4.2. Схоластика і філософія. Реалізм, номіналізм, містицизм

Християнська філософія середньовіччя, іменована схоластикою, мала три періоди. Перший – виникнення і розвиток схоластики у XII ст. Другий – розквіт схоластики – XIII ст. Третій – застій і занепад – XIV-XV ст. Для середньовіччя характерна певна психологія мислення, яка мала корпоративний дух. Тому для середньовіччя характерне подальше нагромадження суми об'єктивних істин. Істина тут уявляється в дусі Августина, як така, що стоїть над людиною, як об'єктивна реальність, яку слід знайти, а знайшовши поширити далі.

Але не тільки дидактичною діяльністю обмежені пошуки знання. На жаль, епоха мала небагато учителів, які сприяли розвитку науки. Бернард Шартрський (1-ша пол. XII ст.) порівнював сучасників з карликами, які стоять на плечах велетнів. Втім, в цьому випадку і карлики бачать далі велетнів.

У середньовічному філософуванні панують шкільні знання. У цю епоху індивід у всіх сферах відходить на другий план, відступає перед корпорацією, перед школою, яка має особливе значення. Середньовічна філософія за своєю суттю – шкільна наука. Звідси і широко розповсюджене визначення середньовічної філософії і теології – схоластика. На початку середньовіччя слово “scholasticus” уживали для позначення вчителя, а іноді й учня “семи вільних мистецтв”. Вони містили в собі тривіум: граматика, діалектика, риторика; і квадріум: геометрія, арифметика, астрономія, музика. Історичні явища, що по своєму ідейному напрямку і формальному вираженні зовсім виходили за межі шкільної традиції: містика, пантеїзм і ін. – відносять саме до філософії середньовіччя, а не до схоластики. Шкільна наука утверджуваласьна зборах університетських викладачів і головних капітулів орденів, де визначали, чому слід і чому не слід учити в теології і філософії. Розвивається абсолютна повага до авторитетів та категоричність суджень. Форма викладу від споконвічно квітчастої, поетичної приходить до простої, сухої, абстрактної прози. У схоластиці переважає логічний зміст трактованих проблем. Схоластика стає занадто витонченою інтелектуально, а тому – знеособленою. Власне, з критики цієї її сторони і починається гуманістичний дух Відродження.

Для схоластики характерні запеклі суперечки стосовно природи загальних понять – універсалій. У цьому питанні філософи і теологи рішуче розійшлися й утворили два табори: номіналізм і реалізм.

Іоанн Скот Еріугена (810-877) – ірландець, предтеча середньовічного реалізму, викладав у придворній школі в Парижі. Його філософсько-теологічні ідеї наклали відбиток на все схоластичне філософування. Еріугена вважав, що істинна філософія і істинна релігія – суть одне. Протестував проти догм християнських теологів, бо вважав, що тлумачити слова святих отців треба відповідно нашому розумінню. Розум все-таки вище авторитету отців церкви. Якщо розум прийшов до якогось результату за допомогою правильного умовиводу, то він повинен утримати його, хоча б це суперечило вченню отців церкви. Однак розум сам по собі – пітьма. Він не може проникнути в божественні таємниці, якщо його не опромінює сонце Божественного Слова. Тому навіть не розум споглядає вищу істину, вважав Еріугена, але сама вона споглядає себе в людині. Не людина знаходить Бога, але Бог знаходить себе Самого в людині.

Еріугена поділяв буття на чотири природи. Перша природа – нестворена і така, що творить. Це – Бог – вища діюча причина всіх речей. Друга природа – створена і така, що творить. Це – сукупність ідей у Божественному Слові. Це – і божественні думки і потенції, що творять. Третя природа – створена і така, що не творить. Це – почуттєво сприйманий світ, наповнений усіма можливими речами, тілами й індивідами. Нарешті, четверта природа – не створена і така, що не творить – це знову Бог, оскільки Він є остання і кінцева мета всіх речей, яка повертає всіх їх до себе. Тим самим Еріугена підкреслив, що вивчати буття належить у двоякому напрямку.

Еріугена був діалектично мислячим філософом, він спирався на вчення Платона і його послідовників, що тоді було поширено. Навіть Біблію тоді майже не читали. Оскільки Еріугена дотримував поглядів платонізму, він вважав, що загальні поняття існують реально, абсолютно, позачуттєво, що загальні поняття еманують у почуттєво сприймані матеріальні речі.

