5.2. Емпіризм і сенсуалізм у філософії нового часу

Френсіс Бекон (1561-1626) народився в Лондоні, у родині лорда-хоронителя печатки Англії. Учився в Кембриджу, де рано відчув недоліки пануючої там схоластичної філософії. На світському поприщі досяг посади великого канцлера. Але його звинуватили у зловживаннях; потім – суд, відставка, недовге тюремне ув'язнення. Ф. Бекон написав багато філософських праць. Найважливіша з них – “Новий органон”.

Бекон вважав, що ввійти істині в людський розум заважають ідоли і помилкові поняття. Ідоли роду знаходяться в самій природі людини, у нашому розумі, який відображає речі перекручено, домішуючи свою природу. Ідоли печери суть омани окремої людини, які залежать від її виховання, інтересів, індивідуальних якостей і оточення. Ідоли площі походять від взаємної зв'язаності людей. Звичні слова орієнтовані на рівень сприйняття юрби, ці слова насилують розум, ведуть до порожніх суперечок. Ідоли театру вселилися в душі людей з різних догматів філософії і помилкових законів доведення. Маса ідей прийшла в наш розум із вигаданих світів.

Ф.Бекон зазначив, що для відшукання істини існують два шляхи. Один здіймається від відчуттів і окремостей до найбільш загальних аксіом і, йдучи від цих непохитних основ, відкриває середні аксіоми. Цим шляхом і користаються нині. Другий шлях виводить аксіоми з відчуттів і окремостей, піднімаючись поступово до найбільш загальних аксіом. Це істинний шлях, але невипробуваний. Найкращий з усіх доказів є досвід, якщо він спирається на експеримент. З різноманітного досвіду треба відкрити істинні причини і аксіоми. Правильно відкриті аксіоми добре озброюють практику.

Але Бекон не переоцінює емпірію, тому що емпірики задовольняються тільки зібраним. Раціоналісти, подібно павуку, тчуть тканину із себе. Бджола обирає середній шлях: матеріал витягає з квітів, але розташовує його по своєму умінню. Так і справжня філософія витягає з природної історії і з механічного досвіду матеріал, а потім переробляє його в розумі. У природознавстві поки накопичено мало досвіду, який сприяє відкриттю причин і аксіом, і воно потребує постановки експериментів. Утім і сам метод упорядкування досвіду Бекон вважає недосконалим. Потрібна інша форма індукції позбавлена простого перерахування.

Класифікація наук у філософії Бекона займає важливе місце. Він філософію поділяє на три частини: теологія, вчення про природу, вчення про людину. Але їм повинна передувати загальна наука або перша філософія як мати всіх інших наук. Вона повинна містити загальні аксіоми наук і вищі якості сущого.

Теологія боговдохновенна і її підрозділи повинні визначати самі теологи. Хоча сам Бекон бачив у ній, щонайменше, вчення про законність людського розуму в божественних питаннях, і вчення про ступені єдності в граді Божому.

Вчення про природу або природна філософія містила в собі начала теоретичного, практичного і математичного знань, куди входили фізика, механіка, чиста і змішана математика, архітектура, теорія музики тощо.

Вчення про людину припускало дуже розлогу класифікацію, з якої можна привести тільки самі головні рубрики: вчення про людську особистість, вчення про зв'язок душі і тіла, вчення про тіло, вчення про душу, логіку, етику тощо.

Френсіс Бекон подав широку картину класифікації наук, виходячи з принципу взаємозв'язку всіх наук. Поділ наук не повинен втратити їх споконвічної єдності. Всі науки – це частини, величезного живого дерева людського пізнання, коріння якого живиться всім людським досвідом. Тому життєздатність і сила наук виявляється в їхній єдності.

Томас Гоббс (1588-1679) також розвивав емпіричну філософію, спираючись на матеріалістичні уявлення. Вчився в Оксфордському університеті. У своїх працях “Левіафан” і “Основи філософії” категорично заперечував ідеалізм у вченні про світ, пізнання і людину.

Об'єктом філософії – тіла, які можна скласти і розкласти, які якимось чином виникли і порівнювані з іншими. Для Гоббса тілом є все те, що не залежить від нашого мислення і збігається з якою-небудь частиною простору. Те, що не виникло і не має властивостей, не є предмет філософії. Як вчення про тіла, філософія виключає із себе теологію, або вчення про бога, його природу і властивості. Бог нескінченний, вічний, незбагненний, не породжений; а нескінченне не є предметом філософії, тому що все, що ми знаємо, походить лише з наших почуттєвих уявлень чи образів.

Відчуття Гоббс уважав важливим засобом пізнання світу. Воно може бути лише рухом внутрішніх частин тіла, яке відчуває. Рухи ці відбуваються в органах відчуттів. Частини тіла, якими здійснюється відчуття, називаються органами почуттів. Суб'єктом відчуття є сам відчуваючий, жива істота. Тому точніше стверджувати, що бачить жива істоту, аніж, що бачить око. Об'єкт є те, що сприймається за допомогою відчуття. Більш точно сказати, що ми бачимо Сонце, аніж сказати, що ми бачимо світло. Світло, колір, теплота – це не об'єкти, а лише враження, образи сприйманих істот.

