1.1. Світогляд

Світогляд звичайно розуміють як систему поглядів на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на відношення людини до оточуючої її дійсності і до самої себе. Світогляд людини переважно орієнтовано на вирішення сутності фундаментального відношення світ-людина. Саме в античній філософії поняття макрокосм і мікрокосм конкретизували це відношення, додаючи йому характеру ніби сприйманого почуттями.

Світогляд соціально обумовлений оскільки мисляча людина занурена усіма своїми помислами, почуттями і усім своїм способом життя в конкретне суспільне середовище. Тому людина і не може до навколишньої до неї дійсності відноситися неупереджено і байдуже, як сторонній спостерігач. Світогляд також орієнтований на пізнавання відношення духу і матерії, природи і суспільства, природи і сутності людської свідомості, пізнаванності світу, сенсу життя, Абсолюту, вічності і смерті, нескінченності і безсмертя, щастя і краси, можливого і випадкового і багато чого іншого, без чого неможливе повноцінне людське шукання істини.

Центральним у природі світогляду є поняття мир-світ, сприйманий людьми, як правило, різним чином, тому що вони рідко звертають увагу на необхідність відповідально, строго і недвозначно вживати у своїй мові те чи інші поняття. Можна без перебільшення сказати, що який світ людини, такий і її світогляд. Світ людини визначається усім образом її життєдіяльності, мірою її ерудованості, походженням і соціально-культурним оточенням. Світи академіка і слюсаря-складальника, банкіра і географа, фермера й астронома, філософа і домогосподарки істотно розрізняються.

Світобудова усвідомлювана людьми двояко. В одному випадку ми схильні переносити на світ якості і форми людини і людського суспільства. Це – антропоморфізм. Антропоморфізм багатоликий, але найважливіші якості людини, – активність, цілеспрямованість, свідомість, – у ньому присутні неодмінно. (Уважно прислухайтесь до антропоморфної лексики сучасної реклами, і ви краще зрозумієте про що йдеться). У другому випадку ми усвідомлюємо себе і суспільство, переносячи на нас властивості і закони природи як такої. Це – соціоморфізм, уподібнення відносин між вигаданими антропоморфними істотами відносинам між людьми в людському суспільстві. Проблема однак у тім, що природа не антропоморфна і не соціоморфна, а людина і суспільство це вже не цілком природа.

Спроби перенести закони природи в тканину індивідуального людського чи громадського життя малопродуктивні. Хоча людина і є істота тілесна і природна, проте буття в суспільстві накладає на кожного з нас істотні відмінності. Утім, осягаючи й усвідомлюючи закони природи, люди могли б більш доцільно організувати своє життя. Непорозуміння людства в тому, що усе більш інтенсифікуючи технічну сторону свого буття, воно усе далі відходить від основних принципів, що регулюють відношення між людьми в суспільстві. Звідси і нова мораль, і нові життєві цінності, і нові труднощі в організації життя суспільства.

Світогляд містить у собі і таку людську якість, як здатність аналізувати, систематизувати й узагальнювати наявні в нашому розпорядженні факти. Розуміння, воля, готовність діяти, нерозривно пов'язані із переконаннями, які є в кожної людини, і які спираються або на віру, або на ідеали і моральні норми.

Світогляд – сугубо індивідуальне явище, а тому воно може містити в собі все, що було перераховано вище, а може включати тільки частину, і то незначну. Тому воно може бути безпристрасним і зарозумілим, безладним і позбавленим здатності до розуміння. Досить часто, на жаль, у ньому можуть бути відсутніми ідеали і вищі духовні цінності.

Буття світогляду неможливе поза людиною. Звідси і неослабний інтерес до пізнання природи і сутності людини, що є предметом пізнання багатьох наук. Кожна з них бере якийсь властивий лише їй аспект дослідження тілесного чи психічного в бутті людини. Природно, що при цьому підспудно керуються бажанням відповісти на якесь із важливих питань: “Що таке людина?”; “Які її сутність і призначення у світі?”; “У чому сенс індивідуального людського життя?”; “У якому відношенні знаходяться Бог і людина?” тощо.

Пізнання людини має одну важливу детермінацію. “Пізнай самого себе, і ти пізнаєш світи і богів”, – було написано на фронтоні храму в Дельфах, відзначаючи глибоку тотожність світу зверхнього, небесного і світу земного, людського. Тому що сказано: “Що вгорі, те і внизу”.

Люди, що розмірковують над фундаментальними поняттями дух і душа, свідомо або інтуїтивно часто уживають відомий ряд понять: “сила духу”, “зміцнення духу”, “душевна рівновага”, “душевний спокій”, “загубити душу” і таке подібне. Знову ж таки поняття дух і душа розглядаються у контексті уявлень про вічність, нескінченність, смерть і безсмертя.