Росцелін (бл. 1050-1120) – французький мислитель-номіналіст. Він вважав, що дійсне об'єктивне буття властиве лише одиничним речам. Загальні поняття – універсалії – це тільки імена (nomina) речей. Більш того, для Росцеліна універсалії лише звуки голосу, що побічно відносяться до речей, оскільки є слова, наприклад, чорність, створені тільки мовою. Є і чорні речі, але слово чорність нічого не виражає. Так само і родове слово “людина” існує тільки в мові, а в реальності є Сократ, Платон і інші окремі люди. Аналізуючи догмат божественної Трійці, Росцелін стверджував, що це три різних боги.

П’єр Абеляр (1079-1142) продовжив традицію номіналізму. Однак він відкинув уявлення про універсалії, як прості слова, що нічого не узагальнюють. Універсалія для нього, – це слово з певним значенням, що визначає багато предметів. Вони як загальні поняття несуть у собі не тільки окремі риси, властиві групі речей, але в універсаліях присутні результати діяльності людського розуму. Тут Абеляр спирався на ясне розуміння специфіки почуттєвого і раціонального у пізнанні. Універсалії виникають у процесі почуттєвого пізнання окремих речей і узагальнення почуттєвого досвіду за допомогою розуму, а тому універсалії існують лише в людському розумі.

Олександр із Гельса (бл. 1185-1245) – англійський богослов-реаліст, учився у Парижі і сам викладав там. У 1231 р. він вступив в Орден францисканців. Написав об'ємну роботу “Summa universae theologiae”, що систематизувала католицьке богослов'я. Робота побудована за тричленною схемою, що одержала надалі широке поширення. Спочатку в ній викладаються всі доводи за і проти вирішення якого-небудь питання, узяті й у християнських теологів, і в грецьких, арабських і єврейських філософів. На завершення дається систематичне вирішення проблеми й оцінка усіх викладених думок.

Новим у Олександра Гельського було цілісне використання в інтересах теології філософії Аристотеля. Олександр – реаліст, оскільки визнає існування універсалій у божественному розумі. Універсалії – божественні прототипи всіх речей, згідно яких Бог створив світ з нічого. Зрозуміло, що універсалії в речах існують як форми божественних прототипів.

Філософські та натуралістичні погляди Альберта фон Больштадта (1193-1280). Народився він в Баварії. Вивчав логіку, граматику і діалектику в університеті в Падуї. Самостійно набув глибоких знань у математиці і природознавстві, які принесли йому славу вчителя магії. Там же він вступив у домініканський орден, домігся високого положення в ордені, був провінціалом, єпископом. Як священнослужитель і викладач багато їздив по Європі, читав лекції в містах Париж, Болонья, Кельн, Вормс, Регенсбург. Для цього уславленого викладача в Паризькому університеті я його лекцій не знаходилося досить місткої аудиторії. Ерудиція його була величезною в області природничих наук, літератури, мов. Навіть неповне видання його творів у 1651 р. містило в собі 21 т. Його називали Альберт Великий і удостоїли почесного титулу Doktor universalis. Кажуть, що Альберт будував довершені автомати. Так, одного разу, в таємну майстерню його з'явилася красива жінка, яка вітала Фому Аквінського людським голосом. Відчувши щось неприродне і боячись диявольської мари, він начал бити жінку ціпком, яка впала на підлогу з дивними звуками. Альберт, який щойно увійшов, гнівно мовив: “Фома, що ти наробив! Ти знищив мою працю 30 років!”.

Природничонаукові знання Альберта були великими. Він говорив про важливий вплив гір, морів і лісів на жителів і на плоди їхньої праці. Твердо вірив у можливість знайти камінь мудрих. Знав він природу зачаття, вагітності і народження людини. Планети впливають на розвиток зародка, кожна у свій місяць, згідно порядку сфер від Сатурна до Місяця. Сфера Сатурна знаходиться безпосередньо біля небесної сфери і душа людини отримує від цієї планети індивідуальність і розум. Юпітер дає душі щедрість і благодушність. Марс надає душі пристрасті, гніву і войовничості. Важливий день Місяця, у який народилася людина. Одні з них щасливі, інші ні. Альберт Великий указував, коли й у який час доби слід збирати лікарські трави, при яких планетних констеляціях.

Сутність і походження душі також досліджував він. Душа людини, на його думку, – субстанційна і містить безліч потенцій, тому що вона зосереджує в собі потенціал усіх передуючих їй у природі форм. Коли зароджується людина, то на все живе і те, що відчуває, діють сили, які знаходяться в зародку завдяки впливу душі і вищого розуму. Сама субстанція душі поєднується з тілесними органами людини за допомогою рослинної і почуттєвої потенцій.

