5.3. Філософія раціоналізму нового часу

Рене Декарт (1596-1650) народився в родині служивого дворянина, радника парламенту Франції. Освіту отримав у привілейованому коледжі ордена єзуїтів, де викладали кращі професори.

У трактаті «Першооснови філософії» (1644) він підкреслив важливе значення філософії у дослідженні перших начал, з яких виводиться все знання. Начала повинні бути ясні і самоочевидні, а виведення знань про речі має залежати від перших начал і має бути також ясним і самоочевидним. У такий спосіб Декарт вперше у філософії встановив поняття принципу як першого начала. Він вважав, що довершеним знанням володіє один Бог, хоча і люди можуть бути більш-менш мудрими в міру оволодіння істинами про найважливіші предмети.

Декарт пропонує почати філософування із сумніву в усьому. Нас відволікає від істинного пізнання безліч забобонів. Їх можна позбутися, якщо хоч раз у житті засумніватися у всіх речах, щодо вірогідності яких ми маємо хоча б найменшу підозру. Корисно навіть вважати сумнівні для нас речі помилковими. Тому, продовжує Декарт, ми засумніваємося навіть у математичних аксіомах і доведеннях. Адже ми спостерігаємо, як дехто визнає істинними і самоочевидними такі речі, які нам уявляються хибними. Так, ми знаємо про існування всемогутнього Бога. Але нам невідомо, чи не побажав він створити нас такими, щоб ми завжди обманювались, причому навіть у речах, що здаються нам ясними.

Ми маємо у своєму розпорядженні свободу вибору, щоб не погоджуватися із сумнівними речами й у такий спосіб уникати омани. Почавши з цього, неможливо засумніватися, що сам той, хто сумнівається, існує в той час, коли сам сумнівається. “А тому положення Я мислю, отже, я існую – первинне і саме достовірне з усіх, які можуть представлятися кому-небудь у ході філософування”. Таким чином, той, хто сумнівається у всьому іншому, окрім себе, являє собою не те, що ми називаємо нашим тілом, а є те, що ми іменуємо нашою душею або здатністю мислити.

Саме здатність мислити Декарт прийняв за перше основоположення. Звідси він вивів: є Бог – творець всього існуючого у світі. І саме Бог створив наш розум таким, що останній не обманюється в судженнях про речі, сприйняті ним ясно і чітко. Ми помиляємося лише тоді, коли неправильно сприйнявши якусь річ, виносимо про неї своє судження. Для судження потрібний не тільки розум, але і воля. Сприйняття розуму обмежене тим, що йому пропонується. Волю ми можемо ширити за межі ясно сприйманих нами речей, тому не дивно, що нам доводиться помилятися.

Філософія Декарта певно оцінює роль провидіння в пізнанні і житті: “Ми повинні визнати неможливим, щоб щось відбувалося інакше, ніж це навіки визначено провидінням”. Божественне провидіння – це зумовленість (fatalite) або непорушна необхідність, що протистоїть випадковості. Випадковість Декарт розглядає як химеру, породжену оманою нашого розуму. Тому жадати ми можемо тільки того, що вважаємо якимсь чином можливим. На жаль, ми не можемо знати всіх причин, що викликають то чи інший наслідок.

Зверніть увагу на останнє: це і є підстави віри.

Загальноприйняті уявлення про всесильний випадок Декарт вимагає відкинути, бо божественне провидіння управляє всім, і рішення його вічне, безпомилкове і беззаперечне. Навіть свободна воля (libertas voluntatis) наперед визначена, бо божественне провидіння побажало лише щось поставити в залежність від неї. Тому в жаданих нами речах ми повинні точно визначати те, що залежить від нас самих, щоб тільки це було предметом наших бажань.

Діалектика свободної волі і напередвизначення надто складна, тому Декарт і говорить про те, що ми вправі робити лише те, що міг придумати наш розум. Ми в будь-якому випадку зобов'язані здійснювати свій вибір, хоча і розуміємо непохитність рішення провидіння.

Міркував про свободу волі і провидіння Декарт і в роботі “Пристрасті душі”. Адже, щоб навчитися відрізняти наперед визначене від випадковості, треба звикнути управляти своїми бажаннями. Оскільки це цілком залежить тільки від нас, то саме подолання пристрастей, суть управління нашими бажаннями, завжди може доставити нам повне задоволення. Але це вже висновок, а вихідна посилка саме у визначеному розумінні зв'язку тіла і душі.