У філософії Гоббс вбачав дві основні частини: філософія природи вивчає природні тіла; а філософія держави вивчає державу як тіло, створене волею людини за допомогою договорів. Остання ж поділяється також на дві частини: етика вчить про схильності і вдачу людей, а політика вчить про обов'язки громадян. Філософію природи поділяв на онтологію, або першу філософію, що пізнає загальні предмети, тіла і їх властивості; на фізику, або вчення про явища природи; на логіку, або вчення про знаки думок, імен, слів. В цілому він вибудував свою систему класифікації наук.

Сутність поняття матерії Гоббс розкрив, керуючись матеріалістичними уявленнями. Він писав, що матерія – це лише ім'я, корисне в уживанні, воно позначає уявлення тіла незалежно від будь-якої форми і від будь-яких властивостей. Першу матерію тому не слід вважати самостійною річчю. Для Гоббса будь-яка річ є або частиною універсуму, або агрегатом його частин. Найбільший об'єкт пізнання – світ, розглянутий із Землі. Безмірний простір, названий універсумом, – вмістище всіх тіл: твердих і видимих, як Земля і зірки; невидимих, як розсіяні в просторі атоми і ефір, що заповнює порожнечі простору.

Праця Гоббса “Левіафан” мала великий вплив на європейську історію. «Люди рівні від природи», – стверджував філософ. Значну фізичну силу одного можна подолати таємними діями декількох більш слабких, які об’єд-нались проти нього. Розумові здібності, якщо не брати до уваги мистецтв, які вимагають особливих якостей і досвіду, також приблизно однакові. Необґрунтована зарозумілість стосовно своєї мудрості ще одна із якостей всіх людей. «Через рівність виникає взаємна недовіра», тому що з рівності здібностей виникає рівність надій. Якщо двоє бажають однієї і тієї ж речі, то виникає суперництво і вони стають ворогами. Взаємна недовіра веде до війни, і бажаючи убезпечити себе від нападу, людина вживає попереджувальних заходів: силоміць або хитрістю тримає у вузді всіх, кого може. Є й такі, хто насолоджується спогляданням своєї сили, збільшенням влади над людьми. В природі людини є три основні причини війни: суперництво, недовіра, домагання слави. «При відсутності цивільного стану завжди є війна всіх проти всіх», – зазначив Гоббс, а тому потрібна загальна влада, що тримає всіх у страху.

У природному стані незручність війни всіх проти всіх у тім, що люди живуть без усякої гарантії безпеки, крім власної фізичної сили і винахідливості. Тут немає місця працьовитості, тому що немає гарантії скористатись самому плодами своєї праці. Тут є вічний страх, а тому немає землеробства, судноплавства, морської торгівлі, зручного житла, знань про природу, ремесел, тощо. Стан війни всіх проти всіх веде до того, що при ньому ніщо не може виглядати несправедливим. У природному стані людина поставлена у скрутне становище, вона шукає шляхи до такого устрою життя, в якому немає страху смерті.

Взаємний перенос або обмін правами – це договір, і він є засобом досягнення миру в суспільстві. Гоббс вибудував у “Левіафані” логічно строгу картину природних прав і законів, які він вважав вічними. А науку про природні закони він назвав істинною моральною філософією, наукою про те, що таке добро і зло у вчинках і у людському суспільстві.

Т. Гоббс уважав, що мета держави – головним чином забезпечення безпеки. Держава – це загальна влада, що здатна захищати людей від вторгнення чужоземців і від несправедливостей, заподіяних ними один одному. Держава може доставити людям ту безпеку, за якої вони могли б годуватися від праці рук своїх, і від плодів землі, і жити в достатку.

Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ-сенсуаліст. Він концептуально оформив буржуазну доктрину лібералізму, обґрунтовував принципи свободи совісті і віротерпимості. Локк визнавав основну посилку матеріалізму про об'єктивне існування і пізнаванність світу матеріальних об'єктів. Для нього поняття матерії ясно заключає в собі тільки ідею щільної субстанції, що скрізь одноманітна.

Локк явно розрізняв ідею матерії й ідею тіла, хоча він і говорив, що там, де є одне, там є й інше. Він досліджував проблему мислення і свідомості, прагнучи зрозуміти зв'язок матерії і свідомості. Будь-яку організацію матеріальних часток Локк розумів лише як кількісно-структурне ускладнення, яке не веде до якісних змін. Він скептично ставився до ідей гілозоїзму, але не приймав і ідею свідомості як продукту високоорганізованої матерії (мозку). Ідею Бога, як творця, він визнавав, але вважав, що Бог міг надати матерії здатність усвідомлювати і мислити. Тому Локк заявив: «Уявляти собі, як мислення існує без матерії, не важче, ніж уявляти собі, як матерія мислить».