Рослинна душа розподілена в кожній частині рослини, де вона харчується і виростає. Душа, що відчуває, у тварин має остаточну досконалість, вона визначає і робить довершеним ціле, бо в цілому знаходиться вся сукупність її здібностей. Тому око лева не тварина лев, бо душа лева відноситься до нього всього. Розумна ж душа, у силу того, що вона є формою людини, робить людину саме такою. Підлеглі людській душі потенційні сили рослинної і почуттєвої душі, розподілені нею між частинами тіла. Сама ж розумна душа, згідно природному буттю з'єднана з цілим, а не з якою-небудь його окремою частиною. Розумна душа твориться в людському зародку по велінню Бога і є, безсумнівно, відображенням Його світла. Розумна душа як найбільш істинна форма зосереджує в собі всі потенції: буття, життя, почуття, мислення. Вона ближче всіх до Першопричини і безпосередньо зв'язана з нею.

Альберт Великий – богослов. Він наполегливо досліджував необхідний взаємозв'язок філософії і богослов'я, вважаючи, що вони мають різне джерело збагнення Істини. Богослов'я виходить з переваги віри, а філософія спирається на істини розуму. Природно, що мета богослов'я вести нас до благочестя і через це до порятунку. Це практична наука, бо прагне до знання як до засобу спасіння. Мета філософії – у самім знанні, тому вона – наука умоглядна.

Матерію і форму Альберт розглядав як принципи буття тілесних речей. Матерія сама по собі невизначений субстрат і як такий вона є можливість визначеної речі. Форма – принцип визначеності і тому дійсності. Від з'єднання форми з матерією виходить compositum – визначена і дійсна субстанція. Але в духовних, нематеріальних істотах замість з'єднання форми з матерією має місце з'єднання сутності і першого суб'єкта. Форма потенційно вже міститься в матерії і тому виникнення речі полягає в тому, що під впливом діючої причини форма розвивається з матерії. Форма є думка розуму, здійснена в матерії як у субстраті. Будучи творінням і одкровенням розуму, форма обумовлює умоосяжність речей. Універсальність – властивість форми, а не матерії. Універсальне – це форма або сутність, яка втілюється у багатьох індивідах.

Творчий доробок Альберта Великого посприяв залученню середньовічних мислителів до глибокого вивчення праць Аристотеля і тим дав імпульс подальшому розвитку філософії. Тому філософія зайняла у Альберта порівняно більш незалежне положення стосовно релігії, ніж у старих схоластів. Розмежував він і області філософії та теології.

Doctor Angelicus Фома Аквінський (1225-1274) – син графа Ландольфа Аквінського. Вчився в Монтепасіно і Неаполі. У Кельні Фома вчився у Альберта Великого, який рано помітив великі здібності свого учня. Фома був напрочуд працьовитий, а всяку проблему намагався досліджувати всебічно.

Сутність і суще – центральні поняття метафізики Аристотеля і вони зацікавили Аквіната. Сущим може бути або те, що припускає що-небудь у дійсності; або означати істинність судження. Але в другому випадку сущим може бути і відсутність, і заперечення. Наприклад, у сліпих очах є незрячість. Звідси найменування сутність береться від того, що називається сущим у першому значенні, оскільки саме воно виражає сутність речі. А оскільки річ визначається у свій власний рід і вид на підставі того, що виражено в її визначенні, то найменування “сутність” філософи перетворюють у “щойність”. Те ж можна назвати ще і формою, оскільки форма виражає визначеність речі.

У складених субстанціях присутні форма і матерія, як, наприклад, у людині – душа і тіло. Але невірним було б називати щось одне з двох сутністю, оскільки сутність обіймає і матерію і форму. Звичайно, в певному розумінні одна тільки форма є причиною даного буття як такого, стверджував Аквінат слідом за Філософом. Однак матерія є принцип індивідуації, і не всяка матерія, але тільки зазначена матерія, тобто матерія у визначених вимірах. У визначенні людини взагалі такої матерії ми не припускаємо, але вона передбачалася б у визначенні Сократа, якби Сократ мав визначення.

Фома Аквінський як і Аристотель виходить з поняття “першої субстанції”. Принципи буття її – матерія і форма. У понятті матерії він відзначає дві сторони: негативну і позитивну. Тому що матерія заперечує, по-перше, усяку визначеність; а по-друге, матерія є потенція до визначеності, тобто до дійсності. Тому форма найближчим чином є принцип визначеності, а потім принцип дійсності “першої субстанції”.