Філософ Рене Декарт – раціоналіст. Тому він підкреслює, що почуття в багатьох випадках нас обманюють. Усе, що підпадає під наше сприйняття, слід розглядати: 1) як речі, 2) як враження від речей, 3) к вічні істини. Декарт визнає лише два вищих роди речей. Речі, які підлягають розуму, відносяться до мислячої субстанції. Такі сприйняття, воління і всі модуси сприйняття і воління. Речі матеріальні відносяться до протяжної субстанції, тобто до тіла. Такими є розміри у довжину, ширину і глибину, фігура, рух, положення, подільність речей на частини, тощо. Враження від речей – це щось, що походить від тісного і глибокого поєднання нашої думки з тілом. Такими є відчуття голоду, спраги, пристрасті души (гнів, радість, любов і інші) і відчуття болю, світла і кольору, запахів і інших відчутних якостей. Вічні істини важко перелічити, хоча ряд з них можна нагадати: “З нічого ніщо не виникає”, “Те, що відбулося, не може бути не звершеним” і інші. Але міра сприйняття цих істин людьми різна, бо цьому заважають забобони деяких людей. Люди, вільні від забобонів, сприймають вічні істини з довершеним чином.

Субстанція для Декарта – це річ, що існує, зовсім не потребуючи для свого буття іншої речі. Таким може бути лише Бог. Можливість існування інших субстанцій ми можемо осягати лише за сприяння Бога. Кожній субстанції належить одна головна властивість. Протяжність у довжину, ширину і глибину утворить природу тілесної субстанції. Мислення утворить природу мислячої субстанції. Здатність мислити використовується стосовно нематеріальних речей. Протяжність характеризує всі тілесні речі.

Так Декарт протиставив дух і тіло і ввів у філософію ідею абсолютної протилежності духу і тіла. Це і є дуалізм Декарта. Мисляча річ і річ протяжна для нього дві різні речі. Протяжна річ цілком позбавлена духу, а духовне цілком нематеріальне. Але дві речі, які не мають зовсім нічого спільного, не можуть і впливати одна на одну. Декарт це розумів, як розумів і те, що взаємодія між мислячою істотою й істотою протяжною все-таки існує. Але як пояснити, що тілесне страждання, вплив на тіло, відчувається духом, а душевна напруга, душевний біль ведуть до стомлення і хвороби тіла? Як пояснити, що думка, яка йде від нашого духу, примушує органи тіла служити духу?

Декарт переборов труднощі свого дуалізму тим, що заперечив існування душі у тварин. Він оголосив тварини просто надто складними машинами. Те, що уявляється розумним, є лише дією по типу дії справного годинника. Втім, дії тіла людини також подібні дії заведеного годинника і здійснюються зовсім незалежно від душі. У випадку ж явно вольових актів духу, які супроводжуються діями тіла, то тут Декарт припускає участь Бога. Так само й у випадках, коли матеріальні речі впливають на наше тіло, вступає в дію сам творець і викликає в нашій душі відповідне уявлення. Оскільки ж Бог тут діє від випадку до випадку, то система Декарта отримала ще назву оказіоналізм.

Вчення Декарта спричинило питання про зв’язок душі з тілом. Це питання, як зазначав Ф. Шеллінг, було протягом довгого часу може навіть і основним питанням філософії, хоча в більш високих за своїми принципами філософських системах воно має підлегле значення.

Декарт мріяв взнати, що являють собою всі частини сім’я будь-якого виду тварин і людини. Він сподівався, що з цього вдасться вивести чисто математично всю фігуру і конституцію кожної частини тварини і людини. Він сподівався, що тоді вдасться вирішити і зворотну задачу: зі знання особливостей тіла вивести знання сім’я.

Готфрід Вільгельм Лєйбніц (1646-1716) народився в Лейпцизі в родині університетського професора моралі. З юного віку виявив рідкісну самостійність, завзятість і цілеспрямованість в оволодінні знаннями. В студентські роки, натхненний мистецтвом Раймонда Луллія, хотів навіть створити загальний алфавіт людських думок. Лєйбніц відкрив еру лічильних машин. Його машина дозволяла складати, віднімати, множити, поділяти, підносити до степеня, обчислювати корені. У 1675 р. він відкрив диференційне й інтегральне числення. Він був першим президентом Берлінського наукового товариства, стояв у витоків фізико-математичної Академії в Римі, підготував план створення Академії наук у Росії, здійснений уже після його смерті.

Філософ Лєйбніц очевидно розрізняв ідеологію матеріалістів, так позначивши напрямок, який іде від Епікура; і ідеалістів, як напрямок, який іде від Платона, Сократа і Піфагора. Лєйбніц розумів, що поняттєво всі філософські вчення досить обґрунтовані. Філософи праві в тім, що вони стверджують, але помиляються в тім, що вони заперечують.

Думки стосовно Бога і душі Лєйбніц розглядає в ряду найважливіших. Власне і заслугу Ісуса Христа він бачить у тім, що той зняв покрив із вчення про безсмертя души. “Доброта і справедливість Бога у довершеному виді відкриваються лише в тім, що він уготовив для душ”, – зауважує Лєйбніц. Звідси і природна релігія для нього є істинне вчення про єдність Бога і безсмертя душі. Саме Христос зробив Божество предметом не тільки нашого страху, але ще і нашої любові. Щоб любити Бога, досить споглядати його досконалість, що ми знаходимо й у самих собі. Бог володіє ними в безмежному ступені, ми отримуємо лише краплі: деяку силу, деяку мудрість, деяку доброту. Бог створює загальну гармонію, а все прекрасне є вилив його променів, вважає Лєйбніц.