Ядро світогляду Локка склала гносеологія сенсуалізму. Свою мету він бачив у дослідженні походження, вірогідності й обсягу людського пізнання, вважаючи, що все людське знання походить з індивідуального почуттєвого досвіду. Звідси його критика раціоналізму, хоча він віддавав належне ролі розуму у пізнанні, як ініціатора й організатора пізнавальної, а тому і почуттєвої діяльності.

Досвід для Локка – це все те, що впливає на свідомість людини, що засвоєно нею протягом життя. Свідомість людини на початку подібна порожній кімнаті. «Почуття спершу вводять одиничні ідеї і заповнюють ними ще порожнє місце (empty cabinet) і, у міру того як розум поступово освоюється з деякими з них, вони містяться в пам'яті й одержують імена. Потім, просуваючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається вживанню загальних імен». Локк дав критику вчення про вроджені ідеї і первісні знаки, які ніби відбиті у розумі людини з моменту її народження. Навпроти, всі ідеї приходять від відчуття або рефлексії, стверджував Локк. Розум спочатку, так би мовити, білий папір без усяких знаків і ідей.

Основним методологічним принципом педагогіки Локка було поєднання двох положень: про початкову рівність дітей у плані відсутності у них знань, і про початкову нерівність дітей у задатках і здібностях. Можливо, це було обґрунтуванням програми виховання успішної ділової людини і джентльмена, і в такий спосіб Локк хотів побічно привчити дітей нижчих верств до слухняності, старанності і побожності. Локк був правий, коли спирався на свої положення педагогіки, адже нерівність у задатках і здібностях людей природна і соціальна. Все починається в утробі матері, де стан плоду явно відрізняється від життя рослини, вважав Локк. Цей пренатальний досвід, як і фізична конституцією тіла, задає початкову нерівність задатків, бо він різний у родинах різного статку. Нині є багато досліджень, що свідчать: почуття немовляти аж ніяк не білий лист папера. Якісь знаки там уже відбиті до народження.

Проблему співвідношення віри і розуму Локк вирішував на користь розуму. Втаємничення може розкрити нам істини, але не настільки вірогідно, як це робить розум. Пізнання природного світу не потребує втаємничення, оскільки Бог постачив нас природними і більш вірними засобами пізнання речей.

Ідеї лібералізму важливі у політичній філософії Джона Локка. У роботі «Два трактати про правління» він стверджував, що природний стан усіх людей – стан повної свободи у відношенні їх дій, і у відношенні розпорядження своїм майном і особистістю в міру їх розуміння себе в межах закону природи. Природним є і стан рівності, при якому уся влада і вся юрисдикція є взаємними, – ніхто не має більше іншого. Природна свобода в тім, щоб не бути нічим зв'язаним, окрім законів природи. Свобода людини в суспільстві, в умовах існування системи правління, полягає в тім, щоб жити відповідно до постійного закону, загального для кожного в цьому суспільстві і встановленого законодавчою владою, створеною в ньому; це – свобода слідувати своєму власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон.

Глибокий і всебічний аналіз становища людини в суспільстві, започаткований Локком, дозволив йому все-таки заявити: «Кожна людина по природі вільна». Адже в будь-якім суспільстві дитина не народжується підданим країни або уряду. Згода людини жити в тій чи іншій країні, під владою того чи іншого уряду, може бути висловленою або мовчазною.

Якщо людина підкоряється законам якої-небудь країни, веде спокійне життя і користається привілеями і захистом цих законів, то це ще не робить її членом даного суспільства. Ніщо не може зробити людину підданим держави, членом співтовариства, окрім її фактичного вступу в спів-товариство за допомогою позитивного зобов'язання, обіцянки і договору. Локк зазначає три форми правління: демократію, олігархію і монархію.

Держава – це не форма правління, а будь-яке незалежне співтовариство. Основною метою вступу людей у суспільство є прагнення мирно і безпечно користатися своєю власністю. Законодавча влада – верховна влада в державі, і ніякий указ не має сили і обов'язковості закону, якщо він не отримав санкції законодавчого органу, обраного народом. Виконавча влада покликана дотримувати і виконувати закони для блага окремих громадян суспільства. Але виконавча влада може перешкоджати скликанню і роботі законодавчого органа. У такому випадку виконавча влада ставить себе в стан війни з народом, і він має право її скинути.

Локк уважав, що між виконавчою і законодавчою владою на землі не може бути судді. Так, влада кимось може бути узурпована. Але людина не має права в такому ступені скоритися іншому, щоб дати йому свободу знищити себе: «Бог і природа ніколи не дозволяли людині забутися до такої міри, щоб зневажати самозбереженням, і оскільки вона не може сама позбавити себе життя, то вона не може дати такого право й іншому». Право на самозбереження є природне і первісне право людини, яке вона має право захищати.