Субстанціональна форма є те, через що субстанція як така утверджується у своєму бутті і стає дійсністю. Акцидентальна форма – форма, що тільки приєднується до субстанції і дає їй лише зовнішню визначеність. Далі необхідно розрізняти форми матеріальні, що знаходяться в чомусь іншому, і субсистентні. Матеріальні форми знаходять своє буття тільки в матерії, і без матерії вони не діяльні. Субсистентні форми мають своє власне буття, а тому можуть бути діяльними і дійсними і без усякої матерії.

Людина займає середину між духовним світом ангелів і матеріальним світом, поєднуючи в собі духовне і матеріальне. Ангели – чисті духи, субсистентні форми, відділені від усякої матерії. Речі, що складають природу, – чисто тілесного характеру. Тут форми цілком поглинені матерією і тільки в ній можуть існувати. Людина складається з духу і матерії і завдяки цьому є сполучною ланкою між двома протилежними полюсами творіння. “Душа” – первинний життєвий принцип у живих істотах підмісячного світу. Це – перша форма фізико-органічного тіла. Рослинна і тваринна душа – чисто матеріальні форми або ентелехії. Душа людини – субсистентна форма, духовна істота.

Вчення про пізнання. Фома вважав, що пізнання може виникнути в нас лише тоді, коли у тому, хто пізнає, народжується образ пізнаваного, здійснений спільно тим і іншим, і який полягає в тому, що суб'єкт, який пізнає, певним чином уподібнюється предмету.

На думку Аквіната почуття і розум істотно різні. Почуттєвий образ – формальний принцип почуттєвого пізнання. Образ інтелігибельний – формальний принцип інтелектуального. Розум залежить від почуттів і все пізнання походить з почуттєвого досвіду. Уроджених ідей немає і розум сам по собі – tabula rasa (чиста дошка). Причина тут у взаємозв'язку інтелектуального принципу в людині з її тілом. Інтелектуальне пізнання прямо і безпосередньо спрямовано на сутність тілесних предметів, що пізнаються розумом по їхніх явищах, сприйманим у почуттєвих уявленнях. Тільки згодом і вже непрямим образом душа пізнає саму себе, направляючи на себе своє мислення. Нарешті, розум піднімається до пізнання Бога, але тільки за допомогою умовиводів. Тому пізнання Бога можливе для розуму лише непряме. Бог пізнається розсудком.

Фома стверджував, що треба визнати можливим як безначальність світу, так і начало його. Але вирішити це з погляду розуму, напевно, неможливо, а тому треба звернутися до втаємничення. А воно вчить про початок світу. Мета створення світу – втаємничення божественної досконалості і благодаті в створених речах.

Теологія і філософія. Підсумок роздумів Ангельського доктора про їхню субординацію можна подати у декількох тезах:

1) Існують два роди істин: істини розумні й істини надрозумні. Розумні істини можуть бути отримані і доведені за допомогою одного тільки розуму. Надрозумні виходять за межі нашого природного розуміння і тому пізнаються нами тільки шляхом втаємничення.

2) Розходження складається не в сутності цих істин, а в різному відношенні до них нашого розуму. Так, ці істини різні, але вони не суперечать одна одній. Тому що як істини розуму, так і надрозумні істини мають останню і вища підставу у премудрості Бога, а вона, звичайно, не може суперечити сама собі.

3) Розум не в змозі довести надрозумних істин (таємниць) християнства. Він може тільки відбивати всі нападки проти них і встановити, що ці істини не суперечать розуму. У цьому – перша задача розуму стосовно християнських таємниць.

4) Істини розуму належать одкровенню Бога. Без допомоги втаємничення, одним лише розумом, деякі люди після величезних зусиль і з безліччю помилок дійшли б до збагнення цих істин.

5) Дослідження розумом істин важке, потребує багато підготовчих знань і вимагає довгої школи і вправ у міркуванні. Багатьом це недоступно за недостатком таланту, а почасти через щоденні турботи.

6) Істини, пізнавані природним розумом, суть преамбула fidei. Умовою виникнення віри служать також докази вірогідності одкровення Божого: факти чудес, виповнення пророкувань, які підтверджують віру у втаємничення і передують їй.

7) Філософія має предметом істини розуму і від пізнання створінь здіймається до Бога. Предмет теології – істини одкровення. Вона від Бога опускається до творінь Його. Філософія досліджує суть створінь, а теологія розглядає творіння лише у відношенні до Бога.

8) Теологія подібна філософії в тім, що обидві вони спекулятивної природи. Але теологія вище, завдяки її більш високій вірогідності, тобто премудрості Божої. Теологія вище і тому, що істини її перевершують природні здібності розуму. Наскільки теологія користається законами філософії для того, щоб піднятися, до відомого ступеня, до спекулятивного пізнання таємниць віри, настільки філософія послуговує теології.