Лєйбніц піддав критиці протестантське бачення напередвизначеності Божої стосовно спасіння людей. Адже вони стверджували, що Бог до спасіння обрав лише деяких. Вони вважають справедливим те, що інші гинуть за власною провиною, бо не мають доброї волі або живої віри. Лєйбніц заперечує: адже від Бога залежить дати їм усе це. А Бог нічого не визначає, не прийнявши до уваги наслідків свого рішення. Утім, треба визнавати безсумнівно більше блага у славі всіх врятованих, ніж зла у стражданнях усіх засуджених. Бог бажає спасіння всіх людей і засуджує тільки за злу волю. Бог дарує всім людям переважаючу благодать, якщо тільки вони хочуть користатися нею, якщо вони не позбавлені доброї волі. Напередвизначеність, яку допускає Лєйбніц, завжди треба розуміти у значенні спонукання і ніколи – у значенні примусу.

Лєйбніц ввів у свою філософську систему поняття передустановленої гармонії, що дозволило йому пояснити чудо сполучення душі з тілом. Система передустановленої гармонії між душею і тілом припускає, що тіло за своєю будовою пристосоване за допомогою зовнішніх предметів виконувати все те, що воно робить з волі души; подібно тому як зерна за своєю споконвічною будовою природним чином виконують намір Бога. Бог створив тіло людини так, що воно в силу власних законів може виконувати наміри розумної душі; тому що все, що розумна душа може веліти тілу, менш трудне, ніж той устрій, що Бог уклав в насіння (преформація).

Лєйбніц визнав за необхідне зазначити: “Відкидаючи фізичний вплив душі на тіло або тіла на душу, тобто вплив, який допускає вплив законів одного на закони іншого, я тим не відкидаю на цій підставі єдності їх обох, які складають одну істоту; але ця їх єдність є щось метафізичне, яке нічого не змінює в явищах”. Можна сказати також у метафізичному значенні, що душа впливає на тіло і тіло на душу. Вірно і те, що душа є ентелехія, або діяльне начало, а тіло пасивне.

На думку Лєйбніца все суще можна пояснити з чотирьох принципів: ум, простір, матерія і рух. Тут ум – синонім Бога, бога абстрактного, філософського. На відміну від Декарта Лєйбніц вважав, що хоча тілесний світ (=годинниковий механізм) працює за участю Бога, він не потребує виправлення його Богом, оскільки “Бог усе передбачив, про все заздалегідь подбав. У його справах панує передустановлена гармонія і краса”.

Важливою категорією філософії Лєйбніца є категорія субстанція, яка вносить у світ явищ єдність. Але це поняття не може бути виявлене, якщо обмежитися тільки тілесним світом. Звідси і вчення Лєйбніца про монади – прості субстанції, що входять до складу складних. Монади не мають частин, протяжності, фігури і вони неподільні. Це ніби атоми природи, елементи речей. Оскільки монада природним шляхом не може загинути, не можна уявити, як вона природним шляхом може отримати начало. Монади можуть отримати начало через творіння. Всередину монад ніщо не може проникнути, вони не мають вікон. Але кожна субстанція відмінна від іншої. Монада, як створене буття, піддається безперервній зміні. Джерело зміни всередині монади, воно – у внутрішньому принципі. Минущий стан монади – це сприйняття (перцепція), а перехід від одного сприйняття до іншого може бути викликаний прагненням.

Лєйбніц у монаді бачив лише духовну одиницю буття: у монаді немає нічого, крім сприйняття і їх змін. Монада – це загалом не душа. Душами можна назвати лише монади, сприйняття яких виразні і супроводжуються пам'яттю. Адже й у самій людині є стани, у яких ми нічого не пам'ятаємо, наприклад, глибокий сон або непритомність. Тоді душа нічим не відрізняється від простої монади.

Бог для Лєйбніца – первинна Єдність, а всі створені монади народжуються з випромінювань Бога. Бог, порівнюючи дві прості субстанції, пристосовує одну до одної. З числа можливих універсумів Бог може здійснити лише один. І це він здійснив в нашому світі, найкращому зі світів!

Монада представляє те тіло, яке з нею зв'язане, діючу силу (ентелехію) якого вона складає. Тіло внаслідок єдності всієї матерії виражає весь універсум і те ж виражає його душа. Тіло, яке належить монаді, міркував Лєйбніц, разом з ентелехією або душею є те, що можна назвати живою істотою. Тому зрозуміло, що світовий порядок відбивається в душі: “У щонайменшій частині матерії існує цілий світ створінь, живих істот, тварин, ентелехій, душ”. Лєйбніц не визнавав вчення про переселення душ, оскільки душа повсюдно зв'язана з тілом. Лише Бог вільний від тіла. А смерть і народження – це згортання і розвиток, це – процес.