогутності Божої – збентеження, розгубленість нашої думки, вбогість уяви, бо в ряду пізнаваного наші знання займають не більше місця, аніж ми самі у всій природі.

Паскаль наполягав на тому, щоб людина подумала про себе, порівняла себе з усім сущим. Відчуйте, що ви загублені в глухому куті Всесвіту. Чого варте наше життя, життя Землі з усіма її містами і державами перед цією величчю? Але вдивіться в малюсіньке тільце кліща, у його малюсінькі члени, уявіть собі суглоби в його ногах, як тече кров по його жилах. Доки вистачить у вас уяви? А потім, пропонує Паскаль людині, уявіть собі незлічимі Всесвіти в одному єдиному атомі. Там будуть планети, свої птахи і тварини, а також атоми, в яких, у свою чергу, буде все вже перераховане вище. Саме тоді людина буде вражена своєю колосальністю перед світом небуття, якого не осягти її слабкій уяві!

Паскаль зробив і висновок про сутність буття людини. Матеріальна оболонка, в яку вклала нас природа, утримується на грані двох безодень – безодні нескінченності і безодні небуття. Людина – небуття в порівнянні з нескінченністю, і людина – все суще в порівнянні з небуттям. Людина однаково не може осягти небуття, з якого виникла, і нескінченності, у якій розтане.

Паскаль бачив, які ми в усьому обмежені, і звідси заданість наших здібностей. Наші почуття не сприймають ніякого надмірного звуку, світла, насолоди, холоду, тепла. Надмірність невідчутна нами, але ворожа нам, оскільки ми від неї страждаємо. У той же час пізнання суті речей для людини ускладнено нашим серединним положенням у світі. Але безсилля наше проникнути в суть речей доповнене ще і їхньою однорідністю, хоча в нас самих сполучаються субстанції різнорідні, протилежні – душа і тіло. Тому майже всі філософи заплутуються у суті того, що нас оточує, і розглядають дух як щось тілесне, а тіла – як щось духовне. «Людина – саме незбагненне для себе творіння природи, тому що їй важко зрозуміти, що таке матеріальне тіло, ще важче – що таке дух, і вже зовсім незрозуміло, як матеріальне тіло може поєднатися з духом», – вважав Блез Паскаль. Тому для нього людина – найнікчемніша травинка у природі, але травинка мисляча. Розчавити її Всесвіту не важко. Але завжди людина буде вище, бо вона усвідомлює свою смерть. Тому все наше достоїнство полягає в думці. Спробуймо добре мислити, щоб бути моральними.

Однак людина потребує благодаті Бога, оскільки ніщо не вказує їй істини. Почуття обманюють розум химерами, а душевні пристрасті напружують почуття. Тому обидва джерела для пізнання істини тільки затемнюють одне одного. Звідси висновок Паскаля: «Пізнай же, гордій, який парадокс ти сам для себе уявляєш. Упокорся немічний розум, замовкни, нерозумна природа; пізнай, що людина – істота нескінченно незрозуміла для людини, і запитай у твого Владики про невідомий тобі істинне твоє становище. Послухай Бога».

Паскаль стверджував, що істину ми пізнаємо також і серцем, бо серце дає нам знання перших начал: простору, часу, руху, числа. З цього знання розум має будувати свої міркування. «Дай Боже, щоб ми ніколи не мали потреби в розумі, а пізнавали всі речі інстинктом і почуттям», – волав мислитель. Але природа, на жаль, відмовила нам у цьому благу, і більшість істин ми отримуємо шляхом міркування.

Проблему буття Бога Паскаль вперто досліджував. Розум тут нічого не здатний вирішити. Нас розділяє нескінченний хаос. Але вибирати необхідно, наполягав Паскаль. Поставимо на те, що Бог є. Якщо ми виграємо, ми виграємо все; якщо програємо, то не втратимо нічого. Паскаль шанував християнство, тому що ніяка інша релігія не побачила в людині і саму досконалу, і саму жалюгідну тварину. Тільки християнство навчило, що людина народжується в гріху, і це висока правда.

Паскаля вражало, що людина сліпа і жалюгідна, позбавлена світла і надана сама собі, а Всесвіт безмовний. Людина ніби заблудилася в цьому куточку світу, не знаючи, хто і навіщо привів її сюди, і що з нею буде по смерті її. «Дивно, – каже Паскаль, – як люди не впадають у відчай від такого жахливого становища!». И тоді він початків шукати, чи не залишив Бог, про якого всі говорять, яких-небудь слідів свого існування.

Паскаль вважав, що люди усі разом негідні Бога внаслідок свого ушкодження, але гідні Бога споконвічно, за своєю природою. Філософські, метафізичні докази Бога заплутані і далекі від людських думок. Безсумнівно для Паскаля одне, ті хто шукають Бога без Ісуса Христа, ніде не знаходять світла, або приходять до атеїзму і деїзму.

Паскаль стверджував, що істину ми пізнаємо також і серцем, бо серце дає нам знання перших начал: простору, часу, руху, числа. З цього знання розум має будувати свої міркування. «Дай Боже, щоб ми ніколи не мали потреби в розумі, а пізнавали всі речі інстинктом і почуттям», – волав мислитель. Але природа, на жаль, відмовила нам у цьому благу, і більшість істин ми отримуємо шляхом міркування.

Воістину, сутність релігійного містицизму Паскаля в його ж словах: «Христос є предмет і осередок усього: хто не знає його, не знає нічого ні в порядку світу, ні в самих собі. Тому що, окрім Ісуса Христа, нам недоступне не тільки пізнання Бога, але і пізнання самих себе».

Так у чому ж містицизм? У тому, що таїнство пізнання Ісуса сугубо індивідуальне, переживання його внутрішнє і непередавано ніякими словами й образами, обтяженими прокляттям ratio і матерії. Але Паскаль – не фідеїст, що і відрізняє справжнього мислителя.