Душа людини – це ніби її справжнє Я, тобто те начало людської індивідуальності, поза яким немислима будь-яка свідома діяльність. Так, діяльність души починається тоді, коли людина, прямуючи шляхом істинного пізнання, усвідомлює свою сутність, тобто осягає той факт, що у ній є щось, що робить її такою, якою вона є насправді. Істинно діяльність душі починається тоді, коли усвідомлюється факт існування її, як начала причетного вічності, сповненого знання і блаженства. Неістинна діяльність душі найчастіше виявляється в почутті панічного страху, у всепоглинаючому відчутті остраху втратити щось надзвичайно важливе. Це навіть не страх смерті, тому що факт смертності тіла визнають усі, – це саме страх згубити свою душу. Страх цей пов'язаний з нерозумінням того, що душу втратити не можна, якщо є непохитна воля до справжніх цінностей. Але слабка людина, прив'язана до світу минущого, до світу швидкоплинних матеріальних речей, жадоба володіння якими в нас переважає, саме у втраті речей вбачає свою погибель. Життю, сповненому матеріальних речей, вона надає занадто великого значення, сприймає його занадто серйозно. Єдиним засобом від таких страхів є розуміння не-важливості всіх речей і явищ матеріального світу. Саме не-важливість робить усі речі по суті однаковими, рівними одна одній.

З погляду ведичної філософії душа – це вічне індивідуальне Я, дрібна частка духовної потенції Бога, що перебуває в серці матеріального тіла. Проявом душі є свідомість. Сила душі в її здатності вибирати, тому душа сама відповідальна за своє звільнення або свій полон, хоча самотужки вона не може ні звільнитися від матеріального світу, ні цілком насолоджуватися ним. Душа завжди відмінна від матеріальних цілей, яким вона слідує під впливом обставин матеріальної природи. Індивідуальну душу пізнають у трьох її аспектах: по-перше, як свідомість, що пронизує все тіло; по-друге, як вічну душу, що перебуває в серці; по-третє, як особистість.

«Форма, або душа, – відзначав Г.В. Лєйбніц, – має ту перевагу перед матерією, що є джерелом дій, тому що вона містить у собі початок руху, або зміни». Душа активна сама по собі, і це важливо, тому що душа не байдужна до дії, подібно матерії, і в самій собі знаходить те, що її визначає, надає порядку усьому, що тільки буде її оточувати. Більш конкретні уявлення про душ пов'язані з розумінням її як істотної форми тіла. Авіценна відстоював таке розуміння душі наряду з поняттям про її безсмертя і нематеріальність. Оскільки природа душі рядом античних філософів вбачалася як сонячно-зоряна, то своєрідність душі індивіда проявляється у формах конкретного тіла, обраного нею (чи сформованого нею!) для свого чергового втілення. На такі уявлення спираються певні космоцентричні системи знання.

Дух – категорія ще більш складна і важка для збагнення і тлумачення, особливо в системах матеріалістичного світорозуміння. Навпроти, з погляду тієї науки, що вважає себе причетної до пізнання духу, дух є єдина реальність, дух є начало єдине і безумовне. І тоді Дух – Єдиний, Сущий, Нестворений, Вічний. Можливо, це найбільш конкретні визначення, у яких тільки і може людська мова висловити узагальнено фундаментальну сутність. “Бог є дух”, – сказано в Євангелії від Іоанна (4, 24). Визнання цього положення в релігійно-філософських системах необхідно просуває до твердження про те, що дух пронизує собою все суще, присутній повсюдно і споконвічно у всесвіті, будучи творцем усього видимого світу. Тоді можливо говорити і про зміцнення духу, але лише оскільки мова йде про зміцнення свідомості причетності до духу як вищого начала.

Тіло людини за допомогою мозку і нервової системи тісно пов'язане з усією системою людських органів і знаходиться в різноманітних відносинах зі світом зовнішнім. Наші органи почуттів складають єдине джерело знання про світ і на основі їхньої діяльності виникають наші думки, ідеї, ідеали, що, будучи узагальненими і систематизованими, набувають статусу науки.

Отже, людська сутність триєдина. Дух – начало безсмертне і неподільне. Тіло складається з плинного і подільного. Душа пов'язує ці начала, розділяючи природу обох: вона втілена в ефірне тіло, подібне фізичному тілу, яке без свого невидимого двійника не мало би життя. Відповідно, до чого схиляється більше душа, те і формує ефірне, астральне тіло. Духовні якості зміцнюють тіло душі. Прив’язаність до тілесного, слідування голосу тіла, робить душу грубою й обмежує можливість реалізації нею свого призначення.

Утім, проблеми духу, душі і тіла можна розглядати і дещо інакше, поставивши наперед матеріальне начало. Тоді дух можна ідентифікувати з усією сукупністю думок, ідей, проектів, у тому числі і втілених у машини, технічні пристрої, греблі гідроелектростанцій, будинки, скульптури, картини, книги, опери і таке інше. Тоді зрозуміло, що міра духовності індивіда може визначатися тим, наскільки він опанував усім духовним досвідом людства. А душу можна розглядати як сферу почуттєвого, емоційного буття людини. Тоді душа людини буде вбачатись тим досконалішою, чим більше в ній співчуття, любові, бажання добра ближньому.

Починаючи своє філософування, треба зважити на те, що міркування про сутність і буття людини нерозривно пов'язані з проблемою сенсу життя, смерті і безсмертя. У контексті такої проблеми уявлення про сутність і буття духу, душі і тіла набувають різноманітних відтінків. У певному розумінні вони виявляються обтяженими і атрибутами смертності, і атрибутами вічності.

Структура світогляду включає у себе такі основні елементи: онтологія, гносеологія, методологія, проблема буття людини у світі. Саме виходячи із такого розуміння, я і розглядатиму сутність світогляду.